Звернення Форуму «Досвід Християнських Церков у побудові громадянського суспільства»

Можливість зловживання даною Богом свободою нерозривно пов’язує категорію свободи з відповідальністю. Соціальна відповідальність полягає в тому, що людина, реалізуючи свої інтереси, покликана співвідносити їх з інтересами ближнього, сім’ї, місцевої спільноти, народу або всього людства.

Дорогі у Христі брати і сестри,
дорогі співвітчизники, державні діячі та
всі учасники громадсько-політичного життя України!

Сучасне українське суспільство проходить шлях становлення і ствердження себе як самостійного творця власної долі. На цьому шляху важливим є вибудовування стосунків між владою і суспільством таким чином, щоб кожен громадянин міг відчути, що він є учасником громадсько-політичного і державотворчого процесу.

З кожним роком незалежного буття нашої молодої держави зростає кількість членів нашого суспільства, яким небайдуже майбутнє України, які прагнуть брати активну участь у громадському та державному житті, хоча внаслідок дії певних негативних факторів це не завжди є можливим. Схвальним є також те, що державна влада з кожним роком все більше повертається лицем до громадян і висловлює все більшу готовність сприяти побудові в Україні громадянського суспільства. Такі процеси вселяють надію на створення в нашому суспільстві умов, які б більш ефективно захищали гідність людини, допомагали їй у самореалізації. В цьому контексті християнський досвід плекання гідності людини, її звільнення від усього, що обтяжує її совість та обмежує її свободу, заважає їй жити повноцінним життям та спілкуватися з ближніми, набуває особливої ваги для суспільства.

Людина – згідно зі Священним Писанням – створена за образом і подобою Божою (Буття 1, 26). Людина як «образ Божий» має гідність, якої вона не може бути позбавленою і яка в неї зберігається незалежно від її соціального чи майнового статусу, навіть незалежно від її вчинків. Це надзвичайно важливий постулат християнського погляду на людину, який перевернув античні уявлення про неї і створив основу для сучасного розуміння людини та її унікального місця серед Божих творінь. Саме з цією незмінною гідністю людини пов’язана її свобода, яку не повинна обмежувати жодна сила в світі.

Якщо «образ Божий» – це незмінна даність в людині, то «подоба» означає необхідність особистого вдосконалення, уподібнення Богові. Людина своїми вчинками може підтверджувати або заперечувати гідності, якою Бог її наділив. З цим пов’язане використання на благо або зловживання свободою – здійснення добра або зла. Критерії, за якими визначається, що є добро і що – зло, складають основу особистої і суспільної моралі. В нашому суспільстві ці критерії сформовані на основі християнської традиції. Тому саме християнська традиція повинна мати вирішальний голос у визначенні етичних норм, на які має орієнтуватись наше суспільство.

Можливість зловживання даною Богом свободою нерозривно пов’язує категорію свободи з відповідальністю. Соціальна відповідальність полягає в тому, що людина, реалізуючи свої інтереси, покликана співвідносити їх з інтересами ближнього, сім’ї, місцевої спільноти, народу або всього людства.

Саме християнська громада споконвіку була тим середовищем, де людина вчилась використовувати свою свободу, жити гідно образу Божого. Вже життя перших християнських спільнот містило елементи того, що пізніше буде назване громадянським суспільством. Розбудова первинної релігійної спільноти, парохії – це поєднання зусиль всіх її членів, включаючи її провідників. Стосунки в межах християнської спільноти базуються на основі визнання в іншій людині образу Божого, а також відповідального використання власної свободи для встановлення гармонійних стосунків між членами громади. Християни в своїй громаді розбудовують свій храм, дбають про катехизацію, євангелізацію, доглядають та допомагають тим, хто потребує опіки та допомоги, доручають своїм членам виконання обов’язків відповідно до їх умінь та знань. Так твориться самоврядна суспільна одиниця, кожен член якої бере активну участь у її житті, дбаючи про благо як кожного учасника так і цілої спільноти. А вона, у свою чергу, є активним учасником великої спільноти – усієї Церкви, де кожен учасник, окремий вірний та його спільнота, бере участь у творенні того, що необхідне для повноцінного самоврядного життя Церкви.

Людина не є ізольованим атомом і не є абсолютно самодостатньою. Вона потребує інших людей. Стаючи свідком нужди чи страждання ближнього кожен покликаний присвятити себе ближньому і розділити з ним його радість і смуток. Наука називає це принципом солідарності. Будуючи свою сім’ю та інші спільноти людина прагне, щоб ці утворення були, по можливості, самодостатніми. А коли ні вона ні її маленька спільнота не здатні забезпечити своїх потреб, то разом зі своїми ближніми та з іншими спільнотами утворює структури, яким делегує право і обов’язок допомоги у забезпечені тих потреб, які не здатні забезпечити власними силами. Це також означає, що асоціації та об’єднання громадян, органи самоврядування, які створені громадянами є автономні у своїх повноваженнях, а вищі, головно державні органи влади, не повинні втручатися у повноваження і компетенцію місцевих громад, ані не повинні підміняти їх собою, бо це створює зайвий бюрократизм зі всіма його поганими наслідками, у тому числі й корупцією і зрештою обмежує ініціативність громадян і їх громад, що є несправедливим. Такий спосіб організації суспільства названо принципом субсидіарності, згідно з яким усі суб’єкти вищого рівня мають надавати допомогу – тобто підтримку, сприяння і розвиток – суб’єктам нижчого рівня та утримуватись від усього, що обмежує життєвий простір менших базових клітинок суспільства, їхню ініціативу, свободу і відповідальність.

Хоча місія Христової Церкви полягає не у створенні державних чи економічних моделей розвитку, а у служінні Творцеві та піклуванні про людські душі, саме тому Церква й не є байдужою до умов земного життя людини; сам Бог так полюбив окремо взяту людину і людство в цілому, що Син Його Єдинородний втілився, аби кожен, хто увірує в Нього, мав життя вічне. Пам’ятаючи про цю божественну істину і бажаючи людині правдивого добра, Церква невтомно нагадує про головні цінності та принципи, вшанування й утвердження яких здатне преобразити будь-яке суспільство, а особливо те, в якому закоренилися аморальність, несправедливість, корупція, безвідповідальність еліти та інші негаразди.

Ми віримо, що цінності і принципи, на яких будувався досвід Церков, здатні преобразити українське суспільство. Умовою цього є пошанування ключових цінностей і принципів як з боку людини, так і з боку держави, а також усвідомлення, що свобода це не вседозволеність і сваволя, це – відповідальність за кожний вчинок, пошана до власної гідності та гідності кожної людини, а передовсім це – служіння правді, джерелом і метою якої є Сам Бог.

Звернення підписали:

Філарет – Предстоятель Української Православної Церкви Київського Патріархату, Патріарх Київський і всієї Руси-України;
Володимир – Предстоятель Української Православної Церкви, Митрополит Київський і всієї України;
Любомир (Гузар) – Верховний Архієпископ Української Греко-Католицької Церкви, Кардинал;
Маркіян Трофим'як – Заступник Голови Конференції Римсько-Католицьких Єпископів України, Єпископ;
В’ячеслав Нестерук – Голова Всеукраїнського Союзу об'єднань євангельських християн баптистів;
Михайло Паночко – Єпископ Церкви християн віри євангельської України;
Леонід Падун – Старший єпископ Української Християнської Євангельської Церкви;
Сергій Дебелинський – Голова Братства незалежних церков та місій євангельських християн-баптистів України.

13 лютого 2008 року