Два чоловіки сиділи у в’язниці. Одного дня вони подивились через вікно своєї в’язничної кімнатки. Один крізь ґрати побачив болото перед будинком, другий – ясне голубе небо. Прочитавши перший раз спільне звернення Вселенського Архиєрея і Московського патріярха, я (як напевно і більшість українців, зокрема українських католиків) бачив в ньому все тільки негативне для нашої Церкви. Але після п’ятого разу, поволи “ясне сонце” почало сходити і я в ньому побачив (дехто може сказати – побачив те, що хотів бачити) багато цікавого і позитивного.

Я почну з точки 27-ої, в якій мова про війну на Донбасі. Всі ми боялись, щоб знов не пролунали слова “братовбивчe кровопролиття”. Всі ми хотіли, щоб Папа все чітко розставив “по поличках”: виразно назвав те, що відбувається на сході, – війною, агресією, і щоб відкрито вказав, хто напасник-агресор. Коли цього не було, ми розчарувалися. Але чому? Наш власний уряд чітко не каже “війна з Росією”, a вживає якийсь нецілковито зрозумілий вислів “АТО”, “зона АТО”, “бойовики“, і т.п. Чому? Ми самі не називаємо речі властивими назвами з певних причин, а хочемо, щоб хтось за нас це зробив і розчаровуємося, коли не так сталося. На марґінесі – це так як із титулом “патріярх”. Ми всюди називаємо Главу УГКЦ цим титулом, є і “патріярший собор”, ми споминаємо його “патріярхом” на всіх богослуженнях. Але от, публічно, перед чужими, він тільки “Bерховний Aрхиєпископ”.

Що більше. Документ мав бути про винищення та насильне вигнання християн у країнах Близького Сходу. Багато осіб, зокрема, християни в тих державах, очікували, що документ вжиє вислів “ґеноцид християн” (цей вислів ужили і східні патріярхи, і навіть Wall Street Journal) та чітко вкаже на виновника цього ґеноциду – ІДІЛ та ісламські терористи. А тут все, тільки не “ґеноцид”, ні жодної вказівки на авторів цих дій. Варта б теж прочитати ориґінали цього звернення, щоб знати, які точно вжиті вислови. Бо слово “hostility” (в деяких ранніх статтях появлялося слово “hostileties” в множині, а цей вислів має багато різних значінь, а серед них і військові/воєнні дії). В кожному випадку, мені здається, що слова “hostility” і “противостояние” — не те саме.

А прохання, щоб Церкви “не підливали оливи до вогню” можна спокійно звернути (щоб ми тільки мали відвагу це зробити!) в сторону МП і УПЦ (МП), які в різних листівках, виступах, проповідях і т.п. якраз це і роблять. На жаль, їхні ЗМІ і тролі кращі за наших, і більш розповсюджені, ніж наші. Ми чомусь думаємо, що правда по нашій стороні і не треба дуже переконувати інших або доказувати іншим. Тільки вийдіть в інтернет на різні російські православні сторінки і самі переконайтесь, скільки нам ще праці треба.

Пригляньмося до точок ч. 24 і 25, де мова про прозелітизм і УКЦ. Нібито “камінчик в нашу сторону”. Aле спокійно і переконливо можна закинути такий же прозелітизм РПЦ і іншим Православним Церквам на “канонічній території” РКЦ. Православна Церква в Мехіко; Православна Церква Маїв і Ґватамали; Зарубіжна РПЦ в Чилі та “Західний обряд“ ЗРПЦ і Антіохійської Церкви в Північній Америці – це ніщо, як явний-славний прозелітизм, від якого повинні відмовитись (а навіть засудити!) православні, бо це все колишні римо-католики. Серед коментарів, які появились про цей уступ, цікавим є коментар о. Ґеорґія Максимова, священика РПЦ в Америці, на OrthoChristian.com/Православие.Ru. За його словами, прозелітизм – це навернення на іншу віру чи до іншої Церкви при допомозі примусу, обману або підкупу. “Якщо я маю можливість, — каже він, — привести якусь католицькy громаду до православія”, — це ніяк не можна назвати прозелітизмом, “бо це відновлення єдности тієї спільноти з Христовою Церквою”.

Отже точка – двосічний меч. Її можна спрямувати проти УГКЦ (а ще більше, проти РКЦ в Україні та в Росії, храми якої поповнюються не тільки номінальними православними, невцерковленими людьми, але і номінальними греко-католиками), як рівно ж і проти всіх Православних Церков. Преважним, однак, є признання зі сторони РПЦ права на існування і пастирську діяльність УГКЦ не тільки на якійсь обмеженій території (наприклад, в Галичині), але усюди, де живуть українці-католики. Тепер, чекаємо на наступний Синод УГКЦ і вибір екзарха/єпарха УГКЦ в РФ! Як теж визнанням Білорусі частиною “канонічної території” УГКЦ. Питання – чи вистачить настільки сміливости нашим владикам?! Сумувати над тим, що у зверненні вживається вислів “церковні спільноти” замість “Церкви” не треба, бо і це великий крок вперед для РПЦ. Цікаво, що на це скажуть в Росії! І цікаво, про що тепер буде говорити та розписуватись митр. Іларіон, коли фактично закрито дискусію над темою існування і діяльности УГКЦ.

