Лише віруюча людина здатна серйозно сприймати інформацію про послання Богородиці, повірити у причинно-наслідкові зв’язки між їхнім виконанням, чи не виконанням і переломними моментами історії людства.
13 жовтня минуло 100 років, відколи Богородиця з’явилася шостий раз у Фатімі - востаннє. Далі вже не було сенсу намагатися достукатися до самозакоханих голів і глухих сердець католицького кліру. Навіть явлене в той день чудо – паранормальний «танок Сонця», який спостерігало 70 тисяч людей, не змогло пробити закостеніле протягом півтора тисячоліть фарисейство очільників Церкви.
Через 25 днів у російському Петербурзі банда аферистів захопить владу, яку ледь утримував т.з.Тимчасовий Уряд. Ніхто тоді не підозрював, що декілька сотень деградованих і агресивних придурків, що понищили твори мистецтва і в буквальному сенсі обпаскудили імператорський Зимовий палац, є лише невеличким передовим загоном диявольської армади. Яка втопить у крові половину Європи, а згодом розійдеться комуністичною чумою по всьому світу, зібравши свій страшний урожай у 100 мільйонів смертей. І яка ніколи офіційно не буде засуджена людством так, як засудили набагато менш продуктивного злочинця – німецький нацизм.
Боже Провидіння за допомогою Фатімських послань Богородиці намагалося застерегти людство власне від загроз цієї комуністичної чуми, витвореної в Росії.
Але люди не почули.
Тобто тисячі людей це чуло. Але належно відреагувати і запобігти нещастям вони не могли. Це мали зробити очільники Католицької Церкви на чолі з Папою Римським і власне до них Богородиця скеровувала цілком зрозумілі інструкції. Однак ці достойники виявилися зарозумілими і глухими. Вони не лише не виконали настанов Богородиці. Вони взагалі офіційно не визнали Її з’яв у Фатімі – зробили це аж через 13 років. А основне прохання Богородиці частково виконали ще пізніше – наприкінці 1942 року (наслідком був перелом у ході 2-ї Світової війни). Повністю все виконав лише Іван-Павло Другий 25-го березня 1984 року, після свого поранення і чудотворного порятунку у 1981 році та довгих молитовних роздумів. Він був першим із Римських Пап, хто за 67 років кривавого світового бенкету комунізму знайшов у собі силу і мужність здійснити потрібний Акт. Не озираючись на політичну кон’юнктуру та інші суєтні перешкоди. Невдовзі після цього розпочався процес розпаду і самознищення комуністичної «Імперії Зла».
Лише віруюча людина здатна серйозно сприймати інформацію про послання Богородиці, повірити у причинно-наслідкові зв’язки між їхнім виконанням, чи не виконанням і переломними моментами історії людства. Не просто обрядово-традиційний християнин, а власне людина, котра вірить в існування Бога Живого і органічну цілісність створеного Ним світу – видимого для нас і невидимого.
Є очевидним, що власне із такою Вірою існують великі проблеми, як серед рядових християн, так і серед багатьох очільників Церкви. З визнанням і деклараціями Віри все в порядку – вони проголошуються відкрито і часто. Проблеми є із дотриманням засад Віри у щоденному житті, з ментальністю і практичною діяльністю християн та висвячених осіб. Ці проблеми призвели до злочинного нехтування Фатімськими посланнями Богородиці.
Чому єпископи начолі з Папою Римським тоді не повірили? Які могли бути цьому причини?
Можливо найперше цьому перешкодив один із найпідступніших гріхів – особиста гординя.
Бо як це так? В Церкві є Папа Римський, сотні єпископів і кардиналів, високоосвічених, вознесених людьми на вершини мирських і церковних почестей. Є ціла армія богословів, докторів теології. Зрештою є мільйони монахів і монахинь, багато з яких справді ведуть праведне життя, безперервно служачи Господу і людям. Тобто з погляду Церкви існувало багато осіб, серед яких Провидіння могло би вибрати цілком достойних реципієнтів Послань Богородиці. А тут протягом шести місяців Богродиця періодично зявляється трьом примітивним, бідним і неграмотним пастушкам у глухій португальській провінції. Виходячи з ментальності очільників Церкви – тут щось не те. Ну справді – не може ж Провидіння чинити так немудро, довірятися дітям із ризиком, що їм ніхто не повірить. Що зрештою і сталося.
