Батьки нераз переймаються своїми дітьми на Службі Божій, особливо, коли ті пустують чи галасують. Тому і ставлять нераз питання, чи варто таких дітей водити до церкви, особливо, якщо ті вередливі та не можуть спокійно перебувати в храмі, та ще й іншим перешкоджають? Деякі теж сторонні, що присутні на Службі, скаржаться, що ті малі діти перешкоджають проводити Службу священику, а їм – брати в ній участь. Багато ж навпаки – каже, що дітей треба водити до Бога. То як же бути? З якого віку добре водити дітей до церкви, а також що їм варто говорити, аби заспокоїти?

Дитину можна приводити до храму від малечка. Не залишати ж її вдома, коли треба йти в неділю чи на свято до храму. А деколи й немає з ким залишити. Таким чином з малечка дитина привчається і звикає до Божого дому. Звичайно, що деякі діти «пустують і вередують» – вони ж діти. Погано, якщо це перешкоджає священику, чи комусь з вірних.

Ясно, батьки повинні слідкувати за своїми маленькими дітьми, проте лиш в крайньому випадку виходити на якийсь момент з храму, якщо дійсно плач чи крик не припиняються. Натомість, добре було б вірним усвідомлювати, що Літургія – це зібрання Народу Божого, це «жива Церква», з різними членами, в тому теж з дітьми. «Не забороняйте дітям приходити до Мене» – каже Христос. Можливо, учні теж забороняли тоді, бо ті малі діти вередували. Але ж діти були всюди зі своїми батьками: і під час Нагірної проповіді, і під час чудовного розмноження хлібів, і під час інших проповідей – і на певно, не завжди вели себе тихо, бо діти – вони подібні у кожній епосі. Але Христос все-одно не зупинявся, проповідував, вважав це за щось природне і буденне.

В деяких храмах організовують «дитячу Службу», на якій присутні лише малі діти. Це має свої плюси і мінуси. Плюси – бо Служба ведеться «дитячою мовою», з різними образами чи картинками, діалогами чи долученням дітей до активної участі. Мінуси – бо ділить родину, яка бере участь в недільній Службі разом, як одна сім'я.

Якщо ж дитина дійсно сильно галасує під час Служби, що їй говорити? Спробувати попросити бути тихше, проте не вживати якихось надзвичайний «заходів», як це деколи має місце у таких випадках вдома чи на вулиці. Виховувати належить власне поза Службою, натомість на Службі вже брати участь з такою дитиною, якою вона є. Головне – знову таки – щоб священик адекватно сприймав «живих» дітей, заохочував батьків до участі у Службі з такими дітьми, щоб ті не переймалися, та й інших вірних підбадьорював, що діти – це радість і життя, а не «тишина і брак активності». Господь присутній серед нас в храмі також, коли там галасують малі діти – лиш би не втратити Його з очей, відволікаючись на різні «перешкоди». Його присутність має бути найважливішою і понад усе!