Найбільш не на місці в контексті зверненні це 27-ма точка про розкол Православної Церкви в Україні. Так, з еклезіологічної точки зору це є траґедія, але траґедією взагалі є те, що в Православії це не одинокий випадок. Це теж Православна Церква в Македонії, Чорногорії, відламок Зарубіжної РПЦ, старокалендарні Церкви в Греції і Румунії, старообрядці. Та ще більшою траґедією є, що в Православiї справді нема канонічного способу розв’язати ці питання, хіба сам час. Бo за виїмком старинних патріярхатів, усі Православні Церкви раніше чи пізніше перебували в “схизмі”. Болгарська Церква перебувала в “схизмі” з Константинополем та іншими грецькими Церквами, і її свячення і тайни не були визнані 76 літ (1870-1946 рр., xoч в той сам час інші слов’янські Церкви її визнавали!). І тоді прийшло поєднання – і одним чи двома почерками пера і співпричастя було відновлено, таїнства стали благодатні, свячення стали дійсними, її незалежність і її патріярхат були визнані. Без повернення в лоно Константинопільського Патріярхату, без покаяння, без усунень єпископів! А Зарубіжна РПЦ? Які громи і блискавки сипались на неї від МП. Схизма тривала теж майже 80 літ. І що? Та сама історія, що з Болгарською ПЦ.

Але в Москві є свої канони – одного сорту для своїх (ЗРПЦ), а інші – для УПЦ КП. Справу можна б було розв’язати легко, але православим первоєрархам бракує сміливости правильно вирішити справу та подбати за добро мільйонів душ через страх, що Всеправославний Собор може не відбутись або Православ’я може розколотись. Синаксіс Патріярхів повинен чітко заявити, що Константинопільська Церква є Церквою-матір’ю для Київської/Української, прибути в Україну (так як це зробили в 1998 році в Болгарії), на місці вислухати всі сторони, і тоді діяти за канонічним принципом – за давнім православним правилом: “в незалежній державі – незалежна Церква”. Москва буде лютувати, навіть може перервати співпричастя, але тоді ВОНА буде в схизмі з іншими Православними Церквами. В таких обставинах добре мати Папу на чолі Церкви! Зрештою, хіба ж КП ввесь час не наголошує, що хоче все полагодити згідно з канонічним порядком? Але за правдивим православним канонічним порядком, а не за московськими канонами. А хто на це не погоджується?

Щодо стосунків між УГКЦ і УПЦ КП та УАПЦ. Як можна заборонити їх, коли сам Папа і єпископи РКЦ зустрічаються, мають стосунки і відбивають спільні відправи та акції з різними (канонічно говорячи, не тільки схизматичними, але й єретичними) Церквами і спільнотами, а то навіть з нехристиянами. Це нагадує малих дітей, які граються м’ячем: більший і сильніший забирає м’яч і каже, що не буде гратися з іншими, поки всі не погодяться грати за його правилами; коли другі починають грати між собою, перший гнівається і забороняє їм так робити. А якби УГКЦ перестала мати відносини з УПЦ КП і УАПЦ, чи УПЦ (МП) і РПЦ взагалі почнуть краще до неї ставитись? Не зважаючи на минулі прогріхи КП, зокрема, Патріярха Філарета ще коли був екзархом РПЦ в Україні, нам треба твердо триматись своїх позицій співпраці з цими Церквами, бо майбутнє за ними і скоріше чи пізніше, з них постане Помісна Православна Церква в Україні.

В підсумку, хоч спільне звернення Папи і Патріярха вповні не задовольняє ні нас, ні Рим, ні Москву (а скажіть, чи компроміси колись всіх задовольняють?!), воно повинно заставити нас до роздуму і нової посиленої праці.

1. Нам потрібно краще попрацювати над нашим дипломатичними діями в Римі (і в Константинополі!). Видно, наш посол до Ватикану заслабий, нерішучий або досить необізнаний з тонкощами римської дипломатії та потребує тісніших і ближчих зв’язків з різними римськими дикастеріями. Те саме із Церквою. Нам потрібний здібний апокризіс-представник УГКЦ в Римі (зі сталим, більшим бюджетом), який міг би впливати на хід рішень або бодай їх нейтралізувати. Ніхто не буде йому все розкривати, але він міг би чути що говориться в коридорах Ватикану і реагувати на них у відповідний спосіб. Напр., і Держава, і Церква знали, що зустріч між Папою та Патріярхом відбудеться. Чи не можна було підготувати лист прийнятних для нас висловів, щоб окреслити події на сході нашої Батьківщині? Чи не можна було використати як зустріч, так і Рік Милосердя, щоб попросити Папу вставитися за Надію Савченко і “виторгувати” її звільнення? Теж, знаючи, що в делеґації Патріярха буде представник (відповідальний за зовнішні справи УПЦ (МП)) митр. Антоній, чи не можна було бодай висунути вимогу або бодай просьбу, щоб на зустрічі, у папській свиті теж був представник від нашої Церкви? Треба б вислати делеґацію, в складі якої були б представники і УГКЦ, і Українських Православних Церков Константинопільського Патріярхату Канади і США, щоб зустрілися з Головами та Синодами всіх Православних і Східних Католицьких Церков, та представили їм правдивий стан і релігійної, і політичної ситуації в Україні. Як теж – зокрема серед Голів СКЦ – зорганізувати підтримку для справи визнання нашого патріярхату (бо не всі східні католицькі патріярхи, як наприклад, колишній Сирійської Церкви, є прихильниками цього).

