Інтерв'ю з Андрієм САЛЮКОМ, головою Львівської обласної організації Українського товариства охорони пам’яток історії та культури, про стан сакральної спадщини на Львівщині і звідки на неї чатують загрози.
— У 2010 році ви розпочали навчальні семінари для священиків, як поводитись з сакральною спадщиною. Як це відбувається?
— Ми запропонували проведення навчальних семінарів про превентивні заходи збереження сакральної культурної спадщини на Львівщині. Нам у цьому готові допомагати партнери з Польщі. Один такий спільний семінар уже відбувся. Ми створили також комісію, до якої запросили представників різних єпархій та конфесій. Для того, щоб сконсолідувати свою діяльність і зрозуміти, які є проблеми, спробувати допомагати.
— Про що йдеться на семінарах?
— Я пробую донести до отців розуміння культурної спадщини. Пояснити, навчити відрізняти старе від старовинного. Бо дуже часто ці поняття плутають. Коли ми зустрічаємося зі священиками вперше, достукатись до них важко. Пояснюємо, що реставраційні роботи у храмах мають проводити фахівці, а не майстри з вулиці. Даємо елементарні поради по догляду за іконами. Кажемо що варто робити, а що ні.
— А чому ж священнослужителі не розуміють значення сакральних пам’яток?
— Бо потрапляють під, так званий, тиск громади. Особливо це молоді священики, які приходять на парафію. Має відбутись оцінка діяльності отця. Він починає лізти зі шкіри, щоб показати, що він достойний місця, якщо попередній отець був шанований. Або хоче показати, що він є кращий. Тоді священик розгортає бурхливу діяльність. І він розуміє, що буде не так помітно, якщо він лише, скажімо, прийде до когось хворого відвідати, а стане «помітно» одразу, як він накриє блискучою бляхою церкву, так як в сусідньому селі.
В Щирці, що біля Львова, священик просив нас зробити новий іконостас. Старий іконостас міжвоєнного періоду був у хорошому стані, але парафіяни і священик забажали змінити. На жаль, ми включилися в цей процес запізно, усі наші звернення та аргументи не змінювати іконостас, не подіяли. Бо отець уже багато разів з цілого містечка збирав гроші. І вони вже всі давно чекали нового іконостасу.
— Які найбільші огріхи у реставрації та ремонті у храмах?
— Їх багато. Зокрема, оббиття пластиковою вагонкою. Вона є вогненебезпечною, дуже швидко займається. Коли горить пластик, він дає випари, які є смертельно небезпечні для людини. Пожежники гасити таку церкву мусять в протигазах, бо потрапивши в легені, цей дим осідає і знову кристалізовується в пластик. З легень його вивести неможливо. Під пластиком починає розвиватись вся біологія – грибки, мохи, лишайники, які дуже агресивно починають руйнувати деревину. Церква починає гнити.
Така ж ситуація і з бляхою. Але є різні дахи і вони по різному влаштовані. Якщо покриття зроблене під бляху з відповідною вентиляцією, то це допустимо. Тоді ми говоримо лише про певне естетичне руйнування. Люди хочуть, щоб воно було блискуче. Я пробую пояснити, що це не гарно і не коректно, але це дуже тяжко. Смак потрібно виховувати поколіннями.
Наскільки була тонка естетика давніх дерев’яних церков. Для того, щоб не падав сніг, а сходив, можна було зробити двошатровий дах і по всьому. Але оці бані і заломи, кружала – це чисто естетичні елементи. Люди потребували цього з точки зору естетики. А сьогоднішнє гарне — це оббити бляхою і бажано, щоб вона була жовта як золото.
Ми повинні про це говорити і пояснювати, що таке гарно. Ці речі мали би бути на рівні єпархіального рішення. Владика мав би сказати. Якщо навіть криєте бляхою, то це є або цинкова пофарбована, або мідна бляха, яка хоч естетично гарно виглядає.
— Як запобігти механічним руйнуванням старих церков?
— За радянського часу церкви були замкнені і ніхто не палив там свічок, а сьогодні не погашена свічка дуже часто є причиною пожежі.
Зараз перед тим, як фарбувати, знімають фарбу з церков за допомогою спеціальних фенів. На Івано-Франківщині була така ситуація, коли під час знімання старої фарби так обпалити стіни будівельним феном, що у результаті підпалили церкву.
Також в храмах все більше електричних засобів. Найчастіше струм проводять так званим господарським методом: «Василь є електрик, він на всьому ся знає». А звідси виникають великі проблеми: перевантаження мережі, замикання.
Також проблемою є забезпечення громовідведення. Раніше церква була високою і на ній був один залізний хрест, від якого йшло громовідведення. Зараз церкву криють металом, а тому грім не завжди влучає в хрест, а може потрапити у будь-яке місце даху. Там немає заземлення.
І ще проблема злодійства. Дуже часто церкви горять для «замітання слідів» після пограбування. Наприклад, коли хтось вкрав ікони, а тоді палить церкву. Ми не можемо контролювати такий підпал. Якщо хтось має злий умисл, то він його зреалізує, якби я йому не пояснював про сакральну спадщину.