Невтямки було очільникам Церкви, та й дотепер їхні послідовники можливо і далі не тямлять, що споглядаючи із перспективи Господнього Абсолюту примітивний, але щиро віруючий пастушок і Папа Римський мало чим відрізняються. Пастушок навіть має перевагу в тому, що будучи примітивним, але щирим, здатний донести Послання у дослівній формі. Не посміє нічого там інтерпретувати, на відміну від високо вчених богословів. Бо владики і релігійні професори добре собі уявляють, що і як Господь мав би казати. І якщо у Посланні щось буде здаватися їм дивним чи навіть парадоксальним, то вони не зможуть стриматися від того, щоб це поправити. Добре знаючи Закон Божий, вони думають, що добре знають і мають привілей правильно розуміти самого Бога.
До речі, внаслідок такої самої гордині та «досконалих» знань Закону, євреї дотепер не визнають Ісуса Христа як Месію - очікуваного і до них посланого.
Які уроки ми можемо з цього засвоїти?
Перш за все, що визнавати власні гріхи і помилки, а також каятися за них мають не лише рядові віруючі, але й найвищі церковні очільники. Процес перепросин за гріхи і помилки, вчинені Церквою протягом всієї своєї історії, варто нарешті здійснити публічно, цілком відкрито і щиро, щоб всі віруючі це зрозуміли.
Це шалено важке і дуже важливе завдання. Воно засвідчить дотримання Церквою власних правил і поверне повну до неї довіру.
Визнання гріхів Церкви і каяття буде дошкульним ударом по авторитетові найвищих церковних ієрархів – але одночасно буде здобуттям справжнього авторитету. Віруючі нарешті усвідомлять, що хоча Церква Христова є святою, але її очільники є звичайними людьми, здатними грішити і помилятися.
Святий Іван-Павло Другий колись давно зробив перший крок у цьому напрямку. Дуже маленький, але сміливий крок. Він кількома загальними фразами перепросив за гріхи Церкви, вчинені протягом століть. Якби люди так каялися за свої гріхи, то ніколи б не отримували від священиків розгрішень. Але цим вчинком Папа пробив стіну удаваної церковної непогрішності.
Хто, котрий із Пап набереться сміливості, щоб піти далі? Цього очікує величезна кількість «не воцерковлених» християн, які щиро вірять у Бога, але не довіряють Церкві як клерикальній структурі. Дуже можливо, що і сам Господь вже давно цього очікує.
Інший урок – потрібно самостійно читати Святе Письмо повністю, а не лише визначені Церквою уривки, звіряти з ним свої думки і вчинки. Священики і владики є хорошими людьми, але підпорядковані закостенілим правилам і традиціям. Тому можуть не помічати очевидного. Потребують порад, допомоги, нагадувань, а деколи навіть напоумлень. Бо без належного контролю вони, як звичайні слабкі люди, можуть впадати у різні гріхи. Нариклад в той же гріх гордині, іменуючи самі себе «святими отцями».
Варто усвідомити, що обидві світові, неймовірно криваві війни розпочинали і провадили люди, котрим у школах сващеники примусово втовкмачували Закон Божий. Священики і владики не протестували проти воєн, освячували зброю, а папи Римські мовчали проти воєнних злочинів. Лише окремі духовні пастирі піднімали свій голос проти війни як такої і проти злочинів, вчинених лідерами держав. Зокрема Шептицький чи не єдиний із всієї Католицької Церкви насмілився скеровувати до Гітлера листи протесту.
Тому марно сподіватися на те, що тотальне запровадження у школах вивчення релігії могло би змінити людей на краще. А от навчання (без прив’язки до релігії) християнській етиці, як моральній основі життя і співжиття, може бути набагато ефективнішим.
Зігнорувавши Послання Богородиці, принісши величезні жертви за свою легковажність, людство тепер просто зобов’язане змудріти, вийти на якісно вищий рівень суспільної еволюції та індивідуальної свідомості.
Ціннісна, християнська основа Європи, яка допомогла їй відродитися після війни і пів століття невпинно прогресувати, поступово забувається та ігнорується. Українцям варто враховувати європейський світський і церковний досвід, зробити правильні висновки і запроваджувати дієві методи підвищення морального рівня нашого суспільства.