Стаття завідувача кафедри богослов'я УКУ Віктора Жуковського «Критерії оцінки розвитку богослов’я і небезпеки квазібогословлення» здивувала перш за все наївністю основної богословської позиції автора та його пристрасними пошуками виправдань сучасного стану богослов'я УГКЦ, показавши його «нормальність».
Також дивними видаються закиди на адресу неназваних критиків безплідності сучасного богослов'я УГКЦ, серед яких неважко впізнати Патріарха Любомира (Гузара), Тараса Тима, о. Олега Гірника[1] та автора цих рядків[2]. Усіх нас звинувачено в намаганні підмінити справжнє автентичне богослов'я УГКЦ, яке природно росте, як дуб у лісі, на якесь штучне «квазібогословлення». Отже, полеміка про богослов'я в УГКЦ зробила дивний поворот, на який годі було сподіватися. Примітивність роздумів Віктора Жуковського дивна для людини, яка закінчила богословські студії в Західній Європі, завідує кафедрою богослов'я в УКУ і покликана вести вперед ціле покоління богословів. Простота його роздумів може підкуповувати своєю позірною «благочестивістю» та «церковністю», а тому не буде дивно, якщо вона сподобається багатьом в УГКЦ. Прості відповіді на складні питання завжди подобаються церковним людям, але це ще не означає, що вони правильні чи ефективні. Тим більше, «свята простота» відповідей на дуже складні питання не є гарантією того, що вони є вірними Писанню, Переданню та Вчительству Церкви.
Віктор Жуковський давно поділяє установки найпростішої із течій в православній неопатристиці, так званого «містичного емпіризму». Джерелом істинного богословського знання та критерієм істини для представників цієї течії є «церковний досвід». Представники містичного емпіризму по-різному підкреслюють особливість цього досвіду, його відмінність від звичайних людських переживань. Джон Брек у книзі «Сила Слова в поклонінні церкви» (1986) характеризує цей досвід як надприродне «споглядання» (грец. «теорію»), яке можливе для всіх благочестивих християн. Йоан Романідес приписує досвід святим та їх євхаристійним спільнотам, заперечуючи його наявність у простих віруючих. С.С. Хоружий приписує особливий досвід всім, хто займається ісихазмом та має досвід «синергії»[4]. О. Нестерук називає цей досвід «абсолютно апофатичним»[5]. Богослов'я для містичних емпіриків виникає як таємничий наслідок цього досвіду і критерієм істини має його ж, містичний досвід християнських євхаристійних громад. Уперше теза про «нормативний» містичний церковний досвід з’явилася ще в попередній парадигмі православного мислення. У своїй ранній статті «Догматизм і догматика» (1904) її розвинув Павло Флоренський, який в основній праці «Стовп і утвердження істини» намагався показати, як саме догматики виникають із містичного церковного досвіду. Це не завадило самому о. Павлу сповідувати різні єретичні вчення, сформовані під впливом філософії. Так само захоплення ідеєю, що містичний досвід є джерело догматики, не спасло Володимира Лоського від привнесення екзистенціалізму в догматику. Останнє призвело не лише до невідомого в патристиці розрізнення «особистості» та «індивідуума» (як «часткової природи»), але і до довільного виведення всіх особливостей католицької догматики з «хибного містичного досвіду». Правда, класиком таких «виведень» «ложних» догматів «із досвіду прелесті» був навіть не сам В. Лоський, а М. Новоселов.
Очевидним недоліком такого вчення є його суб’єктивізм. Теоретики містичного емпіризму оголошують якийсь один церковний (містичний, євхаристійний, «споглядальний», «онтологічний») досвід правильним, а інші аналогічні досвіди (наприклад, католицькі) — квазідуховними. Відповідно, із «правильного» виводяться правильні догматики, а із «неправильного» досвіду може з’явитися лише всяка нежива і штучна догматична схоластика, всякого роду «догматичні збочення». Очевидно, що теоретики містичного емпіризму можуть оголосити істинним будь-який досвід та визнати єдиновірною будь-яку теорію, яку «виведуть» із нього. Сьогодні Україна знає велику кількість практичних прихильників тези «наш церковний досвід — єдине джерело істини». Особливо тривожно, що такого роду вчення характерне для багатьох нових релігійних рухів, які одягаються в ризи «правовірних», «істинних», «катакомбних», «харизматичних».
