Щодо присутності Апостола Андрія на теренах майбутньої Русі, в тому теж, на місці майбутніх міст Києва та Новгорода, і про конкретну діяльність на цих теренах, вперше описується в «Повісті минулих літ», написаної нібито в першій половині ХІІ-го століття київським ченцем Нестором. Щоправда, багато науковців, як істориків, так і літературознавців, сумніваються в оригінальності цього твору. Скоріше за все, твір являється компіляцією різних менших історій, «зшитих» пізніше в одну «Повість».

 

30 листопада – свято св. Апостола Андрія по новому стилю (13 грудня – по старому). На Літургії моляться з затвердженого збірника «Молитов вірних» за «Україну, яку колись відвідав Апостол Андрій»...

Колись, перебуваючи у Санкт-Петербурзі, почув там від гіда, що «якщо Апостол Андрій дійшов до майбутніх київських пагорбів, а потім і до Новгороду, то що йому перешкоджало дійти і до невської рівнини?» А тому – зробив висновок гід – скоріше за все він і тут побував і це місце благословив... От так ходив Апостол по мало заселеним місцевостям і їх благословляв!

Серйозні церковні історики, в тому теж православні, як Михайло Поснов чи католицькі, як наприклад Франтішек Дворнік, мають поважні сумніви, чи був взагалі Апостол Андрій на місці, де пізніше був заснований Константинополь. Крім побожного передання, нема жодного історичного підтвердження. Та й само передання з’явилося post factum, після заснування нової столиці імперії: місту бракувало апостольськості, яка була у інших, а передусім у Рима, тому і з'явилося таке «передання» заднім числом. Якщо Андрія не було в місті Візантій (попередник Константинополя), то в майбутньому Києві і поготів. Про майбутній Петербург навіть нема що говорити.

Першим відомим єпископом Константинополя був Митрофан (315-325). Про це відомо з досить пізнього запису, яке у XIV-му столітті зробив Никифор-Каліст, пишучи, що коли 323 року імператор Костянтин в’їхав до Візантія (майбутній Константинополь), єпископом там був Митрофан. Далі, з запису Геласія Кизицького відомо, що пресвітер Олександр став наступником Митрофана (325-337), і замінив вже старого єпископа на І-му Вселенському Соборі у Нікеї 325 року.

Пізніше, у часах імператора Юстиніана у VI-му столітті, ввійшло до церковного вжитку вчення про п’ять вселенських патріархатів (так звана «пентархія»: Рим, Константинополь, Олександрія, Антіохія, Єрусалим). У наступному столітті Трульський Собор (691-692) у 36-му каноні затвердив цю пентархію. Таким чином Константинополь опинився серед «апостольських столиць» у Церкві, мало того – став на другому місці після Риму. Крім посилання на його імператорський ранг, посилання на традицію про Апостола Андрія мало теж велике значення.

Проте навіть у часах повстання цієї традиції, у IV-му столітті, церковний історик Євсевій у своїй «Церковній історії» (ІІІ, 1) говорить про Апостола Андрія, що йому випало, після кидання жеребу між Апостолами, проводити місію у Скіфії. Ніяких конкретних посилань на джерела Євсевій не подає, лише посилається на Орігена, на його 3-й том «Коментаря до Книги Буття». Історики, однак, сумніваються, що Оріген там говорив в зв’язку з Апостолом Андрієм про «кидання жеребу», чи взагалі про «Скіфію». Також Євсевій згадує трохи далі, що існує посеред багатьох інших подібних творів, книга «Діяння Андрія», проте «ці книги ніколи не згадував жоден церковний письменник. Та й мова їх і склад сильно відрізняються від апостольського духа, думки ж і ціла наука досить серйозно не відповідає істинній вірі – це на певно видумки єретиків. А тому, книги ці належить не те що зачисляти до сумнівних, а просто відкидати, як повністю безглузді та нечестиві» (ІІІ, 25). На думку спеціалістів, апокриф «Діяння Андрія» повстав десь у ІІІ столітті.

