Юрій РЕШЕТНІКОВ, к .філос.н., Українська асоціація релігійної свободи
1. Вибори
Як і раніше, практично усі політичні сили – учасники виборчих перегонів прагнули розширити коло своїх виборців за рахунок воцерковленого електорату. Результатом стало як декларування ними розуміння потреб Церков і релігійних організацій, а отже готовності сприяти їх розв’язанню у випадку проходження до Верховної Ради України чи органів місцевого самоврядування, так і, подекуди, відверте позиціонування себе як прихильників тієї чи іншої Церкви. Іншим, вже апробованим раніше, засобом завоювання прихильності послідовників певних релігійних груп було включення до виборчих списків їх представників. Проте останнє, в силу як жорсткої конкуренції при формуванні списків до Верховної Ради, так і наявних церковних позицій щодо участі у виборчому процесі, про що йтиметься нижче, стосувалося переважно виборів до органів місцевого самоврядування.
З огляду на наявні реалії релігійного життя, а з іншого боку, суспільні настрої, розподіл переважно відбувався по лінії – націонал-демократичні сили – УПЦ КП; Партія регіонів, Компартія і прогресивні соціалісти Вітренко – УПЦ. Найбільш відомим випадком стало включення митрополита Одеського (УПЦ) Агафангела до списку Партії регіонів на виборах до Одеської облради під номером 1, а також включення настоятельки жіночого монастиря УПЦ ігумені Серафіми до списків згаданої партії на виборах до Одеської міської ради під третім номером [1]. Проте типова схема пошуку партнерів не виключала можливості інших домовленостей з метою нарощування свого потенційного електорату.
Із свого боку Церкви та релігійні організації переважно також вже традиційно брали активну участь у виборчому процесі, намагаючись заручитися на майбутнє підтримкою тих чи інших політичних сил. Причому для релігійних інституцій характерною була відкритість до переговорів з різними політичними силами із відповідним декларуванням їм своєї підтримки. Таким чином ми можемо казати про зростання гнучкості у питанні політично-релігійних відносин як з боку політичних сил, так і релігійних організацій.
Разом з тим, слід відзначити менше, порівняно з попередніми роками, використання під час виборів навколорелігійної полеміки. Низка провідних Церков України, скажімо, УПЦ та УГКЦ, зайняла досить виважену позицію щодо участі у виборах своїх офіційних представників. Так, УПЦ заявила про неможливість балотування своїх представників до Верховної Ради, дозволивши водночас їм брати участь у місцевих виборах. УГКЦ ж, в свою чергу, взагалі повністю заборонила своїм священнослужителям балотуватися кандидатами до представницьких органів влади різного рівня [2].
Результатом такої позиції з боку провідних Церков, а з іншого боку прагнення політичного керівництва і особисто Президента України не допустити політизації релігійного середовища та втягування його у вир політичного протистояння стало підписання під час зустрічі з Президентом України 3 березня 2006 р. членами Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій декларації щодо невикористання авторитету Церков і релігійних організацій у передвиборчій агітації [3]. Не ставлячи під сумнів значущість цієї події, слід зазначити, що вона без сумніву запізнилася, оскільки до завершення виборів залишалося усього три тижня, а тому не могла вже справити того позитивного суспільного ефекту, який від неї очікувався. Водночас, за наявною інформацією, підписання вказаного документу планувалось ще з самого початку виборчої кампанії, проте змогло реалізуватися лише на початку березня.
Не обійшлося й без курйозів, пов’язаних із використанням релігійної тематики під час виборів. Разом з тим такі курйози вочевидь демонструють рівень справжньої, а не декларованої релігійності багатьох українських політиків. Найбільш яскравим прикладом може вважатися заява В.Януковича під час перебування його у Чернівцях 12 березня про завершення Великого посту при тому, що той розпочався лише 6 березня, а до його завершення насправді залишалось ще більше місяця (до 23 квітня) [4].
2. Удосконалення законодавства про свободу совісті та діяльність релігійних організацій
Незважаючи на декларування усіма парламентськими політичними силами своєї підтримки Церков і релігійних організацій, усвідомлення необхідності удосконалення чинного законодавства у вказаній галузі та відповідної гармонізації державно-конфесійних відносин, жодних реальних зрушень в цій площині за минулий рік не відбулося.
