Звертаючи увагу на 500-ліття Реформації, у нас чомусь забувають про ще один півтисячолітній ювілей, який мав стосунок до нашої культури й релігійного життя. Мається на увазі початок видавничої діяльності Франциска Скорини, що теж мала реформаційну спрямованість.
У 1517 р. цей першодрукар у Празі надрукував свою першу книгу – Псалтир. Цей вибір не назвеш випадковим. Псалтир належав до найбільш поширених книг на Русі, власне, на теренах України й Білорусії. Псалми не лише читалися в церкві, вони також співалися. Псалтир був і навчальною книгою. Тому в передмові до своєї Біблії Скорина рекомендує Псалтир тим, хто вивчає руську грамоту.
Правда, ця книга була надрукована старослов’янською мовою. Хоча на полях біля основного тексту видавець подав окремі слова для кращого розуміння руською мовою. Значна частина таких його пояснень мала відповідники в чеській релігійній літературі.
Празькі Скориненські руськомовні видання виходили в міру підготовки їх перекладів, а не в порядку розташування в біблійному каноні. Також ці друки не охопили повного кола старозавітних книг. Так, не були надруковані книги Маккавеїв та Параліпоменон. Щоправда, сам Скорина в загальній передмови до Біблії радив користуватися ними, вивчаючи священну історію. Тобто можна припустити, що ці книги були підготовлені до друку, але з якихось причин не побачили світ.
На початку 20-их рр. Скорина опинився у Вільно, де в домі «почтивого мужа Якуба Бабича», бургомістра віленського, cпочатку надрукував «Малу подорожна книжку», яка побачила світ, імовірно, в другій половині 1522 р. Вона складалася з Псалтиря, Часослова, 17 акафістів та канонів, Шестодневця зі службами на всі дні тижня та святців з пасхалією. У березні 1525 р. у Вільно вийшла ще одна Скориненська книга — «Книга Діянь і Послань апостольських, званих Апостолом». Віленські, як і празькі видання Скорини, супроводжувалися численними передмовами й післямовами, писаних по-руськи. Лише до Апостола було 22 передмови й 17 післямов.
Як бачимо, ці книги видавалися якраз тоді, коли почалася Реформація в Німеччині. Чехія, до речі, була тісно пов’язана з німецькими землями. Тут ще за сто років перед «класичною» Реформацією розгорівся широкий реформаційний рух гуситів. Існували переклади чеською мовою біблійних текстів. Ними й користувався Скорина.
Віленські видання Скорини вийшли старослов’янською мовою. Певно, цей друкар у Вільні не міг собі дозволити таких вільнодумних речей, як у Празі. У столиці Великого князівства Литовського залишалися сильні позиції православних консерваторів, які негативно сприймали видання книг у перекладі на «просту мову».
Однак, певно, причина була не лише в цьому. Видаючи празький Псалтир, віленські «Малу подорожню книжку» й Апостол, Скорина міг скористатися існуючими старослов’янськими перекладами. Щодо книг старозавітних, такої можливості, судячи з усього, в нього не було. Тому він звертався до чеських і латинських перекладів, які йому були доступні.
Скорина, який здобув освіту на Заході і довгий час жив у латинському культурному середовищі, був відірваний від православно-слов’янської традиції. Схоже, він не дуже добре володів старослов’янською мовою. Та й будучи світською людиною, не вважав її використання необхідною умовою при перекладі біблійних текстів. Окрім того, судячи з передмов і післямов до своїх видань, Скорина орієнтувався на притаманне для реформаторів релігійне просвітництво, намагався зробити біблійні книги доступними для відносно широкого кола населення. Можливо, він мав контакти з реформаторами, зокрема Мартіном Лютером. Документально встановлено, що в травні 1530 р. Скорина побував у Кенігсберзі в резиденції прусського герцога Альбрехта – енергійного послідовника Реформації.
Існує думка, що після перебування в чеській столиці Скорина міг опинитися у Львові чи в Кременці. Річ у тім, що в 20-их рр. Скорина був наближеним до віленського католицького єпископа Яна, який, можливо, користувався його послугами як лікаря. У той час цьому єпископу, який був позашлюбним сином польського короля й великого князя литовського Сигізмунда Старого, належав Кременець. Цей єрарх приділяв велику увагу розвитку міста й облаштуванню його оборонних споруд.
