Трансформую у допис свій коментар на одне таке «наївне» запитання в одному з нещодавніх обговорень у соцмережах .

А чи відомо Вам, що, згідно зі Статутом Російської («Руської») Православної Церкви (РПЦ) і внутрішнім Статутом про управління «Української» Православної Церкви ця друга декларується як частина першої (так звана «самокерована», але частина)?

Якщо проводити світську аналогію, то навіть суверенітет УРСР де-юре був більший. Бо УРСР самостійно як окрема держава входила до ООН, тим часом «У»ПЦ не вписана (і не може бути вписана) окремо в диптих справді самостійних (автокефальних) православних Церков.

Розумію: аналогії церковних справ зі світськими – відносні, однак факт пункту згаданих Статутів про «У»ПЦ як частину РПЦ залишається наразі фактом.

І в тих же Статутах є ціла низка інших пунктів підпорядкування «У»ПЦ Москві. Вони зафіксовані, зокрема, у Статуті РПЦ в розідлі IV (п. 4), розділі Х (пп. 3, 6, 8, 9, 10, 12, 13) й у Статуті про управління "У"ПЦ, розділах І (пп. 3, 5), ІІ (п. 6), ІІІ (п. 5), V (пп. 2, 8).

«У»ПЦ досі ніде не заявила офіційно, що скасовує ці пункти, які свідчать про неї як про частину РПЦ.

Хоч окремі її єпархії та парафії припинили поминання під час богослужінь Кирила Гундяєва як свого першоієрарха, однак сам митрополит Онуфрій Березовський, наскільки знаю, це продовжує робити.

До того ж, владика Онуфрій не заявив офіційно, що складає із себе статус постійного члена Священного Синоду «РПЦ». Він просто не брав участі в його останньому засіданні, яке вже відбувалося під час війни. Отака от половинчастість, яка в них проявляється і в багатьох інших аспектах також.

Взагалі гротескова за масштабом лицемірства ситуація: 2017 року на Архієрейському Соборі Російської Православної Церкви Онуфрій Березовський, роблячи доповідь у Москві як учасник того Собору і постійний член Синоду РПЦ, серед іншого, скаржився на український законопроєкт. Ідеться про законопроєкт, що передбачав вказувати зв'язок із державою-агресором в назвах релігійних організацій України, які є частиною релігійних спільнот, центр котрих перебуває в тій державі (як у державі-агресорі).

Тобто фактом участі в Соборі в Москві Онуфрій Березовський засвідчував, що так, його Церква – частина РПЦ, але при цьому скаржився (там же, в Москві) на те, що треба буде це чесно вказувати в назвах релігійних організацій, котрі перебувають у відповідній юрисдикційній вертикалі. Не фальш?!

Хоч той законопроєкт 2018 р. таки став законом, однак, на жаль, досі його дія з певних причин заблокована і на вивісках організацій «У»ПЦ так і не зазначено, що вони пов'язані з Росією, Москвою.

А у своєму виступі в березні 2022 р., виступивши проти війни, яку Росія розв'язала в Україні, Онуфрій Березовський все одно таки вдався до деяких дуже половинчастих формулювань.

Наприклад, він там промовляє фразу (пряма цитата, відео неважко знайти в Мережі): «И самый великий позор для НАС, что МЫ воюем один против другого».

Війну розв'язала Росія, прийшовши зі зброєю та бомбами на територію України. А Онуфрій Березовський формулює так, ніби це «ганьба для НАС». Тобто він що – ставить наш народ на один цінісний щабель із Росією, яка насправді є єдиною винуватицею війни?

Чи це нормально – так формулювати? Вважаю, так формулювати – це блюзнірство.

А останнє формулювання в заяві Синоду «У»ПЦ (12 травня 2022 р.) взагалі перевертає деякі речі з ніг на голову: чільні функціонери цієї структури, по суті, нарікають на закономірний факт набуття українським православ'ям автокефалії і закидають це як нібито «руйнівні дії» Православній Церкві України та українській владі (яка долучилася свого часу до конструктивного діалогу щодо цього зі Вселенським Патріархатом).

До речі, той діалог Верховної Ради та Президента зі Вселенським Патріархатом – нормальне явище. Так, релігійні організації і держава конституційно відокремлені. Але це не означає, ніби вони не мають права вести комунікацію, мати взаємини.

Автокефалія для українського православ'я – акт справедливості не тільки суто церковний, а й загальнокультурний, ідентичнісний. І якщо державі заради цього треба було вступити в діалог зі Вселенським Патріархатом, то було б дивно, якби вона від цього діалогу усунулася. Але конкретні рішення щодо автокефалії приймалися саме релігійними структурами (Вселенським Патріархатом і Об'єднавчим Собором).

До речі, Синод так званої «У»ПЦ своїми словесними атаками на попередніх чільних персоналій української влади, вочевидь, прагнув власкавити теперішніх очільників української влади. Але «У»ПЦ у своєму розрахунку, сподіваюсь, прорахувалася.

І підстави для такого сподівання є. Адже попри незрілі й неосмислені жарти про «термос» (до свого президентства) Зеленський як Президент – вочевидь, на об'єктивний запит суспільства – таки продовжив політику тісного діалогу і з Православною Церквою України, і зі Вселенським Патріархатом. І свідчення цього – запрошення Президентом Зеленським Вселенського Патріарха Варфоломія як одного з найповажніших гостей до Києва, на 30-ту річницю Незалежності України, що відзначалася в серпні 2021 р. Про вагу, якої цьому візитові надавала українська влада в особі вже Президента Зеленського, вказує те, що запрошення було офіційно зроблене майже за рік до самого святкування Дня Незалежності.

Закономірно, що після здобуття автокефалії українським православ'ям ціла низка громад приймали для себе рішення юрисдикційного переходу із так званої «У»ПЦ до Православної Церкви України.

Десь це відбувалося гладенько. Але на окремих парафіях могли виникати (й виникали) щодо цього внутрішні суперечки, незгоди тих чи інших частин громад. Такі локальні конфлікти, на жаль, подекуди неминучі. До речі, можна припустити, їх таки інспірували (прямо чи опосередковано) ті, кому вигідно було подавати картинку «релігійної конфронтації в Україні».

І, звісно, це цілковита маніпуляція з боку так званої «У»ПЦ – покладати відповідальність за окремі локальні конфлікти на факт виникнення й функціонування автокефальної Православної Церкви України.

Ця їхня маніпулятивна заява – цілком у фарватері московського наративу щодо України.

Робіть же, нарешті, конкретні висновки, православні громади України загалом і моєї Буковини, зокрема...

P.S. А на цій світлині з офіційного сайту Московського Патріархату – фрагмент богослужіння в Москві з нагоди 11-ї річниці інтронізації Кирила Гундяєва (1 лютого 2020 р.) Там Онуфрій Березовський не тільки брав участь, а й від імені Синоду Російської Православної Церкви виголошував Кирилові вітальне звернення. У тексті звернення (текст є на офіційному сайті РПЦ) до одіозного Кирила Гундяєва адресувалися хвалебні слова і звучало, зокрема, таке формулювання: «...не только нашей Церкви, но и страны» (в однині). Онуфрія Березовського не зупиняло це вживання у зверненні слова «страна» в однині. Що вкладалося в слово «страна» в однині – неважко здогадатися. Наводжу це фото для візуалізації та активізації роздумів.