Коли письменниця сказала мені, що написала нову книгу, вона зізналася, що трохи хвилюється, адже цей твір в незвичній для неї жанровій комбінації, до того ж, на тему, яку вона раніше у своїй творчості не порушувала. Роман має історичну основу, але не обмежується нею. Він розповідає про події, які Україна переживає з 24 лютого 2022 року (хоча сюжет починається трохи раніше, а закінчується набагато пізніше, та про це — згодом). Я подумав, що і сам би хвилювався, адже це геть непросто — висвітлити в художньому творі таку серйозну тему. Враховуючи, що війна триває, і з кожним днем горя, спричиненого широкомасштабним вторгненням країни-агресора, стає все більше. Проте дочитавши книгу, я переконався, що вона насправді здатна хвилювати мене, і я впевнений, багатьох читачів також. А отже, авторка досягла мети — розповісти про війну таким чином, щоб торкнутися важливих, болючих тем, і водночас дати надію, вказати на світло в темряві.

Серед певного кола християн поширена думка, що вірянам взагалі не слід оцінювати політичні події, а війна — теж політика. Вони вважають, що варто висловлюватись про такі події лише нейтрально. Втім, хіба заповіді Божі, якими повинна керуватися віруюча людина, не допомагають навпаки, сформувати судження про те, що відбувається? Відрізнити правду від брехні, добро від зла? Як переселенець з Донбасу, що сам на свої очі бачив, як брехня, втілена в пропаганді, здатна розпалити війну, я вдячний Юліанні за ту прямоту, з якою в цій книзі усі речі названі своїми іменами. Злочин названий злочином, злодій названий злодієм, а невинний — названий невинним.

Від початку повномасштабного вторгнення готуючи до публікації на сайті благодійної організації ADRA Ukraine історії людей, що постраждали від війни, я помітив: у багатьох історіях йдеться про те, як чоловіки й жінки, здавалося, були щасливі, працювали, будували плани на життя, і раптом 24 лютого все це перекреслили постріли й вибухи. Саме це відбулося й з героями цієї книги. На початку вторгнення вони не можуть повірити в те, що це не страшний сон, а згодом їм доводиться долати серйозні випробування. Перед ними постають запитання, на які непросто знайти відповіді, навіть якщо людина — знавець Біблії, пастор. Одне з цих запитань: «Якщо Бог такий добрий, то чому Він дозволяє мучити і вбивати простих українських людей?». Або, чому Бог мовчить? Де був Він, коли нелюди коїли страшний злочин? Проте герої книги починають краще розуміти Бога, коли певною мірою стають на Його місце, виконують Його волю. А Його воля — піклуватися про знедоленого, проявляти безумовну любов до того, хто її потребує, вміти прощати, допомагати один одному. Вони починають розуміти, що довіра Богові є позицією внутрішньої сили, а не слабкості.

Адже саме внутрішня сила потрібна, щоб не піддатися тавру, яке на героїв ставить їхнє оточення або обставини. Чи здатен юний Максим, вихованець інтернату, про якого кажуть, що «чекає його колонія, а потім в’язниця», змінити свій шлях? Стати тим, ким він мріє — у той час, як йому кажуть, що він «ніхто» й приречений бути «ніким»? Чи здатна жертва насилля колись стати щасливою — після всього того, що з нею скоїли? Хіба зло, яке вже сталося, не є вироком на все життя, як для окремої людини, так і для цілої нації?

Те, що книга починається з історії про хлопчика, якого принижує вихователька в інтернаті, на мій погляд, дуже символічно. Хіба «божевільна країна-терорист» не каже нам, що нас як країни, як нації не існує, що ми завжди були й будемо ніким, і єдиний можливий для нас шлях — «колонія і тюрма», тобто, підкоритися імперії, повернутися до подоби СРСР? Коли одна країна намагається довести іншій, що та без її контролю геть «неповноцінна», згадуються не лише події на початку цієї книги, а й роздуми відомої публіцистки Катерини Марголіс про країну сиріт, сирітства як ідентичності, яка цю ідентичність тепер намагається силою нав’язати нам.