У чому основна помилка теоретиків «містичного емпіризму»? Вони правильно вказують, що богослов'я належить живій євхаристійній спільноті. Але притому забувають головне: характер богослов'я визначається Писанням, Переданням та Вчительством Церкви[6]. Церковний досвід — це місце, в якому богослов'я відбувається, де воно є живим і дієвим. Але саме місце життя богослов'я не визначає його структури, його особливостей. Існує лише три джерела богословських знань: Писання, Передання, Вчительство Церкви. Очевидно, що церковний досвід є церковним саме в тій мірі, в якій людина віровчально та екзистенційно є відкритою до Писання, Передання, Вчительства Церкви. Сама зустріч особистості та євхаристійної громади із Писанням, Переданням та Вчительством Церкви не є зіткненням із пустими текстами, але із живим словом Бога. Адже через Писання, Передання та Вчительство Церкви до віруючою та громади звертається Воскреслий Христос[7]. Якщо досвід віруючих не формується благодатним впливом Писання, Передання та Вчительства Церкви, то виникають сумні наслідки. По-перше, з’являються інтелігентські теорії про особливий досвід та унікальне богослов'я, яке з нього має виростати. Ці штучні та сухі теорії говорять про необхідність містичного досвіду, але самі ці теоретики живуть скоріше у власних фантазіях про досвід, ніж дійсно його мають. Наведу лише один приклад: св. Юстин Попович мав великий містичний досвід, що засвідчено його творами та спогадами сучасників. Але при цьому він не вважав його джерелом для догматичної теології, а був вірним класичному вченню про Писання, Передання та Вчительство Церкви. А ось Володимир Лоський чи Христос Янарас — професори і не причетні особисто до містичного досвіду. І можливо, саме тому вони так багато розмірковують про його значення. Можна сказати, що містики підкреслюють необхідність класичних джерел для догматики, а теоретики говорять про необхідність звернутися до містичного досвіду! Отже, абсолютизація значення містичного досвіду — це класична помилка сучасних теоретиків, від якої є вільною сама Церква[8]. Для богословствування необхідна чистота помислів, але сама ця чистота не породить богослов'я і не гарантуватиме його церковності, істинності. Для богословствування необхідно жити церковним способом життя — тобто, бути людиною євхаристійною. Якщо богослов має євхаристійний спосіб життя, то євхаристія його навчить і спогляданню, і молитовності і надасть етичне спрямування на подяку та прийняття ближніх у громаді[9]. Євхаристія може багато чому навчити богослова, і вона стає головним місцем, в якому його застає керігма Писання, Передання, Вчительства Церкви. Нікому із сучасних богословів не прийде в голову стверджувати необхідність сприймати Писання, Передання та Вчительство Церкви поза контекстом євхаристійного церковного досвіду, поза цим місцем живої зустрічі із Христом. Але містичний досвід не може замінити Писання, Передання та Вчительство Церкви. Всяка спроба жити «лише досвідом» чи «богословствувати від досвіду» закінчувалася єресями та розколами, так само як і кожна спроба мислити від Писання, Передання та Вчительства Церкви поза контекстом євхаристійного досвіду.
Отже, теорія Віктора Жуковського є класичним прикладом помилкового надання абсолютного значення якомусь одному необхідному для богослов'я елементу за рахунок відкидання інших. Де-факто, елементу допоміжному надається значення абсолютне. А елементи абсолютні — принижуються. Ніхто ніколи не заперечував значення містичного досвіду чи євхаристійного церковного життя для існування догматичного богослов'я. Але зміст цього богослов'я має визначатися не самим цим досвідом, а Писанням, Переданням, Вчительством Церкви. Дивно, що про ці елементарні речі забуває завідувач кафедри богослов'я Католицького Університету!
