Церква – це не альтернатива для світу, так як душа не є альтернативою для тіла, але Церква є таїнством у цьому світі, і її завданням, крім повчати і остерігати, є також давати радість і надію всім людям, охрещеним та неохрещеним. Собор покінчив з різного роду цезаропапізмами та теократіями, характерними, як на Сході, так і на Заході, особливо у Середньовіччі, відкинув ідею підпорядкувати Церкві земну владу, науку чи культуру, залишивши полем своєї місії бути світлом і порадою на життєвих дорогах людини.

Папа Іван ХХІІІ, який скликав ІІ Ватиканський Собор, визначив одну з основних цілей цього Собору – «осучаснення» (aggiornamento) Церкви. Йшлося про те, щоб світло проголошуваного Євангелія могло бути краще видимим і зрозумілим сучасному світові. Йшлося також про надолуження прірви між певною культурою Церкви та визначними і домінуючими течіями в культурі сучасної епохи.

Перш за все, Собор взявся за реформу літургії, оголошуючи в грудні 1963 року Конституцію про святу літургію Sacrosanctum Concilium. Реформа повинна була зменшити «перевантажений» літургічний календар та відповідно культ, зробити цей культ більш общинним, відкритим на живі сучасні мови та локальні звичаї. Іншими словами, реформа пропонувала децентралізацію літургії.

Далі, ціллю Собору була промоція єдності християн, а отже більш інтенсивний екуменічний рух у Церкві. Це вилилося в Декрет про екуменізм Unitatis redintegratio. Належало звернути більшу увагу на те, що нас єднає, аніж на те – як це було дотепер – що нас ділить. І не лише звернути увагу, але прийняти. Такий підхід ще раз підкреслював, що Вселенська Церква – це не лише Римська Церква, це не лише римський обряд, і це не лише західна чи латинська традиція. Відтепер наголос ставиться не на юридичне підпорядкування Риму, як на необхідну умову єдності, але на сакраментальний вимір у Церкві, тобто на спільність Таїнств, у першу чергу Хрещення та спільність віри, яку сповідувала Церква перших віків.

Дуже важливою ціллю Собору була також орієнтація «відкритості на світ». Не можна проголошувати Радісну Новину світові, будучи на нього закритим. Ця орієнтація прослідковується майже у всіх соборних документах, таких як Декрет про апостолат мирян Apostolicam actuositatem, Декларація про релігійну свободу Dignitatis humanae, Декрет про місійну діяльність Церкви Ad gentes, Декларація про ставлення Церкви до нехристиянський релігій Nostra aetate. Але передусім ця орієнтація відкритості прослідковується і є якби лейтмотивом у Конституції про Церкву у сучасному світі Gaudium et spes, оголошену в переддень закриття Собору, тобто 7 грудня 1965 року.

Вже сама назва Конституції говорить про відкритість: Церква у сучасному світі. Якщо дотепер часто трактувалося Церкву у світі, як «вежу в облозі», то тепер, з перших рядків документу видно виразну зміну перспективи:

«Радість і надія, смуток і тривога сучасних людей – особливо бідних і стражденних – є радістю і надією, смутком і тривогою Христових учнів, і немає нічого по-справжньому людського, що не знаходило б відгуку в їхніх серцях. Адже їхня спільнота складається з людей, об’єднаних у Христі, яких у їхньому паломництві до Царства Отця провадить Святий Дух і які прийняли благовість спасіння, щоб донести її до всіх. Тому ця спільнота почуває себе справді тісно пов'язаною з усім людським родом і з його історією.

Тому Другий Ватиканський Собор, глибоко дослідивши таїнство Церкви, без вагання звертається вже не до одних лише синів Церкви і до тих, що призивають ім'я Христа, а й до всіх людей загалом, бажаючи пояснити всім своє розуміння присутності й діяльності Церкви в сучасному світі» (GS, 1-2).

Текст Конституції Gaudium et spes, на відміну від інших документів, виходить не з доктринальних основ, даних нам в Об’явленні, але з аналізу сучасних питань, таких як культура, сім’я, політика, війна і мир, суспільство, економіка, і пробує дати на це християнську відповідь. Іншими словами, цей метод полягає в тому, що людина спочатку живе у цьому світі, стикається з тими чи іншими проблемами у різних світових питаннях, і вже потім потребує освітлення цих проблем світлом Євангелія. Крім того, такий підхід підкреслює, що Церква Христова є Його Тілом, тобто що Бог прийшов у цей світ, Втілився, бо полюбив цей світ (пор. Йн 3, 16), прийняв на себе всі справи і клопоти цього світу, і вже тоді просвічував цей світ своїм Словом, преображаючи його.

На перший погляд, текст Конституції здається дуже оптимістично говорить про відношення Церкви до світу. Проте це було зроблено свідомо, щоб спробувати зламати ту неприступну стіну, яка будувалася між Церквою і світом, починаючи з часів Середньовіччя і аж до початку ХХ-го століття. Перший раз у своєму навчанні Церква приймає автономність дочасного світу, його цінність, як Божого творіння, а також не засуджує плюралізм сучасного суспільства. Церква має бути для світу не тим, що повинно поглинути цей світ і зробити з нього один «великий монастир», накинувши йому свої правила (такі спроби фактично були утопічними спробами побудови Царства Божого на землі), але повинна бути «світлом світу» і «сіллю землі». На світ не треба дивитися через призму Церкви, бо тоді таке бачення буде повністю негативним, з деякими поодинокими винятками, але належить розглядати Церкву як Божий засіб у цьому світі, якого завданням є реалізувати Божий задум по відношенню до нього.

Церква – це не альтернатива для світу, так як душа не є альтернативою для тіла, але Церква є таїнством у цьому світі, і її завданням, крім повчати і остерігати, є також давати радість і надію всім людям, охрещеним та неохрещеним. Собор покінчив з різного роду цезаропапізмами та теократіями, характерними, як на Сході, так і на Заході, особливо у Середньовіччі, відкинув ідею підпорядкувати Церкві земну владу, науку чи культуру, залишивши полем своєї місії бути світлом і порадою на життєвих дорогах людини. Таку перспективу можна би підсумувати такими словами Конституції: «Церква, що береже депозит Божого слова, з якого вона черпає засади релігійного й морального порядку, не завжди має готову відповідь на окремі питання, вона все ж бажає поєднати світло Об’явлення із загальним досвідом людей, щоб освітити шлях, на який недавно ступило людство» (GS, 33).

Освітити, а не засудити, показати позитивний приклад, інший спосіб вирішення спільних для всіх, християн і нехристиян проблем – ось це і є завданням Церкви у сучасному світі. Такий підхід набагато ближчий історії земного життя Ісуса Христа і Його підходу до світу, аніж зверхнє трактування всього, що нецерковне, неканонічне, нехристиянське і взагалі інше, ніж "житія святих та угодників". Для християн натомість тут відкривається велике і нелегке завдання: бути свідками Христа для світу, свідками радості і надії, тими, які живуть у світлі Євангелія, преображають цей світ своїм життям.