Чи жив Скорина на теренах України, чи ні, але його книги мали тут поширення. Саме з цих земель походить чимало списків з його книг. Однак ставлення до зазначених видань в Україні не було однозначним. У листах, що приписуються князю Андрію Курбському, дається вкрай негативна характеристика цим друкам, навіть висловлюється думка, що вони відповідають Біблії Мартіна Лютера. Американський дослідник Едвард Кінан вважає, що ці листи належать не Курбському, а українському книжнику Андрію з Ярослава (деякі з них підписані іменем Андрія Ярославського). Думка Кінана про авторство цих листів нам видається більш прийнятною. Тим більше, що в Ярославі добре знали друки Скорини. Так, із 1568 р. походить т. зв. Ярославський список Скориненських видань, до якого ввійшли книги Іова, Притчі, Проповідника та Премудрості Соломона.
Із рукопису відомо, що переписав його Василь Жугаєв із міста Ярослава. Це місто (нині територія Польщі), засноване ще князем Ярославом Мудрим, належало до значних культурних центрів на теренах Галичини. З цього ж регіону походить ще низка списків видань Скорини. Це список із Підмонастиря Бобрецького повіту, копія П’ятикнижжя в збірці А. Петрушкевича, а також списки Апостола із бібліотеки Перемишлянської уніатської капітули.
До списків Скориненських видань варто віднести рукопис Псалтиря якогось Партена, котрий проживав у Кобринсько-Пінському старостві. Землі цього староства хоча й зараз входять до складу Білорусі, але є українською етнічною територією.
У деяких випадках українські рукописні списки видань Скорини поєднувалися з іншими біблійними текстами, що, можливо, відносяться до втраченої частини повного Скориненського перекладу Біблії. До таких можна віднести список Луки з Тернополя. У його оглаві перелічені книги Старого й Нового Завітів.
Цікавим у цьому плані є переклад «писарчика» Дмитра із Зінькова, який доповнений т. зв. Маначинським списком. Останній переписувався священиком Іоанном (Іваном) з «неславного града Маначина». Зіньківсько-Маначинський список, створений десь у 1573—1577 рр., містив практично всі книги Старого Завіту, за винятком Псалтиря, а також закінчення Маккавеєвих книг.
Зіньківський список Дмитра включав П’ятикнижжя, книги Ісуса Навіна, Суддів, Рут, чотири книги Царств, дві книги Параліпоменона й початок молитви Манасії. Маначинський рукопис містив продовження молитви Манасії й решту старозавітних книг, окрім, як уже зазначалося, Псалтиря й закінчення Маккавеєвих книг.
Цікавим є географічне походження цього списку. Варто відзначити подібність Зіньківсько-Маначинського рукопису й списку Луки із Тернополя. Маначин був містечком із замком, що знаходився на порівняно невеликій відстані від Тернополя (тепер це село Волочиського району Хмельницької області). Зіньків так само, як і Маначин, у тодішні часи був містечком із замком на теренах Західного Поділля (зараз це село Віньковецького району Хмельницької області на річці Ушиці). Тобто список біблійних книг Луки з Тернополя й Зіньківсько-Маначинський рукопис варто пов’язати між собою. І можна говорити, що саме в регіоні Західного Поділля була здійснена спроба укласти корпус старозавітних книг руською мовою.
Поряд із перекладами старозавітних текстів цією мовою, з’являються такі ж переклади текстів новозавітних. Одним із перших серед них стало Пересопницьке Євангеліє.
У книзі подані не лише євангельські тексти, а й деякі примітки, передмови й післямови. Із них дізнаємося про точні дати створення цього тексту, який зараз для українців став національною святинею. Над книгою почали працювати 15 серпня 1556 р., а завершили роботу 29 серпня 1561 р.