Папа Бенедикт XVI протягом всього свого понтифікату не втомлюється нагадувати: все, що є доброго в Європі, родом із середньовіччя. Одним із таких добрих плодів християнської цивілізації є університет. Католицька Церква в середньовіччі не побоялася виразити богослов'я систематично, в межах університетських курсів та з огляду на критерії тодішньої науки. Були засновані цілі ордени, завданням яких було поєднання молитви та інтелектуальної праці. Ніхто не відривав богослов'я від Церкви, ніхто не вимагав від професора теології позбутися власного містичного чи євхаристійного досвіду. Навпаки, університетське богослов'я теж народжувалося із дна євхаристійної чаші — не менше, ніж аскетичне богослов'я отців-пустельників.
Але Віктор Жуковський весь цей досвід залишає поза межами власного світоглядного горизонту. Згідно з його вченням, богослов'я має виростати з досвіду євхаристійних громад, із життя окремих парафій, але не повинне бути пов’язане з університетом, із систематичною працею над осмисленням Писання, Передання та Вчительства Церкви. Якщо прийняти цей рецепт всерйоз, то необхідно закрити семінарії та університети і доручити виховання та освіту нового покоління монахам-ісихастам та «живим парафіям». Дивно, але Віктор Жуковський вважає, що в цих ісихастів та їх учнів будуть відповіді на всі питання, що виникають у сучасному суспільстві. Отже, університетські богослови приречені на «квазібогословлення», а ісихасти нам розкажуть про все на світі — від біоетики до методології викладання християнських дисциплін у школі, від соціального вчення до канонічного права. У всякому разі, догматику вони нам дадуть точно.
Віктор Жуковський вважає, що богослов'я УГКЦ має визріти природно, як дуб у лісі. Процес росту, на його думку, триває нормально, і спроби пересадити щось інше на рідний ґрунт теж закінчаться обов’язково «квазібогословленням». За логікою Віктора Жуковського, необхідно зачекати, поки в парафіях народиться біоетика. У результаті маємо парадокс: якщо о. Ігор Бойко їздить по всій Україні і навчає того, що запозичив у біоетиці в італійців чи німців — це є шлях помилковий. Якщо Мирослав Маринович намагається донести до суспільства основні положення соціального вчення Католицької Церкви — то теж помилка. Треба почекати, поки оригінальне та унікальне соціальне вчення виросте десь у греко-католицькому «лісі» «живих парафій» та буде сповіщене новітніми «ісихастами». Якщо о. Михайло Димид намагається дати теорію помітності УГКЦ, спираючись на універсальне церковне право, то це помилка. Він мав би молитися — і тоді б у нього народилося унікальне канонічне вчення замість його теоретичного «квазібогословлення». Абсурд? Але саме це — прямий висновок із сказаного Віктором Жуковським!
У чому ж чергова помилка завідувача кафедри богослов'я? Ідея контекстуального богослов'я для помісної Церкви — це правильна сама по собі установка. Але богослов'я помісної Церкви завжди виникає як частина універсальної християнської традиції. Тому природно, щоб соціальне вчення УГКЦ було застосуванням до українських умов соціального вчення цілої Католицької Церкви. Досвід помісної Церкви має враховуватися, але її соціальне вчення виростає із загальноцерковного вчення, а не з цього досвіду! Так само Передання помісної Церкви — це частина універсального церковного передання, а не щось самонароджене в якому особливому «лісі». Шлях відчуження від універсального християнського вчення — це шлях в нікуди. УГКЦ належить до Церкви Христової і вже тому має притримуватися загального вчення в догматиці та моральному навчанні. УКУ є плодом традиції європейських християнських університетів, і тому відкидати їх досвід, їх методологію, їх поєднання молитви та науки — все це просто помилкова і непродумана позиція. Свого роду «дитяча хвороба» для доморощених богословів. Якби вони самі трохи подумали над своїми тезами, то внесли б відповідні поправки та повернулися до церковного розуміння пріоритетів, до правильного співвідношення між універсальним та помісним.
