Блог о. Ігоря Пелехатого_image

Блог о. Ігоря Пелехатого

«Якщо я примушу замовкнути хоча б один автомат, то це вже буде невеличка перемога в цій війні…»

28.10.2015, 14:27
«Якщо я примушу замовкнути хоча б один автомат, то це вже буде невеличка перемога в цій війні…» - фото 1
Декан Краматорський о. Василь Іванюк відвідував Західну Україну і на годинку завітав до «Нової Зорі». Розмова з ним – це одкровення католицького священика про особливості служіння на Сході України та ще й під час війни. Все те, що довелося чути про отця Василя на Донеччині з уст її мешканців, для яких цей священик - справжній ідеал самопожертви й милосердя, підтвердилося у нашій розмові. Додамо лише, що нинішнього року о. Василь за ревне служіння удостоєний високої церковної нагороди – медалі імені Блаж. Свмч. Еміліяна Ковча – покровителя українських греко-католицьких священиків.

Під час моєї нещодавньої подорожі на Донеччину вдалося відвідати, зокрема, м. Краматорськ, а в ньому – чудовий дерев’яний греко-католицький храм св. Пророка Іллі. Інтерв’ю з капеланами о. Тарасом Коцюбою та о. Ярославом Данківим, опубліковане в 35 числі «Нової Зорі», записане саме у цій святині. А от на розмову з господарем церкви о. Василем Іванюком через щільний графік поїздки часу не вистачило. «Не біда», - сказав о. Василь. І немов жартома додав: «Зустрінемось в Івано-Франківську». 

О. Василь Іванюк зі своїми парафіянами (світлина з

- Отче Василю, коли розпочалася Ваша місія на Сході України?

- Мене запросив на Донеччину на початку 1990-х о. Мирон Семків ЧСВВ: він там якраз розпочав місії серед переселенців, які були туди депортовані з території Польщі в 1951 році. Запросив мене просто на час відпустки, але я, поїхавши на Донбас, назад уже не повернувся. Я побачив там Греко-Католицьку Церкву зсередини і велику потребу в священиках. Тоді було лише троє греко-католицьких душпастирів на всю територію Луганської і Донецької областей.

Безперечно, коли я поїхав туди, то запам’ятав першу Службу Божу: це було 15 березня 1992 року. Ми зійшли з поїзда в Званівці Артемівського району. Там була невеличка капличка. Ми з о. Мироном зайшли до храму, де я прочитав такі слова: «Кожен, хто поклав руки на рало і озирається назад, Мене недостойний». Ці слова мені дуже запам’яталися.

На той час я навіть не думав, що можу стати греко-католицьким священиком, тим більше, що я вже був одружений. Проте, перебуваючи разом із отцями-місіонерами, я бачив, чим вони живуть, розумів, яка там є велика потреба в душпастирській опіці. Тоді я написав дружині листа і запитав її: як вона дивиться на те, щоб я став греко-католицьким священиком? Надійшла відповідь, що вона не проти, головне, щоб я справився з тими обов’язками, які на мене будуть покладені.

Отже, їдучи лише на час відпустки, я повернувся додому приблизно через чотири місяці. Вступив і закінчив Івано-Франківський Теологічний Інститут, в 1994 році отримав дияконські, а в 1995-му – священичі свячення з рук св. п. Владики Софрона Дмитерка ЧСВВ в монастирі отців Василіян на Майзлях м. Івано-Франківська.

У мене була дуже добра школа. Практично увесь час я перебував на Сході, лише приїздив на сесію до Івано-Франківська. Через чотири роки  я забрав на Схід дружину.

- Очевидно, було непросто так радикально змінити плин життя, поміняти карпатську природу рідної, багатої на християнські традиції Бойківщини на Донецький степ, ввійти в середовище людей, далеких від національної культури, традицій, мови?

