Ватикан зацікавлений у пригнічуванні діяльності УГКЦ в Україні і головне — в утиску її права мати свій Патріархат. Саме останнє виступало й буде виступати фактором утримання цієї Церкви, так би мовити, у “потрібному” для Ватикану руслі, а значить — давати змогу завжди “вигідно” виглядати перед Москвою. Постійне відтермінування на невизначений час справи надання патріаршого статусу УГКЦ — це саме той “дієвий” інструмент, яким керується Ватикан у відносинах із Московським Патріархатом, отримуючи за це від останнього гарантії на поширення й існування Римо-Католицької Церкви на його “канонічній території”.
Павло ПАВЛЕНКО,
доктор філософських наук,
релігієзнавець
Кардинал Любомир Гузар обумовлює буксування проекту з надання Патріархату УГКЦ тим, що навіть його озвучення, не кажучи вже про реалізацію, у ватиканських колах спричинює “хвилю протестів”, оскільки, мовляв, “Патріархат УГКЦ послаблюватиме сопричастя з Наступником св. Апостола Петра, а отже — послаблюватиме зв’язок з усією Католицькою Церквою”, “означатиме створення націоналістично забарвленої Церкви, яка сіятиме ненависть супроти всіх інших”, стане “великою перешкодою для об’єднання християн в Україні”, призведе до “нехтування прав Московського Патріархату, який вважає Україну своєю канонічною територією”, “до збереження “уніатизму”, який в наші часи був засуджений як невідповідний шлях для досягнення єдності між усіма християнами” [1].
У цих ватиканських “протестних хвилях” довкола Патріаршої УГКЦ надто відчутні московські інтонації, бо хто, як не Московський Патріархат, постійно мусує тему про “націоналістичну” суть УГКЦ, прагне її витіснення зі своєї “канонічної території”. В Україні подібні “хвилі протестів” від перших днів її Незалежності проводили вірні УПЦ МП, різного роду проросійські політичні сили в Україні. Останні, у той чи інший спосіб вибудовуючи свої програми на старих радянсько-більшовицьких ідеологічних штампах, “традиційно” намагаються гальмувати процес культурного розвитку України, всіляко заважають їй остаточно вирватися з колоніальної орбіти російського імперіалізму. Але виявляється, що заяложеними пропагандистськими кліше Кремля щодо України послуговуються й у коридорах Ватикану, оскільки саме їх бере за основу Святий Престол у ході обговорень питання офіційного надання патріаршого статусу УГКЦ.
То ж і запропонована Ватиканом для українських греко-католиків “гра” в очікування “кращих часів” для легалізації свого Патріархату насправді відбувається за правилами Москви, бо хто, як не Московський Патріархат воліє утримати Україну у своїх імперсько-православних обіймах “русского мира”, призвичаюючи її до чужинського, у своїй основі антиукраїнського, Російського православ’я. Сценарій не новий: так було за часів СРСР, так є зараз і, певно, так буде й надалі, якщо Ватикан не перестане дивитись на Україну через підсунуті йому Кремлем москвофільські окуляри, оцінювати релігійні і політичні процеси в Україні через призму російського агітпрому.
