Безперечно, вихідним пунктом оновленого руху неотомізму слід уважати енцикліку Папи Лева ХІІІ Aeterni Patris (1879 рік). Енцикліка має такий підзаголовок: De philosophia christiana ad mentem s. Thomae Aquinatis Angelici in scholis catholicis instauranda. Уважний читач занотує тут розширення церковного Magisterium до компетенції у сфері філософії. Папа в цьому документі каже про «правильне вживання філософії» й виступає на боці раціональності – адже «не дарма Бог вклав світло рації у людський ум» (non enim frustra rationis lumen humanae menti Deus inseruit; Aeterni Patris, 2).
Навіть якщо не заглиблюватися далеко в історію й обмежитися тільки ХХ століттям, то вже короткий перегляд томістичних досліджень протягом цього періоду виявить декілька цікавих особливостей. По-перше, більшість авторів, починаючи від Жильсона, будуть шукати «істинного», а не «спотвореного» Аквіната. Загальним місцем стане твердження, що томістична «школа», учні та коментатори святого Томи, спотворила його думку.
У пост-тридентський період розвитку теології, що великою мірою був періодом шкільних підручників і компендіумів, живе вчення Аквіната було ніби перетворене на щось закінчене й закам’яніле, на якусь замкнену систему для запам’ятовування в семінаріях і католицьких університетах. Що думав насправді Тома, здавалося, нікого не цікавило. Важливіше було читати фрагменти Аквіната у вигляді параграфів розлогих шкільних фоліантів. Одразу скажу, що я вважаю таку тезу про «спотворення» радше карикатурою, прикрим перебільшенням, аніж відображенням історичної реальності. Для нашої традиції, якій так не вистачало доброї школи, ця критика «мануалізму» видається вкрай небезпечною – адже вона може впасти на «добрий ґрунт» і дати небажані плоди. Коли католицький учений критикує «мануальну традицію» («традицію підручників») і захоплюється Бердяєвим або Булгаковим – я його добре розумію (до того ж сам вельми поважаю згаданих мислителів). А от коли вітчизняний науковець сприймає таку критику як інтелектуальну тенденцію, гідну наслідування, – тут я буду непримиренним опонентом. Проте навіть якщо карикатурну тезу про «спотворення» прийняти за істину, то що ж пропонується під рубрикою «справжній» Тома?
Розвиток Аквінатової доктрини бере свій початок від домініканських шкіл Неаполя, Оксфорда й Парижа у XIV–XV століттях. Сама назва «томісти» виникла дуже рано. Лікар Арнольдо де Вілланова (+1311) уперше вживає слово thomatistae, а італійський францисканець і скотист П’єтро де Торнапарте або Петро з Аквіли (+1361), імовірно один із перших уживає слово thomistae. Контекст походження титулу «томісти» вказує радше на полемічні конотації, ніж на якісь змістові визначення.
Серед ранніх томістів можна назвати імена Аннібальдо Аннібальдескі (+1272), Рамберто Прімадіджі (+1308), відомого нам Птолемея з Лукки, Гервеуса Наталіса (+1323), Йоана з Неаполя (+1336), Реміґіо де Джироламі, вчителя Данте та ін. Італійській школі раннього томізму присвятив окрему працю Мартин Ґрабман (Die italienische Thomistenschule des XIII. und beginnenden XIV. Jahrhundert) [Grabmann 1926: S. 332–391].
Однак, якщо казати про перші узагальнення інтелектуального спадку Аквіната, то тут передусім слід виокремити трактат Defensiones D. Thomae de Aquino Йоана Капреоля (1380–1440/1444), якого називали princeps thomistarum. Томмазо де Віо (Каєтан) (1469–1534), Генерал Ордену Домініканців і опонент Лютера, між 1507 і 1522 роками створює коментар до «Суми теології» (цей коментар витримає багато перевидань) і до трактату De ente et essentia, а Сильвестр Ферарський (1474–1528), також Генерал Ордену, пише коментар до «Суми проти язичників».
Оригінальним онтологічним ідеям, що розвивали ці автори на основі коментування творів Аквіната, присвятив ціле дослідження Йоганнес Геґ’ї [Hegyi 1959]. Саме Геґ’ї діагностує поступовий відхід прибічників і коментаторів Томи від Аквінатової теорії буття (vergleichen wir also unsere drei Autoren hinsichtlich ihres Seinsbegriffes mit dem des heiligen Thomas, und untereinander, so erhalten wir eine Stufenfolge der Abweichung, in der sich diese drei genau so folgen, wie sie zeitlich zueinander stellen: Capreolus (+1444), Silvester (+1528) und Cajetan (+1534)) [Hegyi 1959: S. 151]. Втім, ми ще повернемося до цієї проблеми.