- Священик завжди мусить бути готовий до зміни пастви, до зміни обстановки. Розслаблятися ми не можемо. Завжди потрібно щось будувати, щось робити, прагнути до чогось нового, більшого. Якщо священик прийшов на парафію і заспокоївся, то є вигорання. Я вважаю, що людину, яка вигоріла, якій уже нічого не потрібно, яка заспокоїлася, вже сміливо можна списувати. Тому що Господь казав: «Отець мій творить, і я творю». Якщо Ісус казав: «Будьте досконалі, як і Отець ваш Небесний є досконалий», то ми маємо прямувати до досконалості й творити. Христос не зупинявся, і нам не треба зупинятися.

- Наскільки легко прямувати до досконалості в часи війни, коли навкруги смерть, жорстокість, людське горе?

- Справді, так сталося, що з Божого допусту зараз у нас війна. Що помінялося у священичому служінні? Ніби та сама сповідь, можливо, гріхи трошки інші… А змінилося найголовніше - оголилися людські стосунки. Добро є добро, а зло є зло. Якраз там ми переходимо науку стосунків між людьми. Деколи достатньо, щоб людина не обов’язково навіть говорила: достатньо жесту, якоїсь емоції – і вже знаєш, чим та людина живе.

Пам’ятаю, взимку близько першої години ночі мені зателефонував боєць з 93-ї бригади. Так сталося, що тоді проголосили чергове перемир’я, але не було ще налагодженого механізму ротації. Власне, бійці самі придумували разом з командирами: кому лишатися, кому їхати, кому повертатися. І на той час так сталося, що залишилися всі контрактники, неодружені хлопці, а одружених відправили, щоб вони могли побачити сім’ї.

І тут серед ночі телефонний дзвінок. У слухавці я почув, як хлопець просив про молитву. Він каже: «Помоліться, отче, бо ми гинемо. На нас пішли танки. Ми не утримаємо позиції. Я поранений».

Що я міг сказати? Я підійшов до свого столика в кабінеті, який призначений для молитви, і не мав сили згадати бодай якусь молитву. Я уявив собі ту ситуацію, бо колись був на тій позиції. Я просто плакав… Клякнув перед престолом і так пройшло, мабуть, хвилин двадцять. Хотів сплести бодай кілька слів молитви: не зміг. Це було настільки емоційно важко, що я просто стояв на колінах і плакав. Але потім настав якийсь спокій. Я заснув і прокинувся тільки вранці.

Ніяких дзвінків більше не було. Близько десятої години я зателефонував на той номер. Коли йшли виклики, то я дуже боявся, щоб не зняли слухавку сепаратисти, щоб не було якоїсь неприємної розмови. На щастя, підняв слухавку той самий боєць. Я його питаю: «Як у вас справи?» Він відповідає: «Нормально! Горять он перед нами сім штук (танків). «Двохсотих», «трьохсотих» нема, всі живі, здорові». Я йому: «Та ж ти казав, що поранений». «Та ні, то камінь потрапив мені під каску, розбив чоло, кров залила очі і я подумав, що поранений. Після того, як я вам дзвонив, ми з хлопцями відбили одну атаку, другу, третю…».

Отже, на війні все цілком інакше. Навіть я зі своїм стажем священичого служіння, перебуваючи під впливом емоцій, не міг згадати молитви. На війні це доволі часто трапляється. З одним бійцем можна просто постояти і нічого не говорити, з іншим можна говорити багато, а ще хтось говорить, а ти слухаєш.

- Один з військових капеланів якось сказав, що священик на передовій мусить пахнути порохом війни. Наскільки цінний цей досвід у Вашому служінні?

- Був такий випадок, коли т. зв. «ополченці» поставили і мене до стінки, щоб в такий спосіб «очистіть Донбас от бандеровской нєчісті». Я живу на Донбасі давно і добре знаю той регіон. Коли я побачив на руках «ополчєнцев» татуювання і «прочитав» ті символи, то зрозумів, що це колишні зеки і вони в тій тюремній єрархії не займали якогось чільного місця: тобто це були т. зв. «пацани». Тож я їм рішуче відповів: «Так, я бандерівець, але я уже двадцять три роки живу тут, збудував сім храмів, два будинки і тут виросли моїх четверо дітей. Якщо хтось із вас зробив більше, то, будь ласка, стріляйте». Не вистрелив ніхто, мабуть зробили менше від мене…

Тому навіть під окупацією наша Церква не припиняла своєї діяльності. У моєму деканаті четверо священиків були під «опікою ДНР». Я то міг їздити, бо мій будинок в Олександрівському районі. Як декан, їздив через блокпост вирішувати різні питання, щоб підтримувати своїх отців, яким, природно, було страшно під окупацією. На наших священиків тиснули психологічно, погрожували їх «зачистити». А зараз якось так сталося, що мій деканат вільний від сепаратистів.

