Заява Синоду УПЦ КП з приводу нового базового законопроекту про свободу совісті

Київ, 20 грудня 2006 року

ЗАЯВА
Священного Синоду Української Православної Церкви Київського Патріархату
з приводу проекту нової редакції Закону України „Про свободу совісті та релігійні організації”

Уважно розглянувши на своєму засіданні проект нової редакції Закону України про свободу совісті та релігійні організації і враховуючи важливість конструктивного розв’язання даного питання, Священний Синод Української Православної Церкви Київського Патріархату заявляє про наступне.

Не зважаючи на окремі недоліки чинна на сьогодні редакція Закону України «Про свободу совісті і релігійні організації» у цілому забезпечує можливість віруючим реалізувати своє конституційне право на свободу віросповідання. Проте при практичній реалізації своїх конституційних прав та захисті законних інтересів і наша Церква в цілому, і окремі громади та віруючі стикаються з численними труднощами. Вважаємо, що численні випадки порушення прав віруючих Київського Патріархату викликані не стільки недосконалістю законодавства, скільки його неправильним застосуванням або взагалі ігноруванням.

Наша Церква не одноразово наголошувала на тому, що основою нормалізації та гармонізації державно-церковних відносин має бути чітке дотримання визначеного Конституцією принципу рівності всіх конфесій перед законом. На практиці ж можна бачити, що одна конфесія, найбільше представлена у певній області, користується там значно ширшими правами, ніж всі інші. Вона незаконно впливає на представників влади, які питання виділення земельних ділянок, повернення храмів та іншого релігійного майна, розв’язання конфліктів вирішують не за законом і справедливістю, а відповідно до своїх конфесійних уподобань та прохань такої конфесії. Держава повинна покласти край цій порочній практиці, яка є однією з головних причин конфліктів на релігійному грунті. Враховуючи це, потребує свого вдосконалення не стільки базовий закон, скільки практика застосування його норм та норм Конституції.

Спільними зусиллями провідних Церков України, представників різних гілок влади та Центру економічних і політичних досліджень ім. Разумкова напрацьований проект концепції державно-церковних відносин, який повинен стати законодавчою основою цілісної державної політики у сфері релігії. Головне призначення цієї концепції – законодавчо закріпити партнерську модель взаємовідносин між Державою і Церквою, яка найбільше відповідає реаліям сьогодення та суспільним потребам. Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій, яка представляє понад 95% релігійної мережі України, тричі – у квітні 2005 р., у червні та у листопаді 2006 р. у своїх документах наголосила на необхідності першочергового прийняття концепції державно-церковних відносин. Ця концепція стала б основою для подальшого вдосконалення всього законодавчого поля, яке регулює питання релігійного життя, а також для єдиної, прозорої й ефективної політики держави у релігійній сфері. На відміну від нової редакції Закону про свободу совісті, проект концепції у цілому погоджений зі всіма основними конфесіями України, а тому, після технічного доопрацювання, він може бути поданий на розгляд Верховної Ради.

На жаль, замістить того, щоб піти ефективним шляхом пошуку консенсусу і порозуміння, в основу чергової спроби внесення змін до законодавства про свободу совісті та релігійні організації було покладене бажання окремих сил ввести до нього вигідні тільки їм позиції. У першу чергу це стосується УПЦ Московського Патріархату, яка протягом останніх років не одноразово вимагала внести до закону положення про статус юридичної особи для Церкви у цілому, про особливий статус так званого «канонічного православ’я» (тобто самої УПЦ МП) та інші неприйнятні норми.

Сутність пропозиції про статус юридичної особи (якого, до речі, Московський Патріархат у Російській Федерації не має) для Церкви у цілому найкраще ілюструє цитата з офіційної довідки керуючого справами УПЦ МП архиєпископа Митрофана: «Церкві у цілому так і не був наданий статус юридичної особи, через що Церква не може стати власником майна, яким користується чи яке повертається релігійним організаціям, що входять до її складу. Рішення на законодавчому рівні цього питання зняло б гостроту проблеми у випадку, коли яка-небудь громада виявляє бажання змінити конфесійну належність. Вона змогла б це зробити лише за умови збереження майна, храму у користуванні Церкви».