Якщо ми можемо припустити, що розглянути навесні законопроект В.Стретовича щодо надання Церквам і релігійним організаціям права постійного користування земельними ділянками із земель державної та комунальної власності (реєстр. № 8409 від 03.11.05) Верховна Рада попереднього скликання просто не встигла, то ігнорування проблеми землекористування релігійних організацій (відсутності у них права постійного користування та права власності на землю) з боку нинішнього депутатського корпусу, що знайшло своє відображення у відхиленні 17 жовтня двох відповідних законопроектів (В.Стретовича (рестр. № 1101 від 30.06.) та О.Турчинова (реєстр. № 2260 від 04.10.06)) свідчить не лише про нерозуміння більшою частиною його представників реальних потреб Церков і релігійних організацій, але й про небажання це розуміти.
Така ж доля 1 листопада спіткала і законопроект В.Стретовича щодо надання релігійним організаціям права засновувати загальноосвітні навчальні заклади різного рівня (реєстр. № 2020 від 30.08.06).
При цьому слід відзначити, що в усіх цих випадках фракції «антикризової коаліції» голосували проти вказаних законопроектів, незважаючи на те, що на адресу керівництва Верховної Ради України та парламентських фракцій з боку членів Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій були направлені листи на підтримку зазначених законопроектів, а народні депутати з відповідних фракцій не втомлюються робити цілком правильні заяви про свою підтримку Церкви [5]. Проте єдності в цих питаннях немає і в лавах опозиції.
На сьогодні на розгляді Верховної Ради України знаходиться черговий законопроект (вже восьмий з 2003 р.) з проблеми землекористування релігійних організацій (автори – народні депутати України Р.Лук’янчук, Я.Сухий, О.Турчинов; реєстр № 2426 від 30.10.06), а також законопроект О.Боднар та О.Турчинова щодо заборони приватизації колишніх культових споруд (реєстр № 2758 від 15.12.06).
Говорячи про результати діяльності Верховної Ради України у 2006 р. із законодавчого забезпечення галузі державно-конфесійних відносин, варто згадати ще Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення відповідальності за самовільне зайняття земельної ділянки», ухвалений Верховною Радою 11.01 2007 р. з пропозиціями Президента України і направлений йому на підпис. Хоча вказаний закон формально не стосується релігійних питань, проте він реально спрямований проти представників кримсько-татарської мусульманської спільноти, які вимушені вдаватися до самозахоплення земельних ділянок для вирішення своїх соціальних проблем, і може у випадку своєї послідовної реалізації викликати серйозне загострення як міжконфесійної, так і загально суспільної ситуації в Автономній Республіці Крим. Як зазначив в інтерв’ю «Дзеркалу тижня» прокурор АРК В.Шемчук: «… На сьогодні пропонується, по суті, притягнути до відповідальності всіх 15 тисяч учасників. Як це дестабілізує ситуацію у Криму, можна лише уявити, і то — тільки в моторошному сні» [6].
Не надто успішним у плані законотворчої роботи у галузі свободи совісті видався минулий рік і для Міністерства юстиції. Нагадаємо, що відповідно до Указу Президента України „Про План заходів із виконання обов'язків та зобов'язань України, що випливають з її членства в Раді Європи” від 20 січня 2006 р. № 39/2006 на Мін’юст покладалась розробка нової редакції Закону України „Про свободу совісті та релігійні організації”, а також проекту Закону про вдосконалення правил повернення колишнього церковного майна. Хоча на виконання Указу вказані законопроекти були підготовлені, вони так і не потрапили на розгляд Верховної Ради.