- У багатьох арміях світу капеланська служба - це професійні підрозділи з відповідно підготовленими душпастирями. А в нас уже півтора року війна, а все й надалі тримається виключно на добровільній згоді священиків бути духівниками воїнів. Які це створює труднощі і коли ми дочекаємося фахових капеланських структур, як це було, приміром, в Дивізії «Галичина»?

- Найперша наша проблема – в самому українському суспільстві. Це розмаїття різних релігійних громад, які претендують на роль всеукраїнських, загальнонаціональних. Безперечно, що всі просто тягнуть ковдру на свою голову. Їм ніхто не може заборонити це робити. Але ж яка ситуація виходить? Чую, наприклад, що є якийсь старший капелан сектора С. Я хотів знати, хто він і звідки. Ми починаємо вияснювати і виявляється, що він сам себе призначив старшим капеланом. Більше того: довідуємося, що різні протестантські спільноти створили в себе курси капеланів. Вони понабирали т. зв. служителів (це люди, які ще недавно були адептами і прислуговували при цих громадах), створили з них капеланську службу, щось їм порозказували і вони пішли «служити» по підрозділах. Що ж вони там служать? Відомо, що наші українські бійці – це в основному греко-католики, православні і римо-католики. Протестантів там небагато, бо їм, зазвичай, не можна брати зброю до рук. Тим не менше, вони ідуть до наших хлопців і щось там проповідують…

Наш християнин звик, що треба хреститися, а перед ним стоїть закутий у броню військовий і каже, що він капелан, та ще й при цьому розказує про Бога і переконує, що вмирати не страшно, бо там, на небі, чекає Бог. Про яку смерть можна говорити перед смертю?!

Тому держава мусить конкретно визначитись, які церкви мають право служити військовим. Я вважаю так: якщо релігійна спільнота відкидає збройну оборонну боротьбу, то вона не має права іти вчити інших.

На мою думку, капеланом може бути людина, яка пройшла у свій час військову службу, щоби в тому плані не бути «білою вороною». Бо перед тим, як прийти до озброєної людини, треба мати уявлення про військові звання, про озброєння тощо.

При Збройних Силах України мають бути створені спеціальні інститути, які даватимуть можливість людям вчитися, отримувати навіть військові звання (це є досвід європейських країн, там капелани-протестанти і капелани-католики нормально себе почувають, бо вони насамперед є військовослужбовцями, мають військові звання, соціальні гарантії).

Мені ж приходить наказ про призначення до військової частини, де написано: «на добровільних засадах». Тобто, щось з тобою сталося – сам винний. А з іншого боку, хто потім моїй дружині пояснить, чому я каліка чи чому загинув? Скажуть: та ж він боронив Україну, він добровільно пішов туди і там разом з хлопцями був. Тобто, над цим треба працювати, і то працювати вже зараз, а ще краще треба було починати рік-півтора тому.

Зараз є така тенденція, коли певну кількість священиків відправляють на місяць на передову. Зустрічаємося з отцями і питаємо: «Ти пішов добровільно?» «Ніби так, але моя черга прийшла». В цьому є якесь певне раціональне зерно, тому що хтось може себе там справді знайти. Але переважно це буде втрачений час. Тому що дехто приїжджає, залишивши вдома сім’ю, будівництво храму, ще якісь обов’язки, і він живе тим, щоб швидше вернутися, а не військом. Йому треба місяць часу тут просто відбути. Це якось неправильно.