З наведеного видно, що метою пропозицій щодо запровадження статусу юридичної особи для Церкви у цілому є: назавжди закріпити за УПЦ МП все релігійне майно, передане у користування (у тому числі й національні святині та пам’ятки архітектури); закріпити за Московським Патріархатом, структурним підрозділом якого є УПЦ МП, все релігійне майно всіх громад в Україні, через що обмежити конституційне право віруючих на вибір свого конфесійного підпорядкування. Зрозуміло, що у разі прийняття таких змін можливість об’єднання Православної Церкви в Україні значно ускладниться.

Окрім іншого така позиція представників УПЦ МП є наочним свідчення їхнього свідомого небажання об’єднання українського православ’я та розуміння невідворотності створення в Україні єдиної Помісної Церкви. Адже статус юридичної особи для Церкви у цілому може бути використаний для закріплення релігійного майна не тільки за Московським, але й за Київським Патріархатом. Проте наша Церква свідомо не бажає «закріпачувати» парафії, розуміючи, що це призведе до закріплення на тривалий час розколу Української Церкви. Статус юридичної особи міг би бути корисним і для Київського Патріархату, але ми свідомо не бажаємо розмінювати можливість майбутнього об’єднання Церкви на тимчасові дріб’язкові вигоди. Священний Синод вважає, що питання запровадження статусу юридичної особи для Церкви у цілому має вирішуватися лише після об’єднання Православної Церкви в Україні.

На жаль вже зараз, у випадку виходу зі складу УПЦ МП парафій та переходу їх до Київського Патріархату, представники Московського Патріархату поводяться так, ніби вони «закріпачили» ці парафії. Всіма можливими, часто незаконними, способами вони перешкоджають здісненню конституційного права громадян на свободу совісті. Приклади такої діяльності можна побачити у Одеській, Рівненській, Тернопільській, Херсонській, Чернівецькій та інших областях України. Можна передбачити, що у разі прийняття нової редакції закону кількість таких випадків зросте у десятки й сотні разів, а їхня географія пошириться на всю Україну.

Ще одним небезпечним наслідком задоволення прагнень УПЦ МП можуть стати численні судові позови до Київського Патріархату з вимогою відібрати у нашої Церкви ті храми, які у Московському Патріархаті вважають своїми. Враховуючи сучасний стан судової системи, рівень корупції при ухваленні рішень, некомпетентність судів у релігійних питаннях наслідки рішень за такими позвами можуть бути дуже гострими. У той же час представникам Московського Патріархату слід не забувати про те, що у відповідь наша Церква може вимагати у суді зняття з реєстрації УПЦ Московського Патріархату у зв’язку з неканонічністю рішень так званого «Харківського собору», прийнятих із порушенням цивільного Статуту УПЦ.

Окрім майнових конфліктів з УПЦ МП у громад нашої Церкви є також конфлікти з УГКЦ та УАПЦ. Зараз вони, загалом, не знаходяться у гострій фазі протистояння, як це було на початку 90-х рр. ХХ ст., але розвиток цих застарілих конфліктів у разі істотної зміни законодавчої бази є непередбачуваним.

Враховуючи все це Священний Синод УПЦ Київського Патріархату вважає прийняття Верховною Радою нової редакції Закону України „Про свободу совісті і релігійні організації” передчасним. Зміни Закону приведуть до значного погіршення релігійної ситуації в Україні, різкого загострення міжконфесійного протистояння, збурення суспільства. Тому єдиним шляхом розв’язання проблеми вдосконалення законодавства про свободу совісті та релігійні організації є пошук компромісів і консенсусу між державою та провідними релігійними організаціями. Інший шлях не розв’яже існуючі проблеми, а лише загострить їх.

З порушених у цій заяві проблем наша Церква готова до дискусії із зацікавленими сторонами на будь-якому рівні, з використанням будь-яких офіційних та неофіційних форм спілкування. Ми вважаємо корисним, якщо посередником у такому діалозі між провідними конфесіями України виступатиме Держава, зокрема, – Президент України Віктор Ющенко, як гарант Конституції, прав і свобод громадян. Віримо, що спільними зусиллями, при наявності доброї волі усіх сторін, у процесі діалогу, шляхом порозуміння редакція законодавства про свободу совісті та релігійні організації буде здійснена з користю для суспільства, Держави і Церкви.