На Русі ця історія з жеребом перший раз з’являється у творі митрополита Києва Іларіона, в його знаменитому творі «Слово про закон і благодать», написаному десь біля 1050 року. Там перший слов’янський ієрарх Києва пише так: «Прославляє величним голосом країна Римська Петра і Павла… Асія з Ефесом та Патмос – Йоана Богослова, Індія – Фому, Єгипет – Марка… Всі країни, міста та народи почитають та славлять кожний свого вчителя, яким навчені православній вірі. Прославимо і ми також… велике та предивне сотворившого, нашого вчителя та наставника, великого князя нашої землі Володимира…». Як видно, нема тут згадки про Апостола Андрія, лише християнським вчителем Русі названий князь Володимир, нарівні з Апостолами Христа, які були вчителями віри в інших країнах.

Ще у кінці І-го століття у Церкві ширилося переконання, що Апостоли просвітили вірою весь світ. Брак історичних даних для такого твердження не був перешкодою. Кожне місто чи місцевість прагнули долучити до своїх християнських початків якогось Апостола, якщо не з 12-ти, то хоча б з посеред 70-ти. Ці легенди поширювалися ще до XIV-го століття, а потім вже закріпилися, як «історичні». Майже кожна країна прийняла таку «місіонерську легенду» і починала свою християнську історію з Апостола.

У Візантії та на Русі ця легенда традиційно починалася з праісторії місіонерської діяльності Апостола Андрія. Тому, коли між іншим Рим дорікав Константинополю, що він «не апостольська столиця», а свій високий статус у Вселенській Церкві завдячує лише світській столиці, то, як було сказано, починаючи з VI-го століття константинопольські патріархи постійно посилалися на Апостола Андрія, як на засновника Візантійської Церкви. Ніхто, щоправда, поза межами Константинопольської Церкви, не вірив цій легенді, бо вона не мала жодних історичних підстав. Особливо справді апостольські столиці, такі як Олександрія, Антіохія чи Єрусалим, над якими Константинополь прагнув «вознестися» і навіть, за допомогою імператорів, це було закріплене на Вселенських Соборах, між іншим на Константинопольському (381 рік, 3 канон), ІІ-му Вселенському, та на Халкідонському (451 рік, 28 канон). Коли у ХІ-му столітті розгорілася чергова суперечка між Римом і Константинополем, яка закінчилася трагічним поділом Вселенської Церкви на Схід і Захід, Папа Лев ІХ-й писав Патріарху Керуларію: «Ти стараєшся позбавити патріархів Олександрії та Антіохії стародавніх привілеїв, і йдучи проти всіх звичаїв та законів, підпорядкувати їх своїй владі».

Щодо присутності Апостола Андрія на теренах майбутньої Русі, в тому теж, на місці майбутніх міст Києва та Новгорода, і про конкретну діяльність на цих теренах, вперше описується в «Повісті минулих літ», написаної нібито в першій половині ХІІ-го століття київським ченцем Нестором. Щоправда, багато науковців, як істориків, так і літературознавців, сумніваються в оригінальності цього твору. Скоріше за все, твір являється компіляцією різних менших історій, «зшитих» пізніше в одну «Повість». Особливо сумнівною є історична частина твору.

Ось що пишеться в «Повісті минулих літ» (за Лаврентієвим літописом, коли написаним – достеменно не відомо, зберігався в монастирі Різдва Пресв. Богородиці міста Владімір від XVI-го по XVIIІ-е століття) про перебування Андрія на слов’янських землях:

«Дніпро впадає в Понтійське море трьома гирлами; море це зовуть Руським. Побіля нього ж учив святий апостол Андрій, брат Петрів.

Як ото говорили, коли Андрій учив у Синопі і прийшов у [город] Корсунь, він довідався, що од Корсуня близько устя Дніпрове. І захотів він піти в Рим, і прибув в устя Дніпрове, і звідти рушив по Дніпру вгору, і за приреченням божим прийшов і став під горами на березі.

