Основи чернецтва, позаяк декому воно здається чимось незвичним, містяться у Святому Писанні. Вже у Старому Завіті маємо приклади посвячених Богу осіб. Чи то батьки, чи то самі ж ці люди жертвувалися Богу. Часто їх називали «назореями» (від гебрайського «назір» – посвячений Богу). Про це згадує ще П’ятикнижжя (див. Чис 6). Назореєм, наприклад, був Самсон (Суд 13, 3-7), пророк Самуїл (1Сам 1, 11).
Основи чернецтва, позаяк декому воно здається чимось незвичним, містяться у Святому Писанні. Вже у Старому Завіті маємо приклади посвячених Богу осіб. Чи то батьки, чи то самі ж ці люди жертвувалися Богу. Часто їх називали «назореями» (від гебрайського «назір» – посвячений Богу). Про це згадує ще П’ятикнижжя (див. Чис 6). Назореєм, наприклад, був Самсон (Суд 13, 3-7), пророк Самуїл (1Сам 1, 11).
У Новому Завіті – Йоан Хреститель (Лк 1, 15). Пророк Єремія залишився безженним, слідуючи поклику Божому (див. Єр 16, 1-2). Апостол Павло говорить про себе, що заради покликання звіщати Євангеліє, залишився без власної сім’ї (див. 1Кор 7, 25-31).
Що ж сам Христос говорив про покликання до повної посвяти себе Богу? По-перше, до цього покликані не всі, лише дехто. По-друге, не всяке полишення сім’ї є автоматично «монашеством», лише таке, яке є «для Царства Божого». І, по-третє, це має бути свідомий і добровільний вибір самої людини. Про це Христос говорив своїм учням, коли ті звернулися до нього з питанням: "Коли така справа чоловіка з жінкою, то ліпше не женитись" (Мт 19, 10). На що Ісус відповів: «Не всі це слово розуміють, а ті лише, кому дано. Бувають бо скопці, що з матернього лона такими народились; бувають і скопці, що їх люди оскопили; бувають і скопці, що самі себе оскопили задля Небесного Царства. Хто може збагнути, нехай збагне» (Мт 19, 11-12). У цьому випадку «скопцями», звичайно, називають не тих, хто себе оскопив, але тих, хто зрікся подружнього життя заради Царства Божого.
Крім того Христос декілька разів говорив про «залишення своїх родин» заради Нього. Наприклад, говорячи про подружжя додав також: "Істинно кажу вам: «Нема такого, хто, кинувши свій дім або братів, або сестер, або матір чи батька, або дітей, або поля, – ради мене та ради Євангелії, – не дістав би сторицею тепер, у цьому часі, посеред гоніння, – домів, братів, сестер, матерів, дітей і піль, – і в майбутньому віці життя вічне» (Мк 10, 29-30). Безженне життя тут на землі, у розумінні Ісуса, має бути «знаком» майбутнього життя. Тому бути цим знаком покликані лише деякі і цей знак має бути радикальним. Ісус говорить до садукеїв: «Сини цього світу женяться і виходять заміж. Ті ж, що будуть достойні осягнути того віку й воскресіння з мертвих, не женяться і не виходять заміж; бо й вмерти вже не можуть, тому що, до ангелів подібні, вони – сини Божі, бувши синами воскресіння» (Лк 20, 34-36).
Виходячи з цих та інших слів Спасителя від самого початку у Церкві були або поодинокі особи, або цілі групи, які прагнули радикально посвятити своє життя Богу у чистоті та вбогості. Натомість, коли почали організовуватися монастирі і в них з’явилися настоятелі та підвладні, тоді також до чистоти і вбогості долучився і третій елемент – послух. До IV століття монастичний спосіб життя зародився в Єгипті.
Одним з найбільш відомих «пустинників» – тих, хто живе у пустині, був святий Антоній Великий. Навколо нього громадилися його учні і також жили подібно як він. Проте це ще не були монастирі. Кожен жив сам у своїй хатинці. На початку IV століття, коли Церкві була надана свобода і вщухли переслідування, деякі християни вважали, що не слід занадто радіти через добродійства цього світу та даровану світом безпеку. Тому почали інтенсивно організовуватися монастирі.