Справа з Патріархатом УГКЦ далеко не в “християнській спільноті”, на свідомість, прозріння якої сподіваються вірні цієї Церкви (“...ми певні, що настане день, коли це усвідомить уся християнська спільнота” [1]), а напряму залежить від політичної (!) позиції Ватикану щодо України. Якщо впродовж ось вже більше півстоліття (від ІІ Ватиканського Собору) Святий Престол не квапився благословити УГКЦ патріаршим устроєм, то чекати “кращих часів”, певно, прийдеться ще довго, бо за такої постановки питання ще слід буде діждатися часу, коли Москва відмовиться від своїх “канонічних” претензій на Україну, а Ватикан, відповідно, вивільнить себе з кремлівської політичної залежності. А поки Апостольська Столиця “переступає” кордони України, культурно-історичні межі українського народу, українського національного християнства, здаючи інтереси українських греко-католиків в угоду Російській Православній Церкві. Це доводить хоча б такий факт: Папа не може приїхати навіть із суто пастирських побуджень до своїх одновірців практично у будь-яку країну на пострадянському просторі, перед цим не спитавши дозволу на свій візит безпосередньо у Московського Патріарха, не кажучи вже про його візит як глави держави, суб’єкта міжнародного права, який вимагає відповідних дипломатичних, міждержавних домовленостей і безпекових гарантій [2]. То що вже говорити про УГКЦ, яка за геополітичними уявленнями Святого Престолу існує навіть не в Україні, а перебуває десь в “канонічному просторі” Московського Патріархату? — Відповідь очевидна: Ватикан і кроку не зробить без узгодження з Москвою справи про Патріархат УГКЦ. За такої постановки проблеми, України як незалежної держави для Ватикану не існує так само, як її не існує і для Московського Патріархату — на їхніх геополітичних мапах Україна продовжує маркуватись частиною Росії, подається складовою зони “канонічної відповідальності” Російського православ’я.
Оскільки Ватикан виступає за єдине, “цільне людство”, за загальнопланетарну християнську цивілізацію, в межах якої не буде поділів між людьми за державними, національними, етнічними, культурними ознаками і саме Римо-Католицька Церква постає “знаком та інструментом цієї єдності” (Caritas in Veritate, 54; Gaudium et Spes, 58; Lumen gentium, 9), то цілком зрозуміло, що з позиції подібних уявлень УГКЦ завжди буде розглядатись винятково як неприйнятно-“національна”, навіть “націоналістична” Церква [3, p. 62]. А тому ставлення Святого Престолу до неї повсякчас буде застережливим (щоб там при цьому не обіцяли українцям понтифіки). Це підтверджує і владика Л.Гузар. На його переконання, однією із засторог Ватикану на створення Патріархату УГКЦ виступає його (Ватикану) побоювання, що в такий спосіб він перетворить цю Церкву на “націоналістично забарвлену”, “яка сіятиме ненависть супроти всіх інших” [1].
Кардинал В.Каспер, який упродовж 2001-2010 рр. був Головою Папської Ради сприяння єдності християн, навіть не приховував свого негативного ставлення до українських греко-католиків, оскільки вважав їх основною перешкодою у зближенні католицизму з Російським православ’ям [4], по суті, повторюючи висновки Московського Патріархату про УГКЦ. Практично в унісон Касперу відзивається про УГКЦ митрополит РПЦ Іларіон (Алфєєв), Голова Відділу зовнішніх церковних зв’язків Московського Патріархату. Зі слів цього московсько-православного ієрарха, йому “доводилося розмовляти з ватиканськими високопоставленими чиновниками щодо тієї (проукраїнської, антикремлівської — П.П.) позиції греко-католиків ... Я запитав: як це взагалі можливо, що Греко-Католицька Церква настільки солідаризується з розкольниками (Київським Патріархатом — П.П.), що вони спільно проводять акції, молебні і поїздки? На це мені відповіли: вони ж автономні, ми у Ватикані їх не контролюємо” [5]. Під час офіційних зустрічей із представниками РПЦ представники Ватикану воліють за краще уникати тем про УГКЦ, а неофіційно щодо цієї Церкви вони завжди солідарні з московсько-православними — показують їм, що й вони так само негативно ставляться до цієї конфесії, також схвильовані її “націоналістичною спрямованістю”.