Від XVI століття в Саламанському університеті Франсиско де Віторія (1492–1546), засновник теорії міжнародного права, починає навчати студентів на основі Аквінатової «Суми теології» (з 1526 року). Він також створює коментар до другої частини (ІІ–ІІ) цього твору. «Сума» Аквіната у навчальному процесі заступає місце «Сентенцій» Петра Ломбардського. Учень Віторії Мельхіор (Мельчор) Кано (1509–1560) коментує Prima Primae «Суми». Своєю чергою учні Кано Домінго Баньєс (1528–1604) і Григорій з Валенсії створюють наприкінці XVI століття коментарі до всієї «Суми теології». Приклад Саламанки починають наслідувати інші університети. «Від цього моменту історик теології мусить займатися коментаторами Summa theologica й водночас коментаторами “Сентенцій”» [Angelini 2008: s. 199]. Цікаво, що видана 1513 року в Парижі «Сума теології» містила Пролог, написаний Віторією, тоді ще студентом Сорбони. «Завдяки школі в Саламанці й більшості теологічних факультетів Іберійського півострова й Іспанської Америки, Тому вже не вважали вчителем тільки однієї школи. Аквінат отримав ранг універсального Доктора» [Angelini 2008: s. 200].
Від 1596 року «Сума теології» стає основним текстом для теологічної освіти в Лувенському університеті. У першій половині XVII століття з’явився «Курс томістичної філософії» (Cursus philosophicus thomisticus) іспанського домініканця Хуана від св. Томи (+1644) [Коплстон 1999: c. 249]. Мислення святого Томи стало частиною мануальної традиції, важливим складником навчальної традиції університетських підручників.
Можна сказати, що томісти – це одна зі впливових теологічних шкіл у спільному дискусійному полі. Групи високочолих теологів сперечаються про тонкі матерії – так сприймають томістів, поряд із іншими школами, гуманісти Раннього Модерну. Так, Глупота в Еразма Роттердамського каже: «Всі ці найтонші тонкощі настільки тонкі, що примножують і без того незліченну кількість схоластичних напрямків, а тому легше вибратися з лабіринту, ніж із тенет реалістів, номіналістів, томістів, альбертистів, окамістів, скотистів. І це ще не все. Я назвала тільки найголовніші із сект» [Еразм Роттердамький 1993: c. 70]. Однак варто пам’ятати, що Еразм, попри іронію стосовно шкіл, поважав Аквіната як видатну людину.
Як бачимо, перший період розвитку інтелектуальної спадщини святого Томи вказує, з одного боку, на полемічний контекст: томізм – одна з найвпливовіших груп теологів-інтелектуалів, яких поза внутрішньо-цеховими дискусіями іноді сприймають досить іронічно. Томісти дискутують, наприклад, зі скотистами або окамістами про ті чи ті теологічні або філософські питання. У цей період філософія Томи становить одну з авторитетних позицій реалістів у боротьбі з номіналістами, з представниками via moderna: Аквінат є захисником reales [Zimmermann 2000: S. 273]. З іншого боку, томізм і томісти – це частина загальної університетської католицької традиції від часів Раннього Модерну. Твори святого Томи викладаються й коментуються в рамках академічної практики шкіл та університетів. Однак, наголосимо на цьому ще раз, ідеться про один зі способів теологічного й філософського мислення, про авторитетну школу в рамках плюралістичного університетського світу.
Від 2-ї половини ХІХ століття починається другий період розвитку томістичної інтелектуальної традиції. Сьогодні точаться дискусії навколо питання про те, коли починається рух неотомізму та які причини зумовили його виникнення. Це питання детально досліджує Франко Джуліо Брамбілла [див. розділ VIII у Angelini 2008]. Уже в першій половині ХІХ століття виникають школи й академії, в яких вивчається філософська спадщина Томи. Брамбілла наводить численні імена італійських професорів, які у своїх працях намагаються включити філософію Аквіната в сучасний їм контекст філософських дискусій [Angelini 2008: S. 394–423].
Однак, безперечно, вихідним пунктом оновленого руху неотомізму слід уважати енцикліку Папи Лева ХІІІ Aeterni Patris (1879 рік). Енцикліка має такий підзаголовок: De philosophia christiana ad mentem s. Thomae Aquinatis Angelici in scholis catholicis instauranda. Уважний читач занотує тут розширення церковного Magisterium до компетенції у сфері філософії. Папа в цьому документі каже про «правильне вживання філософії» й виступає на боці раціональності – адже «не дарма Бог вклав світло рації у людський ум» (non enim frustra rationis lumen humanae menti Deus inseruit; Aeterni Patris, 2).
Отже, в центрі уваги Лева ХІІІ – стосунок віри та раціональності. Тому далі Папа каже про важливість наук для приведення народів до віри й спасіння. З іншого боку, він каже про раціональність віри й про теологів, які завжди вбачали між розумом і вірою внутрішній нерозривний зв’язок (отці-апологети, Отці Церкви та схоласти). Нарешті Папа звертається до постаті святого Томи й називає його першим серед християнських Учителів (inter scholasticos Doctores, omnium princeps et magister, longe eminet). Тома, «чітко розрізняючи віру та розум» (rationem a fide apprime distingues), «поєднує їх у дружньому союзі, зберігаючи права обох [як віри, так і розуму] й ушановуючи гідність кожного з них» (utramque tamen amice consocians, utriusque tum iura conservavit, tum dignitati consuluit; Aeterni Patris, 18). Папа акцентує авторитет Аквіната, визнаний відомими університетами (19–20), Папами (21) і Соборами (22). Навіть вороги визнавали його інтелектуальну велич (23). Тому інтелектуальна спадщина Аквіната має стати предметом серйозного вивчення в католицьких університетах (28 і далі). Так постає неотомізм, що позиціонує себе як головний напрям католицької філософії.