Окремим рядком Віктор Жуковський скритикував нашу пропозицію інтенсивніше працювати над завершенням «неопатристичного» періоду в історії богослов'я УГКЦ та перейти до української радикальної ортодоксії. Перш за все, дивує характеристика неопатристики як явища «постмодерного». Виникла вона в кінці 1920-х, коли ніякого постмодерну не було[10]. За своїми характеристиками неопатристика цілком аналогічна до неотомізму та нової теології в католицизмі, тобто, є наслідком модернізації теології шляхом повернення до джерел, спробою використання потенціалу тодішньої та середньовічної філософії, намаганням дати відповіді на питання сучасного світу в межах соціального вчення Церкви[11]. Якщо неопатристика є «постмодерним» «квазібогословленням», то такими самими потрібно визнати і неотомізм, нову теологію Любака і Бальтазара, Ранера і раннього Ратцингера, соціальне вчення Католицької Церкви від Льва XIII до Бенедикта XVI. Дивно було б, якби Віктор Жуковський наважився на такий героїчний вчинок, звинувативши всі названі теологічні течії та соціальне вчення католицизму хоча в постмодернізмі! Тим більше незрозумілим було б про все це сказати як про теоретичне «квазібогословлення».
По-друге, дивує, що Віктор Жуковський «відшмагав саме себе». Адже його власне богослов'я належить до неопатристики, до її найпростішої версії — містичного емпіризму.
По-третє, дивують роздуми про чужість для УГКЦ радикальної ортодоксії. Папа Бенедикт XVI у своєму соціальному вченні перейшов на позиції радикальної ортодоксії[12]. Особливо яскраво це виражено в його енцикліці «Любов в істині». Папа переходить від методології неотомізму, характерної для вчення пап від Льва XIII до Івана Павла II, до власної версії неоавгустіанства[13]. Саме на основі останнього Папа висуває нові радикальні вимоги до сучасного суспільства, радикально критикує наявний стан речей і пропонує свій ідеал «суспільства любові». Дивними є заяви, що сама по собі радикальна теологія як нова течія в християнській теології обов’язково має бути чужою для України. Адже Україна, як ніколи раніше, має потребу в соціальному вченні, побудованому на актуалізації євангельських вимог[14]. Заклики Патріархів Любомира та Святослава є чи не єдиним словом християнського свідчення щодо ставлення Євангелія та Церкви до різних суспільних хвороб, які валять Україну в історичне небуття. Патріарх Любомир прекрасно знає лише неотомістичну доктрину — і то вона стала прекрасним інструментом в його руках для відділення правди від брехні, добра від зла, людського від антигуманного, християнського від антихристиянського. Чи є помилкою застосування загального соціального вчення Католицької Церкви до умов України? Чи, може, треба відвернутися від універсального вчення через його неотомізм чи неоавгустіанство та чекати на виростання власного, якогось неопаламітського? Якби хоч Віктор Жуковський створив свій «політичний ісихазм» — як то зробили деякі православні ідеологи[15] — то принаймні було б видно, що пропонується як альтернатива, як своє, рідне, а не чуже. А так ми потрапляємо в чисто теоретичну пастку: універсальний спадок заперечується як чужий, але йому протиставляється не щось готове «своє», а розмита «мрія» про «своє», що «скоро виросте». В українських умовах популяризація соціального вчення папи Бенедикта XVI, його нових пропозицій для кожної нації та кожної особистості — це пряме завдання і Церкви, і богословів. Радикальність цього вчення не має лякати богословів, так само, як і його ортодоксальність. Немає нічого гіршого, ніж розгублене тупцювання поруч із цим вченням та неможливість нічого про нього сказати. Де книги богословів УГКЦ про соціальне вчення Папи? Де праці богословів УГКЦ про його богослов'я взагалі? Де рефлексії про застосування цього вчення в українських умовах? Добре, якщо це вчення чуже — то де книжки з обґрунтуванням неприйнятності для України та УГКЦ цього чужого соціального вчення Папи? Чому єдина богословська стаття про соціальне вчення Бенедикта XVI в Україні належить автору цих рядків[16], православному богослову?
