Забуті боги предків

Перун

Верховним владикою всесвіту, згідно з уявленнями давніх українців, був Перун — грізний бог грому і блискавки, повелитель стихій, розпорядник життя і смерті, невтомний войовник і покровитель воїнів. Перед всеперемагаючим богом тремтіло все живе, схилялися дерева і трави, нишкли розбурхані стихії. На вогненній колісниці, запряженій вороними кіньми, Перун проносився небесами, вражаючи ворогів стрілами з лука. Гуркіт його колісниці стрясав світ, а стріли засліплювали очі кожного, хто в цей час дивився на небо.

Верховний владика поставав перед людьми в усій своїй могутності — велет, з довгою бородою, вкутаний густим кошлатим хмаровинням, з бойовою сокирою за поясом і блискавкою в руці. З’яву громовержця супроводжував передзвін бронзових та срібних дзвіночків, підвішених до його пояса. Біля Перунових ніг буяло полум’я, спопеляючи все довкола.

Перун був опікуном князів та їхніх військових дружин. Тому найвеличніше зображення цього бога височіло в Києві на горі, куди приходили поклонитися йому з усіх українських земель і від усіх племен. Ідол був зроблений з дуба, голова його відлита зі срібла, а вуса — із золота. Ноги викувано із заліза, а очі яскріли коштовним камінням. У руці ідола стриміла осипана яхонтами кам’яна стріла.

Перед зображенням Перуна ані вдень, ані вночі не згасало священне багаття. Перун стояв в оточенні інших богів — Дажбога, Хорса, Стрибога, Симаргла та Мокоші. Їхні зображення звелів поставити в центрі Києва сам великий князь Володимир до прийняття ним християнської віри.

Статуї Перуна стояли по всій Україні й далеко за її межами. Адже Перун був загальнослов’янським богом. І йому як верховному богові повсюдно приносили найбагатші жертви. Біля статуй скріплювали договори, клялися, поклавши руку на зброю. Порушення клятви Перунові каралося смертю.

Проте громовержець не тільки карав — часом був він і милостивий. Посилав дощові хмари, без яких не було б урожаю. Тому люди щороку раділи першому грому й поспішали вмитися весняною дощовою водою.

Улюбленим деревом Перуна був дуб. У священних дібровах люди молилися громовержцеві, сюди приносили свої дари, тут же жерці оголошували людям божу волю.

Днем Перуна був четвер. А свято Перуна щороку відзначалося другого серпня. Хлібороби просили громовержця, щоб не посилав більше дощу на землю, утихомирив грози, — адже наставала пора жнив. А воїни на чолі з князем молили Перуна дарувати їм силу та відвагу, успіх у майбутніх походах та битвах.

Що ж до всіляких побутових дрібниць, то з ними до Перуна не зверталися — для цього були боги нижчого рангу.

Полель

Раніше всесвіт огортав сивий морок, і не можна було розрізнити, де день, а де ніч. І від того не було радості у світі, а тільки сум і нудьга. Та якось повсюдно розлилися хвилі яскравого світла. Це велика богиня Лада народила сина — осяйного бога із золотими кучерями та срібнодзвонним голосом. І назвала його Полелем, оскільки він з’явився у Лади другим після Лелі, тобто народився «по Лелі». Став Полель богом світла, і почав посилати світло на землю, і відділив день від вічного мороку.

Звеселілий світ засяяв, зазеленів, зацвів, задзвенів пташиними хорами, сповнився тисячами різних барв і звуків. І щоразу, коли після нічного спочинку Полель підносився на білих лебедях у небеса, лунала над землею гучна хвала осяйному богові — невтомному подателеві світла, який виводив за собою на небозвід життєдайне сонце.

Був Полель величний і могутній, а воднораз справедливий та добродушний і ніколи не гнівався, на відміну від інших богів. А ще Полель навчив людей майструвати музичні інструменти та грати на них. За це музики та співаки славили Полеля під час ігрищ і свят.

Ладо

Веселий, життєрадісний бог Ладо був чоловіком великої Лади-Матері, батьком Лелі, Полеля, Дани. Постійно опікуючись родиною та всіляко дбаючи про її благополуччя, він поширював своє піклування на весь світ — на рід людський і на сонм богів.

Саме за це й шанували цього бога усі смертні й безсмертні. Йому приносили щедрі дари молодята, беручи шлюб. У багатьох весільних піснях прославлявся бог Ладо, а наречені зверталися до нього за благословенням не менш шанобливо, ніж до батька й матері.

Від Лада залежало щастя родини — чи будуть діти на радість батькам рости здоровими, вродливими, роботящими й розумними, чи обминуть сім’ю нужда та гризоти, сварки та бійки, чи пануватимуть у сімействі злагода, спокій та любов. Адже ж недаремно й саме ім’я цього бога співзвучне чудовим словам «лад» і «злагода».

Ярило

Юній красуні Лелі до пари був її запальний друг — молодий бог весни Ярило. У пору весняного рівнодення приїжджав він верхи на білому коні, у вінку з хмелю та польових маків. Ярило викочував на небо весняне сонце, розбуджував грім і блискавицю, відмикав небеса для дощів і благословляв людей сіяти овес, ячмінь та яру пшеницю. Він велів насінню проростати, а деревам і травам — буяти вгору. І незмінно виступав ревним захисником приросту і росту від усього злого, ворожого, від заморозків, вітрів та посухи. Було куди Ярило погляне — там квітка зацвіте, де ступить ногою — там жито копою, в якій бік поверне — там пташки защебечуть.