А на другий день, уставши, сказав він ученикам своїм, які були з ним: «Бачите ви гори сі? Так от, на сих горах возсіяє благодать Божа, і буде город великий, і церков багато воздвигне Бог». І зійшов він на гори сі, і благословив їх, і поставив хреста. І, поклонившись Богу, він спустився з гори сеї, де опісля постав Київ, і рушив по Дніпру вгору.

І прибув він до словен, де ото нині Новгород, і, побачивши людей, тут сущих,— який їхній обичай, і як вони миються і хвощуться,— здивувався їм.

І пішов він у Варяги, і прибув у Рим, [і] повідав, скільки навчив і скільки бачив, і розказав їм: «Дивне бачив я в землі Словенській. Коли йшов я сюди, бачив бані дерев’яні. І розпалять вони їх вельми, і роздягнуться, і стануть нагими, і обіллються мителем, і візьмуть віники, і почнуть хвостатись, і [до] того себе доб’ють, що вилізуть ледве живі. А обіллються водою студеною — і тоді оживуть. І так творять вони повсякдень. Ніхто ж їх не мучить, а самі вони себе мучать, і творять не миття собі, а мучення». І, це чувши, [римляни] дивувалися. Андрій же, побувши в Римі, прийшов у Синоп» (Повість, вступ, до року 852).

Варто додати, що відомості про цю легендарну подорож Андрія на Русь можна прочитати теж в грецьких апокрифах про діяння апостола.

Одні історики вважали, що історія цілком можлива, і що Апостол Андрій міг перепливти на північний берег сучасного Чорного Моря, і потім по Дніпру до пагорбів майбутнього Києва, а пізніше – до майбутнього Новгорода (див. Петровский С. В., Апокрифические сказания об апостольской проповеди по черноморскому побережью, 20 (1897), 21(1898), Одеса, сс. 180-183). Більшість науковців однак або залишає це питання відкритим, або взагалі заперечує будь-якій вірогідності даної історії (див. Голубинский Е. Е., История Русской Церкви, І-ІІ, Москва 1901-1917, І, 1, сс. 28-30; Dvornik F., The Idea of Apostolicity in Byzantium and the Legend of the Apostle Andrew, Cambridge (USA), 1958, pp. 181-222, 263). Сучасний український історик Олексій Толочко в свої книзі «Очерки начальной Руси» (2015) пише: «Це видатний літературний твір, проте абсолютно недостовірна історія. Не існує жодних приводів продовжувати базувати на ньому наші знання про минуле».

Крім того, що місійна подорож Апостола Андрія на Русь до предків майбутніх русичів абсолютно невірогідна з точки зору історії, та й сама «Повість минулих років» більше говорить про звичаї тих народів, аніж про саму діяльність Андрія, залишається питання щодо мотивів такої подорожі. Навіщо йти кудись, де немає ані нормальних міст, як у Європі, чи у світі, ані ще не розвинулася культура, ані немає писемності? Причому, не просто подорожувати трохи на північ і переконатися в цьому «браку перспектив» для місіонерської діяльності, але подорожувати тисячі кілометрів на Північ Європи, майже до самого кінця, і бачачи всі ці майже пусті землі, витрачати багато часу лише на те, щоб потім поблагословити пагорби, так нікого і не навернувши на християнство?

Цікаво, що у «Повісті» згадується Рим, до якого нібито Апостол Андрій повернувся після «слов’янської місії». У візантійській легенді про Апостола Андрія згадки про Рим немає. Немає теж згадки, як це було в легенді візантійській, що Андрій – «первозваний», сказано лише, що він «брат Петра». Така деталь могла б насунути думку, що автор «Повісті» знаходився поза візантійсько-латинськими спорами, коли то для візантійців підкреслення «первозванності» Апостола Андрія було дуже важливим для протиставлення «першості» Апостола Петра. Проте, в іншому місці «Повісті», там де описано, як Володимир приймає хрещення в Корсуні, вже латиняни і їх вчення представлено в негативному світлі: «Не приймай же учення од латинян, бо їхнє учення перекручене» (Повість, рік 988).