Стосовно москвофільських позицій Ватикану, то за цим далеко й ходити не треба. Згадаймо хоча б окремі заяви нинішнього Папи Франциска, присвячені Україні, які, з одного боку, доводять його повне незнання не те, що політичної, культурно-історичної, а й передусім релігійної ситуації в Україні, а з іншого боку, показують його промосковське бачення українських процесів. То понтифік не хоче називати Росію винуватцем, провокатором війни на Донбасі, скидаючи це питання, за версією Кремля і Московського Патріархату, на якесь “братовбиство” як “громадянський конфлікт”; то відмовляється засуджувати Росію щодо анексії нею українського Криму; то закликає молитись за такий “мир”, який був би вигідний саме Росії, а не Україні. Ну а те, що сталося під час офіційної зустрічі з Патріархом Кирилом у Гавані (12 лютого 2016 р.), взагалі довело справжній, дипломатично-неприхований антиукраїнський вектор зовнішньої політики Ватикану. Так, Глава Римо-Католицької Церкви в угоду Путіну відніс Україну до сторони, яка не бажає припинення війни на Донбасі, не прагне до миру. Підписавши разом із Патріархом Московським безчесну “Спільну декларацію Папи Франциска і Кирила, Патріарха Московського і всієї Русі”, понтифік чітко дав зрозуміти, що в питаннях України й українських церков він займає прокремлівську політичну позицію (див. пункти 25-27 декларації [6]). За таких оцінок політичної і релігійної ситуацій в Україні, УГКЦ у відносинах між Ватиканом і Москвою постає справжнім “каменем спотикання”, який перешкоджає “співіснуванню” католицизму і Російського православ’я.
Може комусь не сподобається наступна відвертість, але Папа Франциск “Гаванською декларацією” перетворив Україну на предмет торгу з Московським Патріархатом. Віддаючи Україну на поталу Москві, Ватикан взамін отримує чимало. Так, на питання про католицький “прозелітизм” на “канонічній території Московського Патріархату” згаданий вже митрополит Іларіон (Алфєєв) заявив, що “15 років тому” це було великою проблемою, але тепер її більше немає. Відносини Російської Православної Церкви з Римо-Католицькою Церквою в Росії, Білорусі, Казахстані та інших країнах тепер стали розвиватися “в дусі конструктивної спільної роботи”. Двосторонні відносини значно покращилися [7]. А це означає, що проблем із прозелітизмом із боку католиків на “канонічній території” Російського православ’я більше не існує. Формально це стосується й УГКЦ як однієї з католицьких церков. От тільки навряд чи десь в Росії це зможе на практиці реалізовувати УГКЦ, оскільки, як підкреслює предстоятель УГКЦ Верховний архієпископ Святослав Шевчук, на “території Російської Федерації ... ми не маємо можливості юридичного вільного існування, чи території анексованого Криму, де нас “перереєстровуючи” за російським законодавством, фактично ліквідовують...” [Цит. за: 8].
Таким чином, зголосившись на промосковську позицію ставлення до України, Папа Франциск водночас дав, по суті, згоду і на прийняття українофобських пліток про “уніатів” як “бэндэровскую церковь”, які “стараются одержать верх над каноническим Православием на Украине” [9], які “с началом же боевых действий..., получив в руки оружие, под видом антитеррористической операции стали осуществлять прямую агрессию в отношении духовенства канонической Украинской Православной Церкви на востоке страны” [10]. Схваливши антиукраїнську версію Кремля і Московського Патріархату щодо “громадянської війни” в Україні, Ватикан в особі Папи Франциска на догоду москвичам буде ще більше зацікавленим у пригнічуванні діяльності УГКЦ в Україні і головне — в утиску її права мати свій Патріархат. Саме останнє виступало й буде виступати фактором утримання УГКЦ, так би мовити, у “потрібному” для Ватикану руслі, а значить — давати змогу завжди “вигідно” виглядати перед Москвою.
Щоправда, Ватикан у прагненні догодити Російському православ’ю, із зрозумілих причин, не може, навіть якщо й бажав би цього, латинізувати, окатоличити, розчинити УГКЦ в лоні Римо-Католицької Церкви, бо УГКЦ вже є національною Церквою українського народу, а от контролювати, впливати на її керівництво, маніпулюючи обіцянками надати патріаршу форму цій конфесії, заговорюючи цю проблему, на зразок формули, за якою УГКЦ для Папи є “улюбленою донькою, про яку він дбає” [11] чи “Апостольська Столиця відчуває особливу любов до вашої Церкви” [12], справа цілком реальна. Іншими словами, постійне відтермінування на невизначений час справи про надання Патріархату аргументами типу “зараз це не на часі” — це саме той “дієвий” інструмент, який дає змогу римській курії, даруйте, завжди тримати УГКЦ “на короткому поводі”, отримуючи за це від Московського Патріархату дозвіл і гарантії на поширення й існування Римо-Католицької Церкви на його “канонічній території” (і насамперед у Росії, в анексованому Криму [13] і на окупованих землях українського Донбасу).