Саме тому тема усиновлення сироти, який знаходить нехай не рідну кров, але справді люблячу сім’ю, посідає одне з важливих місць у цій книзі. І голос любові виявляється сильнішим за голос крові. Любов — від Бога. На відміну від диявола, одним з улюблених методів якого є приниження й таврування, Творець любить нас такими, якими ми є, Він підкреслює нашу цінність і повертає нам гідність. Не примушує до поклоніння, але запрошує у Свої обійми. Він буде чекати стільки, скільки потрібно. І так само чинитимуть і Його послідовники, бо не можна зробити когось щасливим насильно. Тому й тема церкви в книзі постає таким чином — людина приймає Христа й погоджується відвідувати церкву тоді, коли сама дозріває до цього. А це вже тема свободи.

Свобода — одна з основних цінностей в системі Бога. Про це говорить, зокрема, перша заповідь Закону Божого, і це пояснює, чому українці так відстоюють свою свободу, чому не збираються повертатись назад до «інтернату», де за будь-яку невідповідність вимогам вихователів «порушників» саджають в «карцер».

Разом із тим, як розвивається сюжет, читачеві поступово відкриваються таємні факти з життя головних героїв. Це драматичні, навіть трагічні сторінки їхньої біографії, але написані не ними. Деякі з цих сторінок написала війна, а якщо точніше — чиясь нелюдська жорстокість. Ці факти певним чином пояснюють підчас не зовсім адекватну поведінку героїв, яким співчуває читач. Серед цих таємниць є справді жахливі, але це не провина самих людей. Вони — жертви насильства, і авторка ставить за мету показати, що є кардинальна різниця між агресором та жертвою, насильником і тим, хто потерпає від насилля. Саме у цьому контексті в книзі розглядається також тема провини, тема скривджених тіл і душ, поламаної психіки, тема наслідків того зла, яке коїть в Україні окупаційна армія. Слід сказати, що якби це так легко було зрозуміти усім, напевно, не було би чути висловів, коли дехто навіть з християн покладає провину за те, що сталося, на потерпілу сторону. Мовляв, ви покарані за свої гріхи (або за гріхи минулих поколінь), ви недостатньо довіряли Богу, самі спровокували чимось кривдника тощо. Або ще гірше: жертви можуть розглядатися як прокляті Богом, а ґвалтівники — як знаряддя Божого правосуддя. Але ж хіба можна змішувати грішне з праведним, плутати, чиї діла є Божі, а чиї диявольські? Так, диявол, коячи зло, дуже часто прикривається добрими мотивами, приписуючи собі правосуддя. Як сказано у Святому Письмі, «сатана прикидається анголом світла!» (2 до Коринтян 11:14). Зрештою, Ісуса Христа осудив синедріон «праведників»... І християни сьогодні не звільнені від того, щоб дати належну оцінку подіям — адже це теж євангельський принцип: «по їхніх плодах ви пізнаєте їх...» (Від Матвія 7:16). Тому я вдячний Юліанні і за ось ці правдиві рядки: «Знову і знову Україну вбивала божевільна країна-терорист. Крижані щупальця фашизму виповзали з книжок минулого, просто змінивши непомірно горде обличчя переможця — на злочинця. І збожеволілий від смаку крові натовп так само кричав, славлячи вождя, який уявив себе богом. Нічого нового під сонцем. Деколи люди бувають страшнішими за звірів».

Історія повторюється, та чи засвоює світ її уроки? Ось і знов для нас актуальні не такі вже й давні події середини XX сторіччя. Згадуються слова американського історика Тімоті Снайдера, який небезпідставно використовує термін «шизофашизм» щодо сучасного злочинця. І недаремно в книзі Юліанни Караман спливає тема порятунку єврейських дітей під час Другої світової війни — як паралель з прихистком для українських біженців у наш час. Коли героям книги вдалося евакуюватися за кордон, вони оселились у Франції. «...жителі цього маленького села в долині Луари врятували тоді понад п’ять тисяч єврейських дітей, а зараз вони приймають дітей України». Проте головні герої, звичайно, найбільше мріють повернутися до своєї Батьківщини і бажають їй лише перемоги.