Прикладів «зшиття» різних історій у «Повісті минулих літ» є багато. Один з них – це твердження, що Апостолів на Русі не було, але їх вчення сюди дійшло:

«А про апостолів [Давид] сказав: «По всій Землі розійшлися провіщання їх, і до кінця Всесвіту глаголи їх». Бо якщо апостоли і не були тут самі, то учення їх, яко труби, звучать по всім і світі в церквах» (Повість, рік 983).

Ще в одному місці «Повісті» говориться, що першим вчителем слов’ян ілірійських (предків слов’ян руських) був Апостол Андронік, учень Апостола Павла, натомість останній дійшов з проповіддю до Моравії. Саме на основі закладеного ними фундаменту потім проповідувати святі Кирило і Мефодій:

«Після цього ж князь Коцел поставив Мефодія за єпископа в Паннонії, на місці святого апостола Андроника, одного з сімдесяти учеників святого апостола Павла. А Мефодій посадив двох попів, гарних скорописців, і повністю переклав усі книги [Святого письма] з грецької мови слов’янською за шість місяців, почавши з березня місяця [і] до двадцять і шостого дня жовтня місяця. Закінчивши ж, воздав він достойну хвалу і славу богові, який дав таку благодать єпископові Мефодію, наступнику Андрониковому, тому що учителем слов’янського народу є Андроник-апостол.

До Моравії ж доходив і апостол Павло й учив тут. Тут бо є Іллірія, до якої доходив апостол Павло, і тут спершу були слов’яни. Тому-то вчителем слов’янського народу є Павло. Від того ж народу і ми єсмо, Русь; тим-то й нам, Русі, учителем є Павло апостол, оскільки учив він народ слов’янський і поставив по собі слов’янському народові за єпископа і намісника Андроніка» (Повість, рік 898).

Тобто, в самій «Повісті минулих літ» є принаймні три версії початків християнства на пра-Русі: 1) Апостол Андрій; 2) Апостол Андронік, учень Апостола Павла; 3) не було жодного Апостола, лише дійшло колись їх вчення. До речі, Апостола слов’ян, Константина-Кирила, та його брата Мефодія, як проповідника християнства на Русі, «Повість минулих літ» навіть не згадує, хоча пізніше були і такі теорії (пор. Ламанский В. И., Славянское житие св. Кирилла, как религиозно-эпическое произведение и как исторический источник (критические заметки), ЖМНП, 1903-1904). Автор «Повісті» подає лише, що вони проповідували у Моравії, а потім у Болгарії (див. Повість, рік 898).

Як видно, найбільше закріпилася легенда про Апостола Андрія у Києві. Його культ, між іншим у Києві та Переяславі, відомий вже з ХІ-го століття, коли багато храмів там були під його покровительством.

Немає в «Повісті минулих літ» якихось натяків, в зв’язку з цією легендою, про політично-еклезіальне протистояння Рима та Константинополя, що було видно у візантійській легенді про Апостола Андрія.

Легенда про «благословення пагорбів» Апостолом Андрієм, і потім повернення до Риму, до свого брата Петра, була тут сильною опорою еклезіальної свідомості русичів: це не від Константинополя посередньо ми залежимо насправді, але від самих Апостолів безпосередньо. Природнє прагнення майже кожного християнського народу бути «біля джерел» свого християнства ця легенда задовольняла сповна. Крім того, прагнення поступово стати незалежними від Церкви-Матері, Константинополя, також напевно відігравало свою роль. Аж до 1240 року, коли Київ був зруйнований монголами, з 20 митрополитів, яких призначував Константинополь від 988 року, у Києві лише 4 були місцевими, решта – іноземцями, найчастіше греками. У списку митрополій Константинопольського Патріархату, Київська митрополія, хоча і найбільша територіально (більша навіть від цілого Патріархату), займала лише 60-е місце, а пізніше опустилася на 72-е. Тому нічого дивного, що легенда про Апостола Андрія на території прадавньої Русі мала свої внутрішні цілі, але й для звичайного побожного люду це було не абияким виразом апостольськості тієї Церкви, до якої цей люд належав.