Відчуження від універсального контексту християнського богослов'я Віктор Жуковський підкріплює дуже дивним аргументом. Виявляється, що розвинене богослов'я не врятувало Церкву на Заході! Але задумаймося на хвилинку над тим, яким би було становище Церкви, якби вона не розвивала богослов'я. Уявімо собі, що не існує католицької «богословської машини», яка продукує енцикліки, книги, коментарі до енциклік. Уявімо собі, що немає соціального вчення пап. Або немає численних коментарів на це соціальне вчення. Немає донесення погляду Церкви до суспільства. Немає голосу Церкви в інтелектуальних дискусіях. Немає голосу проповіді, немає голосу протесту. Немає богослов'я в університетах. Немає величезної дослідницької роботи. Наслідком такого благочестивого варварства могло б бути лише одне: Католицька Церква зрадила би власну ідентичність, перестала б бути собою. Всі віруючі, які сьогодні на Заході є в Церкві, перебувають там не тому, що Церква мовчить і не має власного богослов'я, а тому, що Церква вірна своїй природі — і має як власну проповідь, так і власне богослов'я, в тому числі академічне. Останнє Віктор Жуковський чомусь взагалі протиставляє богослов’ю церковному. «Чи ми богословим догматично, керигматично чи академічно». Отже, всі богослови, які працюють в університетах чи пишуть коментарі на енцикліки, займаються дослідженнями чи написанням популяризаторських книг — всі вони богословствують недогматично і некеригматично! Віктор Жуковський уводить штучне протиставлення, знецінює працю цілої католицької «богословської машини», і все це лише тому, що в країнах Заходу мало людей в Церквах. Але скільки їх там було, якби не було богослов'я? Можливо — жодного. Або стільки, скільки православних на території Туреччини. Тому що антиінтелектуалізм ще не дав довгострокової історичної перспективи жодній Церкві. Всі, хто з водою «схоластики» та «метафізики» викинули все богослов'я, крім «досвідного» та «керагматичного», залишилися з пустими храмами, бо втратили власну традицію. Гірше того — втратили або держави, або і власну національну ідентичність. Адже для підтримання традиції потрібні не лише «живі парафії» — хоча вони потрібні перш за все! — але й університети, і дослідницькі спільноти[17].
Справжня причина штучного протиставлення богослов'я академічного та богослов'я «досвідного» — у небажанні братися за великі проекти. Між тим, УГКЦ правильно ставить завдання перед своїми богословами. Потрібно витворити університет і забезпечити викладання богословських дисциплін. Із цим завданням потроху справляються, хоча добрих підручників мало, перекладів — небагато, богословські журнали скоріше мертві, ніж живі. УГКЦ від богослов'я чекає пізнання власної традиції. Але богослови УГКЦ не написали ані книги про історію власного богослов'я, ані аналізу його сучасного стану. Виправдовуватися тут бідністю та відсутністю ресурсів не можна. Андрій Пузинін із Донецька самотужки написав ще в 2007-му книгу «Традиция евангельских христиан: зарождение самоидентификации и богословия от момента ее зарождения и до наших дней» (500 сторінок найвишуканішого аналізу та найактуальніших пропозицій!). Чомусь в УГКЦ на аналогічний вчинок ніхто не наважився. Історики Церкви змушені самотужки шукати методологію для богословської оцінки спадщини УГКЦ! Все це породжує найрізноманітніші спекуляції, а дефіцит власне богословського осмислення відчувається все більше і більше. УГКЦ від богослов'я очікує розвитку соціального вчення та києвоцентричної теологічної рефлексії. Але богослови просто сплять і творчу роботу на цьому напрямку підміняють формальними відписками. За ці завдання змушені братися не професійні богослови, а такі українські католики, як Мирослав Маринович чи історики як о. Андрій Михалейко. УГКЦ ставить перед богословами завдання осмислити власну літургійну традицію — у відповідь видаються переклади Шмемана. Ці