Проте я бачу, що в нашій Греко-Католицькій Церкві уже формується та частина священиків, які є справжніми капеланами.

– Наскільки зараз є потреба в капеланах?

– Скрізь є така потреба, тому що люди стають на місця постійної дислокації. Там треба мати якусь невеличку капличку, хоча б на 20-30 воїнів, аби бодай на рівні батальйонів були капелани. Тим більше, що армія цього чекає. Для цього нема жодних перепон, щоб вони йшли і служили.

– Зараз ніби визначена лінія розме­жування, панує відносне перемир’я, тож спостерігається певне розслаблення, розхолодження, зокрема - й серед волонтерів і мабуть також серед капеланів. Наскільки це виправдано, адже війна не закінчилася?

– Був час, коли волонтери зіграли величезну роль у становленні армії. Якби не вони, сепаратизм був би й на Івано-Франківщині. Волонтери одягнули і нагодували армію.

Тепер армія навчилась давати собі раду. Зараз бійці нормально забезпечені всім. Це вже не той склад армії, який був рік тому. То було дійсно жахливо, коли бійці були взуті в тапочки, у светрі і з автоматом на плечах. Відразу й не можна було зрозуміти, хто це: боєць української армії, чи сепаратист? Тепер це вже регулярна армія: вони забезпечені, нагодовані, в теплі. І тому волонтери, зрозуміло, також розслабилися.

Проте розслаблятися не варто. По той бік не ті люди, які з українцями. У них мета – навіть не Донбас. Тим більше, ми знаємо той північно-східний народ і тих політиків. Як би вони себе не називали, це – шовіністи. Вони не зупиняться лише на Донбасі, бо він їм не потрібен.

Треба бути на Донбасі, щоб побачити, чи є там за що воювати. Там нема мальовничих місць, там є виснажена земля і виснажений народ. І тому безперечно, що їм ця земля не потрібна. Їм потрібна або вся Україна, або нічого. Вони не змиряться з тим станом, який є зараз.

Повірте, я спілкуюся з тими людьми, говорив з деякими полоненими і вони не вірять, що проти них воюють українці: «Хохли воєвать нє могут, ані нє умєют». На їх переконання, це американці, яким видали українські паспорти і навчили їх розмовляти. За їх словами, в Краматорську і Слов’янську вже нема місцевого населення, українці всіх вирізали, і на те місце приїхали актори із Західної України, які на «ламаном руском язикє разговарівают». Таке людям вбили в голови. Вони ніколи не змиряться з тим, що саме українці стали на захист рідної землі. У їхньому розумінні, це все є програма Америки.

- Чи вдасться колись поламати ці ментально-психологічні стереотипи, а яку роль у цьому надскладному напрямку має відіграти Церква, зокрема – військові капелани?

- Нам треба збити градус напруги на Донбасі. Для цього треба спокійно і розважно озирнутися, поглянути, що було у нашому минулому не так, і будувати інше життя. Тому що нам там жити, і мені зокрема. Якщо ми – донецькі – самі між собою не розберемося, то буде важко.

Власне, у мене зараз така робота капеланська, коли я мушу працювати з тією стороною конфлікту. Маючи довіру серед переселенців, серед місцевого населення, мені простіше вирішувати певні проблеми, зокрема між батьками й дітьми. Якщо я примушу замовкнути хоча б один автомат, то це вже буде невеличка перемога в цій війні.

А до війська священикам, безперечно, треба йти. Ми зараз на перехідному етапі, тому маємо навчитися бути капеланами, щоб потім передати той досвід іншим. У нас уже є професійні капелани, яких я знаю і дуже поважаю.

Наприклад, у своєму секторі я постійно бачу отців Миколу Квича, Тараса Коцюбу, Ярослава Данківа. Я бачу такого професійного капелана як о. Андрій Зелінський. Це ті священики, які постійно тут. І це дуже важливо й потрібно для підтримки морального духу як наших воїнів, так і цивільного населення. Бо ці священики – обличчя нашої Церкви, нашої України.

Світлина з "Вісті Калущини"

Останні новини

Вчора