Серце весняного бога було сповнене палким коханням до юної Лелі, і це почуття передавалося всім, на якого Ярило звертав свій погляд. Із появою Ярила все мало паруватися й кохатися. Тож весняного бога славили хлопці й дівчата під час гулянь і хороводів.

Особливо шанували Ярила хлібороби: адже він давав життєву силу кожній зернинці-насінинці, закладаючи початок майбутньому врожаєві. Саме на честь Ярила все збіжжя, посіяне навесні, люди називали «яровиною».

Ярило аж до кінця червня любив ночами ходити по полях — із серпом та колоссям жита й пшениці в руках. Там його іноді й щастило побачити комусь із господарів.

Мав Ярило і своє щорічне свято. Воно випадало на 17 червня — час найбільшого розвою у природі. Коли ж усенька родюча Ярилова сила переливалася в зав’язь нового урожаю, коли лани уже вигойдували молоде хлібне колосся, бог Ярило поступався місцем своєму наступникові — Купалі. Люди проводжали Ярила з піснями. І були ті проводи (які ще нерідко називали «похороном Ярила») зовсім не сумними. Адже всі знали: мине рік — і бог Ярило прилине знов на білому коні, щоб після зими оновлювати світ, давати яру силу і збуджувати палкі почуття.

Хорс

Коли сонце сідало за обрій і світ огортала нічна темрява, тоді виходили вершити свої недобрі справи всілякі злі сили — духи боліт і лісів, полів і річок, яруг і гір. Вони могли збити запізнілого подорожнього зі шляху й затягти його у невилазну трясовину чи спровадити в непрохідні хащі, навести звіра на хатню худобу та птицю, налякати людину страшними криками та видивами. Важко було б людям, якби не допомога Хорса — могутнього бога нічного світила, ясноликого місяця.

Розганяє Хорс згубні сили нічного мороку. І хоч його промені не рівня Дажбоговим, але є в них своя краса і чарівливість. Проте все лихе світла не любить, ховається від нього, всіляко стає йому на заваді. Отож Хорс постійно бореться з підступною темінню: то перемагає — і тоді сяє в небі повноликий місяць; то відступає — і тоді чорний морок поглинає весь світ аж до настання дня.

Був Хорс надійним покровителем шлюбу, оберегом його священного таїнства. У віддяку за це заміжні жінки носили сережки та амулети із зображенням півмісяця. Вельми шанували Хорса юнаки та дівчата — бо ж світив уночі всім закоханим. На честь Хорса співали пісні, складали замовляння. Одна з ігор, присвячених Хорсу, — відкушування підвішеного на нитці пшеничного коржа-калити на андріївські вечорниці, — збереглася й до наших днів. Ця гра символізує ущербність місяця, який має відродитися на Щедрий вечір.

А ще мав Хорс владу над рослинами, тому знахарі-травники найревніше молилися саме цьому богові. Цілющі корені належало копати вночі при повному місяці, коли Хорс наділяв їх найбільшою силою.

Людям Хорс з’являвся з довгим посохом у руці та в предовгому темному плащі, отороченому зірчастим мереживом. На його шапці, як і на кінці чудодійного посоха, виблискували зорі, розливаючи навсебіч мерехтливе світло.

Як у народних піснях місяць часто згадується поряд із сонцем, так і могутній Хорс завжди згадувався поряд з великим Дажбогом. Ідоли цих богів теж стояли поруч у пантеоні князя Володимира.

Симаргл

Волею верховного повелителя смертних і безсмертних Симарглові було визначено бути охоронцем Древа життя, яке дає насіння усіх рослин. Він мав також передавати людям життєву силу землі. Тому, спустившись на крилах з небес на землю, Симаргл так і залишився тут на віки вічні.

Безліч турбот було у Симаргла — охороняв коріння рослин, постачав його живлющою снагою, додивлявся, щоб кожне зело досягло належного росту, вчасно зацвіло й викохало насіння. Належало подбати й про те, щоб дісталося це насіння в достатній кількості людині, пташині та звірові, щоб повіялося з вітром і посіялося в землю для нового проросту у визначений час.

За це й шанували Симаргла хлібороби, і зображення його в подобі крилатого пса, який сторожує зело від усяких лих, красувалися на амулетах, на посуді, на жіночих прикрасах. Коли 980 року за наказом великого князя Володимира у Києві було споруджено пантеон богів, то поруч з найшанованішими божествами — Перуном, Дажбогом, Хорсом, Стрибогом, Мокошею стояло й зображення Симаргла.

Невтомний сіяч насіння і доглядач сходів мав свою улюблену рослину — хміль. Тож, вшановуючи Симаргла, люди звичайно пили напій із хмелю.

Кажуть, що слова «сім’я» і «сім’я» походять саме від імені цього бога.

Людина і світ. — 1996. — №6. — С. 32-35

Євген ШМОРГУН