У Москві добре розуміють, що, як зауважував отець доктор Іван Ортинський (1922-2012 рр.), “патріархальний рух — це зрештою є вияв глибокого переконання українського народу в тому, що Українська Церква як була, так і надалі залишається його спасінням. Тому він і бореться за неї, бо хоче, щоб вона була дужа, дієва та така, яка була б спроможною допомогти йому визволитися та на яку він міг би оперти своє існування” [14, c. 834]; “Українська Церква та її християнство не є якоюсь другорядною частиною Христової Церкви... Церква мусить мати і свої відповідні побудови, свій устрій, повноправну помісність, свій патріархат. На цьому треба наполягати, за це змагатись, ставати гідним цього” [14, c. 784].
Між тим, за понад 50 років від ІІ Ватиканського Собору у римської курії навіть порухів не було у напрямку “остаточно” випрацювати “визнання Патріархату в повному значенні цього слова”. І хоча “Другий Ватиканський Собор вказав, що помісним східним католицьким Церквам належить її (патріархат як “структурну форму” — П.П.) надавати” [1], проте пізніше Папа Іван Павло ІІ у своєму Апостольському зверненні “Pastores Gregis” (Пастирі стада) [15] змінив це “належить” на інше, доволі абстрактне, формулювання — “там, де буде в цьому потреба”. Цитуємо: “...Там, де буде в цьому потреба, створювати нові патріархати, право на встановлення [яких] залишається за Вселенським Собором або Римським Архиєреєм…” [16, c. 59]. То ж, якщо Папа Іван Павло ІІ у цьому сенсі не благословив УГКЦ патріаршим устроєм, не вчинили це і його наступники — Бенедикт XVI і допоки Франциск, значить Святий Престол таки не має “потреби” у створенні Патріархату УГКЦ. От і виходить, що, за словами Любомира Гузара, “УГКЦ має усі вищезгадані прикмети, щоб стати патріаршою Церквою” [1], натомість офіційної ухвали на це від Ватикану ніяк не дочекається. Усе складається так, що Святий Престол насправді ніколи й не мав (і, з усього видно, не буде мати ще довго) зацікавлення у перетворенні УГКЦ на патріаршу Церкву (хоч на це існують конкретні підстави і відповідні соборні ухвали).
Доки Українська Греко-Католицька Церква, зокрема її патріарший устрій, буде “розмінною монетою” між Ватиканом і Москвою, доти справа далі за обіцянки не рухатиметься — надання патріаршого устрою УГКЦ перманентно буде визначатись Ватиканом, як “не на часі”, що означатиме, що українські греко-католики, кажучи це словами Лесі Українки, будуть і надалі продовжувати “без надії сподіватись”. А тому і керівництво УГКЦ, і держава Україна (зокрема Посольство України при Святому Престолі) мусять діяти ще активніше, навіть напористіше, докладаючи ще більші зусилля, обстоюючи, доводячи перед Ватиканом, незважаючи на всі оті його чергово-“традиційні” “ні!”, “не зараз!”, “не на часі!”, законне право УГКЦ мати Патріархат.
Як заповіт звучать сьогодні слова великого патріота, відомого греко-католицького священика, церковного діяча, богослова, науковця Івана Шевціва (1926-2012 рр.). “Будьмо ж нарешті собою і долю нашої Церкви берімо у свої руки, а не тупцюймося на місці і не танцюймо під чужу музику. … Рим-Ватикан має в усьому “свою політику”. Тому нам треба нарешті мати також свою власну політику і диктувати свою правду, бодай у своїй Хаті-Державі, а то й в Церкві. Патріарх Йосиф Сліпий влучно і гідно сказав Папі Павлу VІ: “Ми не для того стали католиками, щоб перестати бути українцями!”” [24, с. 505-506].
Список використаних джерел: