Закон "Про національні меншини…". Навіщо…

Війна змусила нас задуматися над багатьма питаннями. Одні з найважливіших – хто ми? Якого роду і племені, як казали раніше. Ми – громадяни чи ні? Чи усвідомлюємо ми свою національну самоідентифікацію?

14 грудня 2022 року Верховна Рада України проголосувала за законопроект №8224 "Про національні меншини (спільноти) України". Виникає запитання, а навіщо?

Адже в 1992 року вже було прийнято Закон "Про національні меншини в Україні". А в 2001 році вийшло Розпорядження Президента України "Про заходи щодо підтримки діяльності національно-культурних товариств ".

В самих представників національних меншин особливих претензій до закону від 1992 року і до Розпорядження Президента України ніколи не виникало. А в ЄС саме тепер нібито виникли.

То навіщо було приймати новий закон?

Є ще не одне навіщо і не одне коли та чому.

На початку 2000-х на семінарі в Києві мене запитав учасник з-за кордону: "Коли ви українці почнете поважати себе і нарешті приймете закон "Про захист української національності"?

Дійсно, коли? Коли почнемо поважати себе? Коли приймемо такий закон? Чи зможемо захистити права інших національностей котрі проживають в Україні, якщо не можемо захистити свої? Чому в новому законі є формулювання "національні меншини" і його розʼяснення, але немає формулювання "національна більшість" і його розʼяснення? Чому?

Чому і досі найнезахищенішою національністю в Державі Україна залишаються українці? В нас відсутній закон про захист прав українців як титульної нації. Парадоксально, але факт. Титульна нація не має можливості захисти себе як націю. Єдине, що є Закон України "Про забезпечення функціонування української мови як державної". Все.

Хто буде поважати тих, хто вгинається лише аби догодити комусь? Згадаймо Павла Тичину. Його безсмертні, невідредаговані рядки:

Я єсть народ, якого Правди сила
ніким звойована ще не була.
Яка біда мене, яка чума косила! —
а сила знову розцвіла.

Щоб жить — ні в кого права не питаюсь.
Щоб жить — я всі кайдани розірву.
Я стверджуюсь, я утверждаюсь,
бо я живу.

І трохи про прагматичне.

П.3 розділу 5 нового закону встановлює тимчасові обмеження в реалізації та захисті прав для "національних меншин …, які ідентифікують свою приналежність за етнічним походженням із державою, що визнана в Україні та/або міжнародними організаціями державою-терористом (державою-агресором), яка вчиняє акти агресії проти України. "

Фактично йдеться про росіян, і ані слова про білорусів та угорців. І це при тому, що саме Білорусь та Угорщина є найближчими союниками рф. Перша є безпосереднім учасником цієї війни, і надає рф всіляку військово-економічну та політичну підтримку. Інша хоче загарбати українське Закарпаття, і не приховує своїх бажань. Це Угорщина постійно блокує намагання України вступити в НАТО та ЄС. Це угорські війська були виставлені вздовж нашого кордону ще до початку війни.

Чому для них немає тимчасових обмежень?

Консультативно-дорадчі органи при облдержадміністраціях по взаємодії з нацменшинами були створені щонайменше років двадцять тому! Десь діють, а десь лише числяться на папері. Зрештою як і підрозділи по взаємодії з національними громадами. Одні працюють, а інші імітують.

Нещодавно в одній з центральних областей України "фахівці" такого підрозділу надіслали листа на електронні адреси керівників обласних національно-культурних товариств. І все б нічого, але деякі адреси недійсні і вже давно, деякі адресати вже давно виїхали за кордон, а одна людина спочила два роки тому. Рівень кваліфікації зашкалює.

То чому б спершу не призначити нового керівника Держетнополітики, не провести реорганізацію центрального апарату, та підрозділів на місцях, утворити там де їх немає і лише потім приймати закони реалізацією котрих і має займатися ДСЕСС?