Що стосується першого з них, то хоча він викликав схвальну оцінку з боку як вітчизняних фахівців, так і експертів Венеціанської комісії, а з іншого боку члени робочої групи, до складу якої зокрема входили і представники членів Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій, врахували практично усі побажання з боку релігійних інституцій, намагаючись досягнути в цьому можливого компромісу, законопроект врешті-решт не був підтриманий з боку ВРЦ, як нам здається, із дещо надуманих причин, яка рекомендувала Прем’єр-міністру України направити його на доопрацювання. З іншого боку, з аналогічною пропозицією на адресу представників вищого політичного керівництва країни звернувся Предстоятель УПЦ КП (єдиної Церкви, представники якої з самого початку роботи над законопроектом заявили, що в будь-якому випадку зазначена Церква не підтримуватиме його) патріарх Філарет, який пригрозив, що законопроект, у випадку його ухвалення, зможе загострити міжцерковне протистояння і порушити суспільну стабільність.
Через це, за нашою інформацією, законопроект було вирішено не вносити до Верховної Ради. Разом з тим, здається, що він втратив свою актуальність для Кабміну через те, що і тема виконання зобов’язань перед Радою Європи, частиною чого і був законопроект, так само втратила свою актуальність, а з іншого боку, через створення у системі центральних органів виконавчої влади нового Державного комітету України у справах національностей та релігій. Нагадаємо, що розробники законопроекту абсолютно в річищі вектору адміністративної реформи, як вона мислилась 2005 — на початку 2006 років, пропонували покласти функції щодо реєстрації релігійних організацій, а також взагалі щодо забезпечення реалізації державної політики у сфері свободи совісті, світогляду та віросповідання не на окремий спеціальний орган, а на Міністерство юстиції та його територіальні органи.
Можемо припустити, що саме на новостворений Держкомнацрелігій буде покладено доопрацювання законопроекту. Проте, враховуючи низку обставин, є серйозні сумніви, що цей орган в результаті такого доопрацювання зможе видати «на гора» щось інше, крім сумновідомого законопроекту 1281 від 01.07.2002 р., розробником якого був колишній Державний комітет України у справах релігій. До речі, нагадаємо, зокрема і представникам ВРЦ, що колишній Держком не надто обтяжував себе прагненням врахувати позиції Церков (іноді цілком протилежні) та узгодженням тексту з тією ж самою ВРЦ. Враховуючи усю ситуацію із створенням нового органу, навряд чи є підстави очікувати, що він відійде від такої традиції.
Що стосується законопроекту «Про повернення майна культового призначення релігійним організаціям», то він так само був повернутий на доопрацювання. Проте в цьому випадку таке доопрацювання є безумовно доцільним, враховуючи усю недосконалість вказаного законопроекту.
Разом з тим, зауважимо, що без внесення змін до профільного Закону «Про свободу совісті та релігійні організації», зокрема без надання Церквам (релігійним об’єднанням) статусу юридичної особи, проти чого рішуче виступає УПЦ КП, майже неможливо щось кардинально додати до вже існуючих нормативних актів з приводу повернення релігійним організаціям їхньої колишньої власності, а комплексне вирішення цього питання залишатиметься практично нездійсненим. Зауважимо і те, що хоча Рада Європи вимагає від України здійснити повне повернення колишнього релігійного майна, а Україна ще у 1995 р. цю вимогу визнала, насправді у законопроекті мова йде про повернення лише майна культового призначення (значна частина якого вже і так повернута), залишаючи без розгляду питання про повернення, скажімо, усіх, а не лише культових, споруд, що належали Церквам і релігійним організаціям, не кажучи вже про земельні ділянки тощо. Проте реальністю є і те, що народні депутати на сьогодні вочевидь не готові серйозно розглядати це питання [7].
3. Діяльність суб’єктів державно-конфесійних відносин
У минулому році помітною стала активізація діяльності Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій, не в останню чергу пов’язана з тим, що цей орган 2005 р. нарешті позбувся щільної опіки з боку Держкому у справах релігій, а отже став виразником інтересів Церков і релігійних організацій, а не провідником державних інтересів у релігійній сфері, як це було раніше.
Видимими суспільно-значимими результатами діяльності ВРЦ стала заява з питань функціонування мов та загрози сепаратизму (від 24.07.2006 р.) та Відкритий лист з приводу ініціатив легалізації так званих одностатевих шлюбів (від 24.11.2006 р.). Вітаючи оприлюднення вказаних заяв, водночас вважаємо необхідним побажати Раді більшій оперативності щодо реакції на суспільно значущі питання та налагодження більш тісної співпраці зі ЗМІ щодо донесення позиції Церков і релігійних організацій до пересічних громадян.