2. Потрібно, щоб Синод відважно на наступному своєму зібранню обговорив і виніс рішення про нашу “канонічну територію”, яка б включала і Білорусь, та старатись подати бідній Білоруській Церкві конкретну допомогу в грошах, священиках, а то і єпископа. Рівно ж, щоб виніс рішення про створення екзархату чи єпархії для наших вірних в Росії — може на початку одну спільну для Росії і Казахстану, з осідком в останній державі, щоб на початках не дуже мулити очі РПЦ — та вибрати відповідного кандидата на цей пост.

3. Знову піднести (а я вірю, що наш Блаженніший це робить при кожній нагоді свого перебування в Римі) справу визнання нашого патріярхату, вказуючи на 25-ту точку звернення (“потреба задовольнити духовні потреби наших вірних”) як додаткову підставу такого визнання. І хоч ми “за” відокремленням Церкви від Держави, будьмо реалістами – треба, щоб і президент, і прем’єр, і посол при кожній нагоді настоював на визнанні Римом нашого патріярхату. Як добре бачимо, від цього залежить добро держави. Але більше того. Це був би “канонічний” патріархат, який змусив би православну сторону отримати щось, не менше, і рівно ж канонічне.

4. Потрібно, щоб в Римі чітко вияснили, і нам, і світові, чи ми є дійсна Помісна Церква в лоні Вселенської, себто, повноправна “по-сестра” Римської, чи цей вислів і статус відноситься тільки до тих Церков, які знаходяться поза спільнотою Католицької Церкви, a УГКЦ – це тільки... окремий обряд? І якщо ми дійсно Помісна Церква-посестра, нам треба почати поводитись належно, як повноправна, певна себе, Помісна Церква — зразок того, як конкретно виглядатимуть колись Помісні Церкви раз запанує довгождана єдність — а не все дивитись, що і хто нам позволяє чи ні. Хтось може сказати, що я надто радикальний, але вважаю, що нам треба всюди вимагати (якщо мова буде йти про нас), щоб участь брав якийсь представник нашої Церкви, щоб не треба “пост фактум” голосити “нічо про нас без нас”. Нам треба навчитись діяти наперід, а не тільки реаґувати або плакати після всього.

5. Як відповідь на 26-ту точку, наш Синод повинен ще раз видати офіційну заяву про ситуацію на Донбасі; ствердити, що йде війна і хто є агресор; закликати до мирного розв’язання всіх питань. Але теж ще один раз підкреслити, що УГКЦ підтримує цілісність та незалежність Української Держави і закликає всіх своїх вірних виконувати надалі свій патріотичний обов’язок супорти нашої Батьківщини, а це включає і її оборону перед нападами інших.

6. І наостанку, можливо найбільш радикальна пропозиція. Минулого року виповнилося 50 років обопільного зняття взаємної клятви 1054 року пок. Папою Павлом VI і пок. Патріярхом Атенаґоросом. Добре було б, якби Синоди і УГКЦ, і УПЦ КП обрали спільну дату і доручили по всіх їхніх церквах в Україні і в діяспорі відчитати цей акт після недільного Богослуження, із належним поясненням священиками. А подальше, після молитви, посту, застанови і обговорення, щоб вони вторували цим двом відважним провідникам Католицької і Православної Церков, і обопільно уневажнили взаємні анатеми, кинені в 1596 року в Бересті, які тяжать на нашому народі і на наших Церквах.

У 1658 році угода гетьмана Виговського з Польщею в Гадячі чітко, чорно на білому, мала раз і назавжди покінчити зі 3’єдиненою Церквою (яка стала невигідною для обох сторін), її ліквідувати. Але наші єпископи “вхопились” за певні вислови в угоді, пояснили їх в прихильний для нашої Церкви спосіб, взялись за активну протидію на основі свого трактування умов цієї угоди (і, очевидно, використали змінені політичні обставини) та не тільки врятували З’єдинену Церкву від знищення, але й уможливили її подальший розвиток, так що через сто років вона охоплювала своєю духовною опікою всю правобережну Україну та Білорусь. Чи ми сьогодні готові використати цю Богом дану нагоду потрактувати це звернення в сенсі корисному для нас і розпочати нову сторінку розвитку нашої Церкви, чи ні? “Світ належить до відважних”.