Якою ж постає Україна в цій книзі? Це не просто зовнішні символи, хоча вони теж вплетені в оповідь: жовто-блакитні кольори, вишиванки, українська музика... Письменниця також розкриває Україну через її культурну й архітектурну спадщину — цікаві історичні місця, старовинні споруди, екскурси в минуле. Але головне, Україна тут постає як жива людина, яку любиш, якій співчуваєш, доля якої нерозривно сплетена з долею героїв. Вона змальована в образах, співзвучних тим, які ми знаходимо у фентезійній творчості Клайва Льюїса. Тут письменниця використовує алюзію і робить це, на мій погляд, вельми доречно, нашаровуючи один зміст на інший, додаючи до вже відомого в літературі образу свої власні риси, інтерпретації, внаслідок чого утворюється об’ємна картина, де всі грані фентезійної дійсності є нічим іншим як віддзеркаленням тої боротьби, що відбувається в реальному світі.

Книга не обходить стороною й мовне питання. Над темою російської і української мови письменниця розмірковує, обігруючі її досить цікавим способом, але для тих, хто ще не читав цю книгу, я не стану розкривати усі карти наперед, щоб зберегти інтригу. З часовим виміром письменниця також вчиняє креативно: з одного боку, лунає ідея органічного поєднання минулого й сучасності (народна музика в сучасному аранжуванні, старовинна архітектура із сучасними економічними підходами для її збереження). З іншого боку, відбувається стрибок із нашого часу в майбутнє. Те, в якому перемога над агресором вже стала реальністю. Зло покаране. Відбувся трибунал над злочинцями. Звідки ж така впевненість? Навряд чи Юліанна вважає себе пророком, але якщо ви вірите, що добро перемагає зло (а зрештою, саме такою є біблійна есхатологія), то ТАК МАЄ БУТИ. Адже над світом «є Той, Хто найсильніший. Є Той, Хто вчора і навіки Той Самий. Той, Хто плаче разом із нами й готовий сховати нас під покровом Своєї милості та благодаті... І жоден, хто уявив себе Богом, не встоїть».

Проте перемога у війні — це ще не все. Адже наслідки пережитої агресії відчуватимуться й через десятки років після неї. Долати їх буде дуже непросто. І це також важлива тема у книзі Юліанни Караман. І тільки той, хто сам пройшов через горе, може зрозуміти глибину горя іншого. Майже кожен в цій книзі був або чогось позбавлений, або чимось травмований. Однак з Божою поміччю відкриваються шляхи, як це подолати. Той, що не має ніг — нехай на протезах, але ходить. Той, що втратив батька й матір — опиняється в люблячій сім’ї. Та, чиє серце закрите через пережиту жахливу травму — знаходить любов. Людина, що не хоче чути слова Божого — зм’якшується, підкоряючись впливу Творця. Знищені й понівечені — відроджуються, відновлюються, зцілюються. Але авторка розкриває це не як швидкий результат несподіваного дива, а як тривалий і болісний процес, яким він і є насправді. Який вимагає, щоб на кожному його етапі вистачило любові. Якщо її вистачить, то беззаперечно, те саме відбудеться й з нашою країною. «Він співав про зламану, проте зцілену й відроджену Богом Україну... Вона відчула раптом, що й сама вона — мов Україна! Юна, побита, зранена, але не зламана! Відроджена, смілива та сильна! Люблена Богом!»

Влучним і змістовним у книзі є вислів: «Дім там, де любов». І його можна зрозуміти таким чином: де буде справжня любов — там і тільки там Україна постане прекрасним домом для кожного.