Іншим важливим напрямком активності ВРЦ стало налагодження плідних відносин з різними гілками влади. Результатом цього стала зустріч з Президентом України 3 березня 2006 р., зустріч з Головою Верховної Ради України 20 жовтня, а також зустріч із керівниками та представниками парламентських фракцій БЮТ та Партії регіонів ( 24 жовтня та 30 листопада відповідно). Зазначимо, що певна активізація останнім часом зусиль представників БЮТ щодо захисту інтересів Церков і релігійних організацій стала як раз результатом згаданої зустрічі.
Подією року в контексті інституалізації державно-конфесійних відносин можна вважати урядове рішення про створення Державного комітету України у справах національностей та релігій та призначення поки що виконуючим обов’язки голови цього органу функціонера Комуністичної партії. Проте, щось додати до вже оприлюднених коментарів з цього приводу можна буде лише тоді, коли буде оприлюднено положення про Комітет, що дасть змогу проаналізувати, які саме функції покладатимуться на нього.
Водночас, слід зазначити, що у зв’язку з цим перед ВРЦ стоятиме непросте завдання зберегти отриману 2005 р. незалежність попри прогнозовані спроби з боку новоствореного Держкому у справах національностей та релігій повернути її під свій контроль.
4. Стан дотримання свободи совісті
Симптоматично виглядає ціла низка порушень конституційного принципу свободи совісті органами місцевого самоврядування ряду областей України, зокрема заборона діяльності протестантських релігійних організацій на території Іванівської селищної ради Луганської області, звернення Львівської обласної ради до Верховної Ради України з вимогою заборони діяльності релігійної організації «Свідків Єгови» тощо [8].
Подібні дії органів влади дають «карт бланш» різного роду політичним партіям і громадським організаціям. Так, минулого року продовжували діяльність, спрямовану на розпалення міжрелігійної та міжнаціональної ворожнечі, незважаючи на численні звернення до правоохоронних органів з вимогою покласти їй край, ПСПУ, Союз православних громадян України, Українська консервативна партії, «Украинское движение против нелегальной иммиграции» тощо.
На жаль, вже традиційними стає упереджене та необ’єктивне висвітлення багатьма вітчизняними телеканалами віровчення, культової практики та діяльності різних релігійних спільнот з метою формування щодо них негативної суспільної думки. Так, минулого року відповідні програми демонструвалися на «СТБ» (щодо діяльності «Свідків Єгови»), «Інтері» (щодо діяльності мусульманських релігійних і громадських організацій в Україні), «ІСТV» (щодо діяльності протестантських релігійних організацій) тощо. На самому початку 2007 р. до них долучився «5 канал», на якому 21 січня вийшла передача, спрямована проти усіх так званих «нетрадиційних» релігійних спільнот. Подібні програми вочевидь ображують почуття громадян у зв’язку з їх релігійною належністю, ведуть до ескалації міжрелігійного та міжнаціонального протистояння, що підриває суспільну стабільність в Україні в цілому.
Продовжує зростати і кількість так званих «антисектантських» організацій, діяльність яких спрямована проти «нетрадиційних» релігійних течій. Останній приклад – поява львівської громадської організації «Інститут дослідження тоталітарних релігій та релігієзнавства», яка воліє презентувати себе під більш безневинною та науково подібною назвою «Інститут релігієзнавства» і спрямованої переважно проти «Свідків Єгови». Діяльність вказаного інституту стала одним з чинників, що спричинив вже згадане звернення Львівської обласної ради щодо заборони діяльності «Свідків Єгови» в Україні.
В цьому контексті хочеться побажати релігійним спільнотам і громадським правозахисним організаціям більшої активності в захисті як законних прав громадян і відповідних релігійних інституцій, так і релігійної свободи в Україні в цілому.
5. Прогнози на майбутнє
Поточний рік обіцяє бути не менш насиченим у релігійному відношенні. Про це вже свідчить актуалізація питання щодо створення Єдиної Помісної Православної Церкви в Україні, що викликає різні оцінки з боку Православних Церков України.
Має запрацювати новостворений Державний комітет України у справах національностей та релігій, продемонструвавши свою реальну дієздатність. Вочевидь, що будуть продовжені спроби подальшого реформування (навряд чи тут буде доречним слово «удосконалення») законодавства про свободу совісті та релігійні організації. Крім відповідного урядового законопроекту, який рано чи пізно з’явиться, можемо очікувати і законопроекти окремих народних депутатів. Зазначимо, що на сьогодні на рівні Міжпарламентської асамблеї держав — учасниць СНД активно обговорюється проект типового закону про свободу совісті та релігійні організації для країн СНД, який повторює відповідний закон Російської Федерації. Прихильників перенесення російського досвіду в Україну вистачає і в нашій Верховній Раді.
Активізуються, зокрема і з огляду на нещодавнє звернення Синоду УПЦ, спроби домогтися для цієї Церкви привілейованого статусу в країні, що вочевидь може суттєво загострити міжрелігійне протистояння.
Не можуть не насторожувати й тези, щодо нібито існуючої загрози клерикалізації українського суспільства, невідповідність інтересам національної безпеки та збереження духовно-культурної самобутності України діяльності деяких релігійних спільнот, занадто ліберально-демократичного характеру українського законодавства в галузі свободи совісті, а отже необхідності його перегляду в напрямку посилення регламентації діяльності релігійних організацій, упривілейовування певних релігійних традицій тощо, що містяться в збірнику аналітичних матеріалів фахівців Національного інституту стратегічних досліджень [9]. Зазначимо, що саме ця інституція готує текст щорічного Послання Президента України до Верховної Ради. Минулого року Президентові вже довелося виправдовуватися перед Всеукраїнської Радою Церков і релігійних організацій за формулювання «конституювання Української Помісної Православної Церкви», закладене в його Послання фахівцями згаданого Інституту.
До речі, в тому ж Посланні, з подачі Інституту містилась, всупереч позиції Президента, що знайшла своє відображення в Указі про ліквідацію Держкомрелігій, і теза про необхідність утворення центрального органу виконавчої влади у справах релігій, яка пізніше була реалізована у згаданому вище урядовому рішенні [10].
Якщо вказані вище тези перекочують з аналітичних статей фахівців Інституту до президентського Послання, що цілком може бути, то тоді Президенту буде надана ще більша «ведмежа послуга», оскільки такі тези здатні суттєво погіршити імідж, зокрема міжнародний, як безпосередньо Президента, так і України, як країни, що прагне розбудувати справді демократичне суспільство.
Отже, нинішній рік може бути непростим для захисту в Україні свободи совісті та релігійної свободи, які є на сьогодні, зокрема на думку вітчизняних та закордонних експертів, одним з небагатьох незаперечних досягнень нашої незалежної Держави.
1 http://www.risu.org.ua/ukr/news/article;9522
2 http://www.risu.org.ua/ukr/news/article;9350 та http://www.risu.org.ua/ukr/news/article;8775/
3 http://www.president.gov.ua/news/data/1_6505.html
4 http://ua.christiantoday.com/article/823.htm
5 Див., наприклад: Вісник УПЦ. – 2007. — № 65 // http://www.pravoslavye.org.ua/index.php?r_type=article&action=fullinfo&id=14104
6 http://www.zn.kiev.ua/ie/show/628/55451/
7 Див.: Вісник УПЦ. – 2007. — № 65 // http://www.pravoslavye.org.ua/index.php?r_type=article&action=fullinfo&id=14104
8 Див.: http://www.risu.org.ua/freedom/news/article;12114/; http://www.risu.org.ua/ukr/news/article;13416/
9 Україна: Стратегічні пріоритети. Аналітичні оцінки – 2006. – К.: НІСД, 2006. – С. 138-145.
10 Доповідь «Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2005 році». – С. 33-34 // http://www.niss.gov.ua/book/dopov_zm/index.htm