ж переклади є відповіддю на запит у працях на екологічну тематику! Але чому не написати власних праць? Моя версія відповіді — не вистачає сміливості[18]. І для виправдання свого боягузтва загалом здібні богослови вигадуватимуть тисячу причин. Немає грошей і часу. А якщо вони є, то писати небезпечно, бо обов’язково буде «квазібогословлення». Не шлях досліджень та дискусій, а чекання благодатних осяянь — ось що пропонується. А поки осяянь немає — то замість богослов'я маємо сухі схоластичні роздуми про необхідність цих високих осяянь. Чому забувають, що шкільні розмови про містичний досвід, фаворське світло, синергію — це найгірша із можливих схоластичних теологій. Бо вона не має жодних реальних плодів, крім замикання на своєму духовному досвіді, на замилуванні власною духовністю і правильністю. Коло замикається, потреби УГКЦ в богослов’ї не задовольняються. Замість чесної дискусії — що вимагається від Церкви та Університету для того, щоб виконати об’єктивні потреби в богословській праці[19], починаються розмови про те, що взагалі поки що працювати так само, як всі працюють в усій Церкві, не треба, бо з того вийде обов’язково «квазібогословлення». Між тим, поки немає богослов'я, люди живляться всякого роду забобонами та потрапляють до духовних сітей догналітів чи інших релігійних провідників із «високими осяяннями». Або йдуть до ворожок, духовність яких вважають більш ефективною, ніж ісихастські молитви нових паламітів. Між тим від богословів замість ділової розмови про проблеми — одні лише пісні про те, що «не чіпайте нас», «ми зайняті накопиченням духовного досвіду». А скільки його треба? Чи не є причетність до церковного досвіду чимось, чого вже у богословів достатньо? І чи не пора було б навчитися — через той самий церковний досвід — розсудливості та надії на Божу допомогу замість мрійливості та полохливості?
У своєму інтерв’ю для РІСУ Патріарх Любомир виходив із загальноприйнятих в європейській науці критеріїв успішності богослов'я. Наявність найфундаментальніших праць та індекс їх цитування. Дуже прості критерії, які не заважають ані осяянням, ані духовному досвіду. Наприклад, дуже високим є індекс цитування Г.У. фон Бальтазара, який спирався на осяяння — власні та своєї громади. Патріарх Любомир не вимагав сухих наукових трактатів. Він поставив питання взагалі — адже високий індекс цитування могли б мати і богословські медитації чи роботи, натхненні «онтологічним досвідом». Блаженніший Любомир говорив про власну стурбованість відсутністю богословських праць взагалі.
Крім того, Патріарх Любомир вважав, що потреба в богослов’ї — це річ самоочевидна. Успішна євангелізація України можлива лише за умови розвитку богослов'я взагалі та соціального вчення зокрема. Екуменічний діалог рано чи пізно потребує підкріплення з боку богослов'я. Відносини із православними ставлять питання еклезіології критично гостро. А найважливіша проблема має чисто церковний вимір. Можливо, саме тому УГКЦ і не має до цього часу визнаного Патріархату, бо її інтенсивне духовне життя не представлене через власну богословську традицію, через сотні книг, які б читалися та цитувалися? Можливо, тому і розповсюджене в Католицькій Церкві русофільство, що росіяни змогли себе репрезентувати і в релігійній філософії, і в богослов’ї. У цих умовах розмірковувати про те, що богослов'я непотрібне — це просто не розуміти ані свого покликання, ані історичних обставин життя тієї самої Церкви, до якої належать і в якій мають той самий «онтологічний досвід» богослови.
Розказувати у відповідь, що наше богослов'я росте потрохи і колись дасть плоди — ну це принаймні самовпевнено. Сказати, що критерії оцінки є чужими нашій традиції і Патріарх помилявся, коли хотів книг та індексів цитування — це взагалі просто забути про свою належність до системи католицької освіти і стати православним більше за самих православних.