Книга складається з 482-х пергаментних аркушів. До складу тексту увійшли — Наука читання, яка відкривається передмовою; чотири Євангелія, кожному з яких передують покажчик глав та передмова, подані також післямова й місяцеслов. Текст пам’ятки поділений на глави, кожна з яких починається із сумарія (короткого змісту викладу наступної глави), вписаного в рамку. Відсутні сумарії лише на початку першої глави кожного Євангелія.
У книзі постійно зустрічаємо глоси — українські лексичні відповідники до слів оригіналу. Вони виділені рамочкою й розміщені безпосередньо в тексті, іноді на полях рукопису.
Можна простежити тенденцію «шліфування» майстерності перекладачів у ході роботи над текстом. Передмова до Євангелія, котра належить Теофілакту (Феофілакту) Болгарському, перекладена не дуже вдало. Там фактично збережений старослов’янський текст. Близькими до старослов’янської першооснови лишилися перші два Євангелія — Матвія та Марка. Ближче до народної мови перекладено Євангеліє від Іоанна й, особливо, Євангеліє від Луки.
Аналіз тексту засвідчує, що в роботі над перекладом надавалася перевага старослов’янським джерелам. І це зрозуміло. Проте використовувалися й грецькі тексти Євангелій, а також західнослов’янські (польські й чеські) переклади.
У 60-і роки XVI ст. на Волині з’являються інші переклади новозавітних текстів українською мовою.
Паралельно із Пересопницьким Євангелієм свій переклад новозавітних текстів руською мовою спробував зробити Василь Тяпинський. Останнього дослідники, як правило, вважають білорусом. Хоча про Тяпинського, як писав Орест Левицький, ми нічого певного не знаємо: ні де він народився, ні де жив, ні де й коли здійснив видання свого Євангелія. На думку вченого, навіть є підстави прив’язувати діяльність цього друкаря до українських земель. Тяпинський видав у своїй друкарні Євангелія від Матвія, Марка й частково Луки. При цьому паралельно текст подавався старослов’янською та руською мовами. Така практика була застосована чи не вперше.
Одним із перших перекладів новозавітних текстів українською мовою варто вважати Євангеліє Валентина Негалевського 1581 р. Цей переклад був здійснений на Волині, в селі Хорошові (зараз село Білогірського району Хмельницької області). Про самого перекладача маємо небагато інформації. Відомо, що він був шляхтичом.
Це був перший в Україні Новий Завіт, розрахований не лише на священнослужителів, а й на світських людей. У передмові до свого перекладу Негалевський писав, що здійснив свою роботу «...за намовою й наполяганням багатьох вчених, богобоязливих, слово Боже милуючих людей, які по-польськи читати не вміють, а, читаючи по-слов’янськи письмом руського викладу, слів не розуміють». Перекладач також зазначав, що віддає цю працю на «розсудок інших», більш учених людей.
Із передмови можемо зробити висновок, що в той час в Україні й, зокрема, на Волині було чимало грамотних людей, які користувалися письмом руського викладу, фактично тогочасною українською мовою. Вони не знали польської мови, не вміли читати по-польськи. Також ці люди не розуміли чи погано розуміли старослов’янську мову. Саме на них і був розрахований переклад Негалевського. З іншого боку, передмова свідчила, що на Волині, в тому регіоні, де жив Негалевський, були люди, які могли оцінити й прорецензувати його працю.
Негалевський, здійснюючи переклад Нового Завіту, вважав, що самостійне опанування змісту Біблії — важливий крок у пізнанні Бога. Тому свою працю адресував «кожному побожному християнину, хотячи його зробити учасником властивого розуміння слова Божого».
Переклад Негалевського все-таки був розрахований на православних читачів. Тому із маргінальних записів на сторінках збереженого примірника цієї книги видно, що її читали православні віруючі — пресвітер Леонтій, священик Гапон, запорізький козак із Канева Гавриїл Крутневич.
Отже, можемо констатувати, що в середині й другій половині XVI ст. в Україні сформувалася традиція перекладів біблійних текстів руською, власне, давньоукраїнською книжною мовою, наближеною до розмовної. Сталося це передусім під впливом Скориненських видань, а також видань реформаторів. При цьому зверталася увага не лише на переклад новозавітних текстів, які були поширені на українських землях ще з часів Київської Русі, а й на перекладах текстів старозавітних.