У провідних католицьких університетах виникають цілі школи з вивчення філософії Томи, які часто відрізняються одна від одної у підходах і способах інтерпретації Аквінатового мислення. Можна вказати на декілька провідних напрямів томізму кінця ХІХ – першої половини ХХ століть. Передусім це школа, що розвивалася в Лувенському університеті (так званий Лувенський томізм). До речі, Лев ХІІІ добре знав рівень цього університету, бо кілька років був нунцієм у Бельгії (1843–1846). Центральною постаттю Лувенської школи був кардинал Мерсь’є (Mercier) (1851–1926). 1889 року Мерсь’є заснував у Лувені Вищий Інститут філософії (Institut Supérieure de Philosophie), в рамках якого проводилися інтенсивні томістичні студії. Ще раніше, в 1885 році, Мерсь’є домігся того, щоб в університеті було запроваджено ліцензіат і докторат з томістичної філософії. Лувенський томізм зробив багато для того, аби повернути інтерес до оригінальних текстів св. Томи, для вивчення томістичної думки не за підручниками, а на підставі джерел. Такий підхід ініціював уважне вивчення історії середньовічної філософії загалом. Наприклад, Моріс де Вульф (de Wulf) (1867–1947) створює тритомну «Історію середньовічної філософії» (Histoire de la philosophie médiévale, Louvain 1934–1937). Проте від 1896 року справа Мерсь’є зазнає тривалої кризи, яку вдасться подолати лише за кілька років. Важливою рисою лувенського томізму можна вважати розуміння філософії як автономної науки, наголошення динамічного стосунку розуму та віри, визнання свободи наукових пошуків.
В Іспанії неотомістичний рух концентрується навколо діяльності Сеферина Гонсалеса (1831–1894), чия тритомна «Історія філософії» стала основним підручником для іспанських університетів і навіть була перекладена французькою мовою. У Німеччині неотомізм процвітав у семінаріях Фульди та Айхштета (Eichstätt). Серед імен провідних німецьких неосхоластів слід назвати Клеменса (F.J. Clemens – 1815–1862), Плассмана (H.E. Plassmann – 1817–1864) і Клойтґена (J. Kleutgen – 1811–1883). Останній від 1847 року викладав у Римі. Можна ще назвати історика філософії Штекля (A. Stöckl), добре відомого вітчизняному читачеві (дореволюційний переклад конспективного викладу його «Історії середньовічної філософії» був чи не єдиним належного рівня підручником з цієї проблематики аж до 90-х років (!!) минулого століття).
Ключовою фігурою в розвитку сучасного томізму був Йозеф Марешаль (Maréchal) (1878–1944). У своєму п’ятитомному дослідженні «Вихідний пункт метафізики» (Le point de départ de la métaphysique. Leçons sur le développement historique et théorique du problème de la connaissance) він намагається розвивати філософію Аквіната, застосовуючи при цьому ідеї Кантової критичної філософії.
Лев ХІІІ ініціював критичне видання творів святого Томи: так звану Leonina (Editio Leonina: Sancti Thomae Aquinatis doctoris angelici Opera omnia iussu Leonis XIII. P.M. edita, cura et studio fratrum praedicatorum, Rom 1882ff.). Документом Placere nobis (18.01.1880) Папа створив комісію (Commissio Leonina), що мала займатися цим виданням. Станом на осінь 2006 року опубліковано 31 том.
Література
Еразм Роттердамський. Похвала Глупоті. Домашні бесіди. – К.: Основи. – 1993. – 319 с.
Коплстон Фредерик Чарльз. Аквинат. Введение в философию великого средневекового мыслителя. – Долгопрудный: Вестком. – 1999. – 274 с.
Angelini Giuseppe, Colombo Giuseppe, Vergottini Marco. Historia teologii IV. Epoka nowożytna. – Kraków: Wydawnictwo M. – 2008. – 541 s.
Grabmann Martin. Mittelalterliches Geistesleben. – Vol.1. – München, 1926. – 586 S.
Hegyi Johannes S.J. Die Bedeutung des Seins bei den klassischen Kommentatoren des heiligen Thomas von Aquin. Capreolus, Silvester von Ferrara, Cajetan. – Pullach bei München: Verlag Berchmanskolleg. – 1959. – 177 S.
Zimmermann Albert. Thomas lesen. – Stuttgart-Bad Cannstatt: Friedrich Frommann Verlag. – 2000. – 296 S.
Джерело: Сайт Андрія Баумейстера