Іконографія християнських свят

«Благодать Святого Духа, що перебуває в образі, є саме тою силою, яка «освячує очі вірних»»

св. Симеон Солунський

Що таке фотографія в паспорті? Це зображення вказує на людину, але нею не є. За рисами ми можемо знайти відмінність чи схожість цієї особи з кимось, можемо здогадатися про  певні риси характеру. Так само в кожній сім’ї знайдеться кілька десятків фотографій, які будуть пригадувати певні моменти з життя усіх членів родини. Інколи вдається повністю простежити життя однієї людини у світлинах, інколи – цілих поколінь. Фотографія допомагає нам відновити пам’ять, дорогу серцю. Найдорожчі світлини ми ставимо в рамки чи носимо зі собою в гаманці чи записній книжці. Кажемо, що тримаємо фото «біля серця». В сучасній культурі фото у просторах Інтернету називають «іконкою»… А як щодо справжніх ікон?

Як пригадати християнину те, що дороге його чи її душі? Зазвичай у таких випадках хочеться зайти до храму. Тоді перед нами постає іконостас, який має подібні ікони та будову в різних церквах. Тому-то в кожному сакральному просторі можна відчути певну спорідненість з тим храмом, до якого тебе водили батьки, чи де ти вперше зустрів Бога, де ви давали один одному обітницю чи ти відчув особливу радість. Центральними і тими, що впадають в очі, завжди будуть ікони Ісуса Христа (праворуч) та Пресвятої Богородиці (ліворуч), у центрі – царські врата, а за ними – престіл, обабіч побачимо ікони шанованих святих та храмові образи.

Іконостасна абетка

У часи раннього християнства, коли культура іконопочитання щойно утверджувалася, іконостаси були одноярусні. Після іконоборчого періоду ІХ століття додавали все нові та вищі ряди: моління (деісус) з Богородицею, Іваном Хрестителем, ангелами, апостолами, пророками, святими, празниковий ряд, пророчий ряд, інколи окремо виділяли страсний цикл, ікони Спаса Нерукотворного або Тайної Вечері над царськими вратами. А увінчує цей багатоярусний «сімейний альбом», як і всю історію спасіння, Розп’яття, яке об’явило Людину і Бога у величі «бути останнім», умаленим на землі, та першим, хто парадоксально переміг смертю смерть. Розп’яття об’явило Воскресіння тим, хто страждав з Ісусом на хресті і покаявся, хто зірвав яблуко, відрікся з третім півнем та майже втратив надію, йдучи до Емаусу.

У цьому розділі ми детальніше зупинимося на особливостях іконографії свят або празникового ряду, який, до речі, не завжди може містити в собі ікони дванадцятьох головних свят літургійного року та Воскресіння Христового, котре виділяють окремо. Якщо перелічувати ці свята за історичним принципом, за яким зазвичай будують празниковий ряд, то читаємо:

• Різдво Пресвятої Богородиці,
• Введення у храм Пресвятої Богородиці,
• Благовіщення,
• Різдво ГНІХ,
• Стрітення,
• Богоявлення (Хрещення),
• Преображення,
• В’їзд в Єрусалим,
• Воскресіння (Зішестя в Ад),
• Вознесіння,
• Зішестя Святого Духа,
• Успіння Пресвятої Богородиці,
• Воздвиження Чесного Хреста Господнього.

Великі свята відображають основні події зі життя Богородиці та Ісуса Христа, тому їх поділяють на Господські та Богородичні. Саме ці свята є визначальними в плануванні життя християнина, вони є віссю, довкола якої Церква робить коло за один рік. Кожна ікона – це не просто ілюстрація конкретного тексту в Євангелії чи апокрифах, це не «гарно стилізована фотографія» в рамці. Ікона неможлива без богословського сенсу, який зазвичай можна розписати на кільканадцять сторінок чи навіть книг. Інакше б ця липова дошка і суміш крейди з клеєм, шарами темпери, золота і лаку була б просто милим витвором мистецтва і навряд чи б проіснувала, щобільше – була б багаторазово відтворена, ось уже майже дві тисячі літ.

Сенси празникового ряду

Якщо спробувати класифікувати ікони празникового ряду «за сенсами», то можна скористатися такою схемою:

• Ікони, які представляють час очікування месії (до Різдва Христового);
• Служіння Ісуса Христа (починається з Богоявлення до В’їзду в Єрусалим);
• Страсний цикл (від В’їзду в Єрусалим) та Воскресіння Христового;
• Творення Церкви (Вознесіння, Зішестя Святого Духа, Успіння Богородиці, Воздвиження Чесного Хреста).

Празниковий ряд зазвичай стоїть посередині між нижнім насмісним рядом та верхнім молільним (деісусним). Якщо намісний ряд допомагає християнину зосередитися на молитві шляхом споглядання очі-в-очі, то празниковий ряд пригадує земний шлях Богородиці та Ісуса Христа, дозволяє наводити алюзії на власний теперішній стан і дороговказ. Деісус, у свою чергу, показує продовження життя в Бозі, поруч з Ним, у молитовному заступництві за тих, хто ще очікує свого часу. Інколи празниковий ряд не обмежений великими святами. Якщо розмір іконостасу дозволяє, то іконописці можуть додати Відхилення жертви Йоакима та Анни і їхнє моління в саду та на пустині, Зачаття Пресвятої Богородиці, Воскресіння Лазаря, яке раніше (ще у катакомбний період) використовували як алюзію до Христового Воскресінння, також можна побачити деякі сцени чуд Христа або лики шанованих місцевих святих. Така практика досі поширена у великих храмах і монастирях Греції та Кіпру.

Ікона певного християнського свята є вербалізованим богослов’ям цього ж світлого дня. Вона вводить у споглядання подій Нового Завіту тут і тепер: ти предстоїш разом із Марією і архангелом Гавриїлом в Благовіщенні, сидиш у зажурі та передчутті Страсної П’ятниці з Йосифом Обручником у Різдві, разом із ангелами тримаєш полотна для щойно об’явленого світу Христа в Богоявленні, співаєш разом зі старцем Симеоном «Нині відпускаєш мене…» у Стрітенні... Зазвичай український празниковий ряд закінчується Успінням Богородиці, а не Воздвиженням Чесного Хреста, яке є останнім великим святом, якщо спиратися на історичний підхід. Взагалі вшанування Успіння Пресвятої Богородиці є особливо поширеним на території сучасної України ще від часів Київської Русі. Це свято ніби логічно завершує історію відкуплення людства, починаючи від Адама і Єви, адже Марія — «нова Єва», яка прийняла Слово Боже.

Ікона винятково воплочує богослов’я, видимо передає невидиме, по-людському промовляє про Боже. Люди часто схильні ставитися до ікони як до чогось містично-магічного, що має особливі властивості, енергії. Навіть колись у давнину з ікон зіскоблювали фарбу і додавали до ліків чи до чаші з причастям. Чи можна поділяти ікони на чудотворні та нечудотворні, якщо сам Христос неодноразово повторював: «За вірою твоєю нехай тобі буде»? Так, певні чуда за волею Божою видимі для широкого кола людей, а інші – скриті, не без окремого на то Божого задуму. Тому всі освячені образи є чудотворними. Ікона, як зрештою і сама віра в Бога, — це не таємниця, а таїнство. Посвячені у таємницю гордяться і шукають обраних, посвячені у таїнство бачать свою неміч і велич благодаті від Бога та спішать поділитися цією новиною.

Усі ікони наближають християн до таїнства Воплочення, але своєрідною абеткою для цього є ікони свят. Ми можемо не докладно знати Святе Письмо, можливо відразу не пригадаємо на пам’ять стишки певних подій у декількох євангеліях, проте завжди впізнаємо ікону Різдва Ісуса Христа чи Зішестя в Ад. Впізнати – це вже початок пізнавання, заглиблення в суть таїнства, яким є не тільки вчення та релігія, а кожна подія в нашому житті, адже такі ж чи подібні ситуації пережили Марія, Христос та його учні. Отже, ікона не ілюструє божественність, а вказує на причетність людини до божественного життя.

Сподіваємося, що ознайомившись зі статтям з цього розділу, іконостас у певному сенсі перестане бути просто гарно декорованою стінкою, яка відгороджує святилище від храму вірних. У східній традиції іконостас завжди був невід’ємною частиною усієї літургії. Під час спільної молитви служать тим, хто зображений на іконах, а отже святі образи стають видимим свідченням присутності Пресвятої Трійці, Богородиці-Діви і всіх святих тут і тепер, у будь-якому місці, де до ікони звертаються з молитвою.