Св. Тома був не перший, хто взявся за проблему наукового статусу теології. Для поступу теології важливі дві дати: 1215 рік – проголошення перших статутів Паризького університету через кардинала леґата Роберта Курсона і 1245 рік – коли кафедри теології у Парижі обійняли францисканець Одо Риґальді (+1276) та домініканець Альберт Великий
Св. Тома був не перший, хто взявся за проблему наукового статусу теології. Для поступу теології важливі дві дати: 1215 рік – проголошення перших статутів Паризького університету через кардинала леґата Роберта Курсона і 1245 рік – коли кафедри теології у Парижі обійняли францисканець Одо Риґальді (+1276) та домініканець Альберт Великий (+1280) [D’Onofrio 2005: s.319].
Проте перші кроки у розробці теології як науки зробили саме світські професори, зокрема Вільгельм з Оксеру (+1231). Здається, що саме Вільгельм почав розглядати артикули віри як принципи теології [Torrell 2000: P.141]. У своєму трактаті Summa aurea Вільгельм торує шлях для спроб застосувати Аристотелеву концепцію науки до теології [Vilanova 1991: P.505]. Цей паризький професор розвинув тезу Симона з Турне (викладену в його Expositio in Symbolum) про те, що у філософії аргумент є підставою, яка породжує віру (ratio rei dubiae faciens fidem), тоді як в теології, навпаки, віра породжує розуміння (fides faciens rationem). Очевидно, що перед нами своєрідне перетлумачення вислову Ансельма Кентерберійського [D’Onofrio 2005: s.322].
У Пролозі до Summa aurea Вільгельм каже про fidem ostendere: положення віри можна прояснити (ostendere), але не довести (probare). У зв’язку з цим паризький професор каже про три способи аргументації у питаннях віри: на підставі першого способу аргументації природні раціональні підстави збільшують і зміцнюють віру, за допомогою другого способу аргументації віру боронять від єретиків, а третя приводить до віри простих неосвічених людей [Vilanova 1991: p.506]. Отже, Вільгельм багато зробив для розвитку методу теологічної аргументації, створивши своєрідний синтез авґустинізму і Аристотелевої концепції науки.
Перший францисканський професор у Парижі – Александер з Гельса (+1245), вчитель св. Бонавентури, вперше впровадив у програму теологічних викладів «Сентенції» Петра Ломбардського (як нормативний текст для lectio). Його концепція теології (викладена у серії Quaestiones disputatae) також виростає з програми Ансельма (intelligentia fidei). Знання про Бога (scientia Dei) уможливлює участь людини в Божому житті, так само, як Бог, через втілення Сина, бере участь у житті людини [D’Onofrio 2005: s.332].
Важливий крок в осмисленні теологічної методології робить інший францисканський професор у Парижі – Одо Риґальді. У своєму трактаті Quaestio de scientia theologica він орієнтується на аристотелівський ідеал науки: кожна наука мусить (1) мати свій власний предмет (subiectum), (2) займатися тим, що є інтелігібельним і необхідним (scientia intelligibilium et universalium), (3) спиратися на необхідні раціональні зв’язки (conclusio necessaria ex necessariis), (4) виходити з певних знаних або самоочевидних принципів (ex principiis primis). Окрім того, наука у методологічному плані має просуватися шляхами визначень (modus diffinitivus), поділів (modus divisivus) і силогістичних висновувань (modus collectivus). Очевидно, що християнська теологія не може повністю орієнтуватися на цей Аристотелів ідеал. Адже принципи теології пропонуються нам часто в історичній спосіб, мовою поезії, риторики і наративу. Окрім того, розробляючи теологічну науку, слід з’ясувати взаємний стосунок credere й intelligere [D’Onofrio 2005: S.345-346].
Теологія не є наукою у вузькому значенні цього слова (scientia propria), позаяк не спирається на засновки, доведені у суто раціональний спосіб. Проте теологія є наукою у ширшому значенні (scientia communiter), оскільки прояснення її проблем належить до інтелектуального порядку [D’Onofrio 2005: s.346]. Перші принципи теології – це істини віри (тут Одо йде за Вільгельмом з Оксеру).