Припускаємо, що певний відсоток пожеж відбувається з «благословення» священика. Він не хоче старої дерев’яної церкви — він хоче мурувати нову, бо поки муруватимуть нову, то змурують ще й хату для нього. Хоча довести таке дуже важко.
Щоб цього всього уникнути, має бути система оповіщення не тільки від пожежі, але й від несанкціонованого входження в храм.
— А скільки коштує така сигналізація, чи може парафія собі її дозволити?
— Минулого року ми за неповних 5 тис. гривень поставили систему протизламної та протипожежної сигналізації в церкву Успіння Пресвятої Богородиці в селі Кліцько, Городоцького району. Кошти зібрано завдяки минулорічній ініціативі різдвяних вертепів, які і наколядували на сигналізацію.
Доводиться чути думки скептиків, що це не є система пожежогасіння. Але така система коштує 80 тисяч гривень. Тому, на мою думку, легше знайти менше грошей і поставити систему оповіщення до міліції чи пожежної.
— Які є найбільші загрозливі об’єкти на Львівщині, що валяться, руйнуються?
— Якщо у Львові об’єктів, що валяться, немає, то по Львівщині це катастрофа. Практично всі палаци, замки, які є поза музейною справою, є в такому стані, що їх оцінюють як склад безкоштовних будівельних матеріалів. Це коли місцеві мешканці розбирають стіни палаців, що розвалюються, на цеглу.
Є величезні проблеми з храмами. Дерев’яні об’єкти є в значно гіршому стані, ніж муровані. Зараз займаємося дерев’яною церквою святого Микити в Дернові, Львівська область — тут вже районна адміністрація почала нею займатися, готується проектна документація. І ще однією церквою святого Івана Богослова в Клекотові, яка є в жахливому стані. Ця церква була збудована у міжвоєнний період. Парафія опікується новою церквою, яка побудована поруч, а ми зараз шукаємо спосіб як би заопікуватися старою дерев’яною. Якщо в найближчі 3-4 роки ми не знайдемо спосіб і кошти, щоб там щось зробити, то через 5 років ми вже нічого не зможемо вдіяти. Вона впаде.
Костел авторства Меретина під Львовом. Це мурований костел, на стінах ще розписи збережені, треба рятувати. Є об’єкти юдейської культури: синагога в Бродах, Жовкві, Сокалі — їх також варто оберігати.
У сусідніх Рівненщині та Волині було багато чеських колоній, після яких залишилися храми. Німецькі колоністи залишили численні кірхи, які також є цікавими пам’ятками, котрі варто зберігати. І, на жаль, вони не завжди є загосподарьовані. Деякі з них використовуються як церкви. Зрештою, навіть греко-католицькі чи православні, які використовуються і не використовуються, дуже активно руйнуються. Таким чином, по Львівщині ситуація у цій сфері є у дуже поганому стані.
— Чи не краще зараз вивозити найцінніші пам’ятки до сховків, музеїв? Хоча Ви є прихильником того, щоб оригінальні пам’ятки залишати у храмах.
— Як тимчасові заходи, іноді це є припустимо. І за той час, поки вони зберігаються в музеї, провести належну реставрацію. Але ідеально, щоб вони все таки верталися в храм. Де уже зі священиком і керівником церковного комітету проводити належне навчання, щодо поводження з цими речами.
— Яким Ви бачите вихід з проблеми, коли виділяють велику суму і потрібно її освоїти за короткий період часу?
— Я категорично проти виділення великих сум. Я за невеликі, але які є завжди. Бо великі гроші є причиною руйнування дуже багатьох об’єктів. Їх починають швидко освоювати і неналежним чином виконувати роботи, а дуже швидка реставрація руйнує об’єкт. А як відомо під час реставрації є можливість дослідити об’єкт, відкрити сторінки історії пам’ятки, яких ми не знали. Мистецтвознавці і реставратори йдуть пліч о пліч. Не реставратори вирішують, що і як робити, а мистецтвознавці. А в нас мистецтвознавців навіть не кличуть на реставраційні ради.
— Чи може Ваша організація допомогти з реставрацією або захистити пам’ятки від рукотворних руйнувань?
— Львівська організація товариства охорони пам’яток історії та культури є громадською інституцією. Вона не має жодних повноважень на управління та здійснення впливу на державні органи. Ми проводимо заходи, які скеровані в напрямку охорони культурної та сакральної спадщини, допомагаємо з організацією реставрації, залученням фахівців та технологій. Також звертаємося у муніципальні органи охорони культурної спадщини, щоб вже вони відреагували на певні порушення при ремонті чи руйнуванні тієї чи іншої пам’ятки архітектури.
Ми кілька разів хотіли подавати до суду за руйнування пам’яток, але оскільки ми не виступаємо потерпілою стороною, то наша організація не може подати заяву. Можемо бути третьою стороною, виступати експертами, надавати заключення.
А особливо для нас важлива співпраця з медіа, бо саме за їхньої допомогою ми зможемо розповісти широким масам про ситуацію з архітектурними пам’ятками. Нам важливо донести: чому збереження тої чи іншої культурної пам’ятки має бути важливим для пересічної людини. Не залежно від освіти, фаху і уподобань, релігійних переконань. Тому сила нашого впливу — це поінформована громадськість.
Розмовляли Богдан Головко і Богдан Ворон