Одного разу я провідав поважного за віком добре відомого науковця. На моє привітання він відповів і зразу ж запитав: «А що це було?»
- Про що це Ви, пане професоре?
- Про що? Про своє життя, - відповів професор.
- А що Ви маєте на увазі?
- Останніми роками я часто роздумую над своїм життям. Було дитинство, юність, молодість…Було навчання в школі, в інституті, аспірантурі. Є сім’я : дружина, діти, онуки. Була викладацька робота, наукові ступені, професорське звання, нагороди, різні привілеї, високе становище у суспільстві, чималі статки, відпочинки у престижних санаторіях, відвідування театрів, музеїв… Багато великих людей впізнавали мене на вулиці, кланялися, віталися. Та ось мені минуло уже 80 років. Я став погано бачити, чути, ходити, головні болі, як і рук та ніг не дають спокою і пам’ять почала мене підводити. Все частіше навідуюся до лікарів. Більшість часу лежу на ліжку і роздумую…
- Так, пане професоре, чого, наприклад, варте наше життя, якщо попереду смерть, домовина і цвинтар? Що є великим і важливим в цій коротенькій земній мандрівці, якщо її кінцева зупинка знецінює все, що було дорогим і потрібним. А тіло, яке ми так любимо, так для нього стараємося, так ним живемо – стане землею. Так, так, якби не душа, то взагалі не було б про що й говорити. Та є душа і є надія… І хоч ми всі приречені на смерть, перед якою беззахисні, безсилі, безпорадні, та внутрішньо голос нашого «я» нас надихає і в серці стверджує: ви не перестанете бути, ви душею продовжите земну мандрівку в інших вимірах буття, в іншому світі. І це найважливіше поза все на світі і до цього необхідно все життя готуватися. Адже кожного дня живемо і робимо все, що необхідно нам для завтрашнього дня. І таким чином все земне життя – це шлях у вічність. Про це варто роздумувати якнайчастіше, а особливо в задушні дні та поминальні суботи, коли в храмах і на цвинтарях будуть звершуватися богослужіння за померлих. Молячись за рідних, які уже відійшли в інший світ, ми свідчимо свою любов до них і за це заслуговуємо на любов до нас нашого Господа.