Учитель Томи Аквінського Альберт Великий був першим мислителем на латинському Заході, хто систематично читав, парафразував і коментував повний корпус творів Аристотеля (починаючи з 1250 року). Однак він убачав найвищий пункт Аристотелевої філософії в «Книзі про причини» і у творах Діонісія Ареопагіта. Це цікавий поворот у рецепції Аристотеля. Якщо світські професори Паризького університету створюють синтез авґустинізму й аристотелізму, то Альберт увінчує думку Аристотеля неоплатоністичними мотивами: «Книга про причини» включається в метафізичну концепцію Стагірита. В одинадцятій книзі Альбертового коментаря до Аристотелевої «Метафізики» обговорюється не-чуттєва і нерухома субстанція. Домініканець перетлумачує тут Стагіритове поняття Бога. Перша субстанція називається «чистим інтелектом», що справляє вплив на всю дійсність і уділяє себе всьому сущому. Бог-першорушій виливає своє світло на всі небесні сфери і все буття, набуваючи рис Бога-творця. Світ є виливом божественної сутності [Wieland 2000: S.133].
Альберт зробив багато для того, аби включити інтелектуальну спадщину Аристотеля в теологічну думку ХІІІ століття. Однак німецький домініканець був також одним з перших, хто присвятив чимало часу проблемі розрізнення філософії й теології. За його твердженням, теологія відрізняється від філософії своїм принципом: вона спирається на Одкровення, тоді як філософія – на ratio. У коментарі до «Небесної ієрархії» Діонісія Альберт стверджує: «Універсальна настанова (universalis habitus) у сфері теологічної науки – це віра. Принципи розуму для теології недостатні (in ea non possumus per principia rationis)» (In De Cael. Hier. 1 § 1, dubium 4). «Істина Святого Письма перевищує раціональні принципи; цю істину не можна вивснувати з раціональних принципів шляхом послідовної аргументації» (veritas Sacrae Scripturae est supra principia rationis; unde non deducitur ex illis per aliquas conexiones argumentorum; Sup. Dion. epist. VII).
Отже, принципами теології постають постулати віри. У розвитку цієї тези Альберту допомагає інтерпретація одного місця з Діонісія Ареопагіта, яка, на думку німецького домініканця, походить від невідомого коментатора, єпископа Йоана. Як з’ясували дослідники, автором згаданої інтерпретації був Йоан Скот Еріуґена. Діонісій каже: «Віра – це єдина підстава віруючих, яка вкорінює їх в істині, а істину – в них». Коментатор (Йоан Скот Еріуґена) додає: «як у незмінному принципові найвищої істини (sicut immobile summae veritatis principium)». Оцей immobile principium, як стверджує Д’Онофріо, мав для Альберта вирішальне значення. Тут не йдеться просто про прийняття віри як найглибшого джерела істини. «Йдеться про визнання віри за підставу і принцип усілякого її поглиблення за допомогою аргументів. Світло, джерелом якого є віра, виконує функції регулятивного принципу, автентичної апріорної форми теологічного пізнання» [D’Onofrio 2005: s.355].
У своїх коментарях до Аристотеля Альберт визначає можливості і межі філософії. Шлях до автономізації філософії домініканець прокладає за допомогою підвищення практичного статусу філософської науки. Він актуалізує розуміння філософії як форми життя і засобу для досягнення блаженства. «Людський інтелект скеровує свої зусилля аж до найвищих сфер, через споглядання небесного світу – аж до споглядання Божественного (tandem per contemplationem caelorum devenit in contemplationem divinorum). І якщо він вдосконалюється у цьому спогляданні, то стоїть тут незворушно як Сонце» (Metaph. XI 1, 9). У «Сумі теології» (створеній біля 1268 року) Альберт каже про властивий теологічний метод (Sum. Theol. q.5: De modo theologiae proprio) і наголошує на необхідності цієї науки для спасіння. Вона, як практична наука, стосується всіх людей omnibus enim (sacra scriptura) necessaria est ad salutem et sapientibus et idiotis. Отже, коли Тома приступає до написання своїх головних теологічних трактатів, концепція теології як науки у загальних рисах була вже сформована.
Література
D’Onofrio Giulio. Historia teologii III. Epoka odrodzenia. – Kraków: Wydawnictwo M. – 2008. – 676 s.
Torrell Jean-Pierre OP. Recherches thomasiennes. – Paris: J.Vrin. – 2000. – 386 p.
Vilanova Evangelista. Storia della theologia cristiana. – T.1. Dalle origini al XV secolo. – Roma: Edizioni Borla. – 1991. – 776 p.
Wieland Georg. Albert der Grosse // Theo Kobusch (Hrsg.). Philosophen des Mittelalters. – Darmstadt: Wissenschaftliche Buchgesellschaft. – 2000. – S.125-139.
Джерело: Сайт Андрія Баумейстера