Власне, перший раз слово «монахос», що походило від грецького «монос» – сам, один, стає загальновідомим у християнстві, починаючи з 324 року, коли святий Афанасій Великий написав твір «Життя Антонія». Пізніше на Заході слово «monachus» – златинізоване грецьке «монахос», вживали святий Ієронім чи святий Августин. Щодо слова «монастир», то воно старіше від слово «монах». Його знаходимо у листах Філона Олександрійського, юдея, який був сучасником Ісуса Христа і жив у Єгипті. У його творі «Про контемплятивне життя» термін «монастир» означав відокремлену кімнату, присвячену для вивчення Святого Письма. У такій кімнаті ізолювалися деякі юдейські аскети, щоб спокійно заглиблюватися у Слово Боже. Такого типу «монастирі» існували у часи Ісуса Христа, наприклад, у Кумрані біля Мертвого моря, де жили єсеї, які вивчали Святе Писання і вели згідно з власними правилами аскетичний спосіб життя. Звідси, напевно, і християнські «монахи» почерпнули приклад, поєднуючи його з євангельськими радами Ісуса Христа.
Хоча слово «монах» популяризував Афанасій Великий у IV столітті, проте його початки у християнстві, без сумніву, сягають ІІ століття. Знаходимо цей термін, наприклад, в апокрифічному Євангелії Фоми з 140-го року. Проте в цьому апокрифі йшла мова не про монастирі та монахів у християнському сенсі цього слова, але про деякі гностичні групи єретиків. Християнські ж монахи взяли від цих єретицьких спільнот лише назву, натомість приклад і спосіб життя почерпнули із Святого Писання – у пророка Іллі та Єлисея, пророка Єремії, Йоана Хрестителя, ну і звісно у самого Ісуса Христа.
На початку IV століття починають організовуватися у Церкві вже справжні монастирі. Одним з піонерів у цій справі був святий Пахомій, який жив у єгипетській пустелі і намагався наслідувати спосіб життя святого Антонія Великого. А перед тим був військовим. Тому, коли Пахомій організував перший монастир, ввів у ньому подібну до військової дисципліну. Правила, тобто Устав, послух настоятелю, молитви, їжа, праця та відпочинок – у визначені години і т. д. Регула або Устав, який написав Пахомій перед своєю смертю у 346 році і який у 404 році переклав латиною святий Ієронім, став взірцем для всіх пізніших засновників монастирів.
Зокрема, для святого Василія Великого на Сході і для святого Августина на Заході. Монастирі невдовзі на Заході почали називати «Орденами», а на Сході – «Чинами». Отже, святий Антоній Великий та святий Пахомій заснували два типи монашого життя: самотнє (всіх, хто дотримувався такого способу життя, називали «еремітами», від слова «еремос» – пустеля) та спільнотове (або ж «кенобіти», від «койнос» – спільний та «біос» – життя). Пізніше на основі цих двох форм монашого життя організовувалися різні монастирі та Ордени зі своїми Уставами та способами життя. Рідше це були спільноти «еремітів», а частіше – спільноти «кенобітів». Зараз більшість монастирів – саме такого типу. Інколи ж спільноти жили на одній огородженій території, з одним храмом, трапезною та спільною молитвою, проте кожен у своїй хатинці. Сьогодні так живуть, наприклад, картезіанці, камедули та деякі інші.
Найбільш відомі Устави, за якими живуть чернечі спільноти Сходу, це Устав святого Василія Великого (різні Ордени, в Україні – це Чин, реформований святим Йосафатом Кунцевичем), святого Теодора Студита чи святих Антонія і Феодосія Печерських та інші. На Заході перші Устави були написані святим Августином. Пізніше, у період раннього Середньовіччя, засновником найбільш відомого Ордену був святий Бенедикт. На основі його Регули сформувалося багато Орденів.
У Середньовіччі також почали з’являтися так звані «мендикандські», тобто «жебручі» Ордени, такі як францисканський, домініканський та кармелітський. Ці Ордени, на відміну від попередніх, які намагалися віддалитися від великих міст – від «мирської суєти», якомога далі, навпаки засновують свої монастирі у центрах міст і починають інтенсивно студіювати в новоутворених Університетах, а потім викладати там, писати богословські чи філософські трактати і також розширювати євангелізацію. У цей час засновуються нові монастирі у містах Європи і поза нею, проповідується Євангеліє. Це все сприяло значному відновленню Церкви.
Уже після Середньовіччя, починаючи з Товариства Ісусового, тобто єзуїтів, з’являються цілі групи нових Згромаджень, які живуть за власними Уставами – на взірець попередніх засновників монастирів. Проте перш за все намагаючись наслідувати Ісуса Христа, який є взірцем для всіх монахів і монахинь.