65 років тому була заборонена Українська Греко-Католицька Церква. 8-9 березня 1946 року на Львівському соборі, який ще називають псевдособором, було ухвалено рішення про перехід греко-католиків в лоно Російської Православної Церкви.
Ті, хто відмовився, були репресовані. Тисячі священиків- греко-католиків опинилися в радянському концентраційному таборі ГУЛАГ. Серед них і провідник УГКЦ Йосип (Сліпий), який керував Церквою з заслання 18 років її підпільного становища. Заборона була знята з церкви у 1990 році.
BBC Ukrainian (Бі-Бі-Сі) запитала викладача Львівського університету та Православної семінарії Андрія Юраша, чому Львівський собор, який 65 років тому оголосив про саморозпуск Греко-Католицької Церкви, часто називають "псевдособором"?
За словами релігієзнавця, на той час, коли був скликаний цей собор, вся єрархія УГКЦ була репресована, ув’язнена. Тобто, Церква вже залишилася без свого проводу, який єдиний, згідно з церковними традиціями і канонами, є правосильний і чинний скликати собори свого рівня. Друга обставина – це втручання державних органів влади, НКВС, ради у справах Російської Православної Церкви при Раднаркомі СРСР, які, звичайно, докладали зусиль, щоб максимально легітимізувати це зібрання духівництва і показати його правочинність.
«Ще у квітні 45-го року практично всі єпископи, кілька чільних настоятелів монастирів уже були у катівнях НКВС. Тобто, запрошення на собор їм в принципі не могли надсилати. Звичайно, запрошення розсилалися усім священикам, деканам, тобто, це вже середня і нижче середньої ланки. Вищої ланки УГКЦ на той час вже не було на волі. Тобто, уже, відповідно, і запрошення вони не могли ні приймати, ні заперечувати. Коли зрозуміли, що практично ніхто з єпископів, ніхто з чільних керівників монаших спільнот УГКЦ не готовий і не бажає співпрацювати з органами радянської влади щодо переходу у православ’я, вони були насильницьки усунуті з самого процесу», – говорить Андрій Юраш.
На запитання, чому Сталіну потрібно було ліквідовувати УГКЦ, Андрій Юраш відповів: «Питання УГКЦ треба розглядати у двох площинах. По-перше, це була загальна стратегія Радянського Союзу в той час стосовно Ватикану, який сприймався як один із головних ворогів і опонентів ідеологічних, і відповідно, УГКЦ, яка безпосередньо підпорядковувалася Ватикану і виглядала як один із найбільш згуртованих своєрідних загонів Ватикану, існування якого на теренах Радянського Союзу ніхто не міг допустити. По-друге, на той час налагодилася вже стратегічна співпраця між радянською атеїстичною державою і верхівкою православної церкви, яка з 1943 року після історичної зустрічі зі Сталіним трьох митрополитів – тогочасних лідерів російського православ’я – отримала сприяння на всіх рівнях, включилася і стала частиною ідеологічної машини Радянського Союзу, і відповідно, яка зі свого боку демонструвала максимальне бажання опанувати релігійний простір Радянському Союзу, долучивши до себе обрядово дуже близьких греко-католиків. Звісно, про реальні наслідки, про реальні пріоритети віруючих цієї спільноти ніхто не питав і не збирався цікавитися.»
Щодо того, що частина духовенства УГКЦ все ж погодилася на приєднання до російської Церкви, Андрій Юраш пояснює тим, що це була свого роду стратегія, щоб «вижити за будь-яких умов і донести духовну місію до народу за неможливості плекання цієї традиції, яка історично була утверджена в регіоні, тобто, в православній формі. І по-друге, маючи на увазі потребу зберегти хоч у будь-якій формі структури церковні на цих теренах, які традиційно були дуже релігійними і які максимально в собі несли заряд не лише того духовного, але й національного змісту, без чого сприйняти Греко-Католицьку Церкву абсолютно неможливо».
Довідка:
В період від 1946 до 1989 року УГКЦ була найбільшою забороненою Церквою в світі. Проте усі ці роки Церква діяла в підпіллі. Тисячі вірних та духовенство УГКЦ зазнали репресій та гонінь. Папа Іван Павло ІІ під час візиту в Україну проголосив блаженними 27 мучеників УГКЦ за віру, які постраждали саме в цей період.