Відповідь Патріарху Любомиру вкладається у загальне ставлення до всіх, хто висловився у дискусії. Кожного із цих людей хтось запросив написати чи дати інтерв’ю. Жодний із них не писав просто так, аби щось сказати за власним бажанням. Патріарх Любомир поспілкувався з тими, хто висловився під час цієї дискусії, що почалася після його інтерв’ю. Жодних звинувачень в «квазібогословленні», у тому що хтось «лізе не в своє діло». Було інтенсивне осмислення, був діалог, була особлива зацікавленість Патріарха в оцінках, критиці, в чесній розмові. Що ж ми бачимо з боку Віктора Жуковського? За його логікою, є правильні люди з правильним досвідом, і є всякі інші — псевдоцерковні теоретики, які не мають досвіду та породжують «квазібогословлення». Хто дав молодому богослову право ділити богословів на правильних і неправильних? Хто наділив його повноваженнями вказувати, які вчення є природними для УГКЦ (до речі, де вони, ці вчення?), а які є чужими? Зібрання богословів? Але ж ми знаємо як воно відбувалося! Як і все в цій країні — людей із альтернативним баченням вирішення проблем просто не запросили. Ніхто із учасників дискусії про богослов'я в УГКЦ на самому обговоренні питань в УКУ не брав участі. Нікого не запросили представити своє бачення на вічних «нарадах» і навіть не повідомили про результати осінніх розглядів пропозицій. Нікого не запросили на з’їзд богословів УГКЦ, заздалегідь подбавши про відповідний формат внутрішнього зібрання викладачів теології УКУ та семінарій. І в результаті, викладачі вирішили вчити творчості тих, хто хоч щось намагався створити. Судити, що є правильним, а що — ні, як у їх пропозиціях, так і в їх богослов'ї взагалі. Все це нагадує славні радянські традиції більше, ніж наукову чи публічну дискусію.
Я переконаний, що ні Патріарх Любомир, ні інші богослови, що висловилися під час дискусії, жодним чином не заслужили на огульні звинувачення з боку Віктора Жуковського. Жодних серйозних доказів на користь власної доктрини чи доведення, що вона повністю узгоджується із церковним вченням, сам Віктор Жуковський не має. Всі докази нецерковності богослов'я опонентів легко спростовуються. А «вимірювати» церковність особистого досвіду ще ніхто в Україні не навчився. Хоча можу запропонувати пана Віктору в неділю прийти до служби в нашу парафію і «виміряти» як загальний «рівень благодаті», так і оцінити особисту літургійну поведінку автора цих рядів. Можливо, ця нова ісихастська інквізиція все-таки дозволить пану Віктору не кидатися звинуваченнями в такій делікатній сфері, як особистий духовний досвід. І навчитися бути вдячним за поради, а не вишукувати «вредітелей», які заважають своїм «квазібогословленням» виростати його власному богослов’ю.
У листопаді в Ірпені відбувався Форум протестантських богословів, на якому звучав чесний аналіз стану справа, висловлювалися різні точки зору — і фундаменталістські, і ліберальні, але більше схилялися до нового дієвого повернення до джерел[20]. До слова запрошувалися не лише представники власне протестантських конфесій, але свої пропозиції представляли християнські богослови інших конфесій, між якими був і автор цієї статті. Справжня відкритість, дійсні пошуки, зацікавленість у позитивному надбанні іншого, принциповість у діалозі — все це було під час дискусії. Але ще до цього форуму було надруковано збірник статей — із критикою, з аналізом, пропозиціями[21]. Цей 400-сторінковий твір є свого роду «зрізом» сьогоднішніх інтелектуальних дискусій про майбутнє протестантської ідентичності в богослов'ї та житті.
Ось перед нами два приклади. Важка праця з осмислення минулого, сьогодення та напрацювання проекту майбутнього — у протестантів. І де-факто відмова від такої праці — у греко-католиків! Це парадокс, ніби ці дві Церкви помінялися місцями. Протестанти вийшли із захоплення лише досвідом та роблять як богослов'я, так і соціальне вчення! Греко-католики відмовляться від цього та впадають у крайній містицизм. І це при тому, що установки керівництва Церков прямо протилежні. Протестантські союзи ще не звикли до проповіді богословського та соціального вчення всьому суспільству, а греко-католицьке керівництво постійно це намагається зробити.
Отже, богослови УГКЦ самі відмовляються від інтенсивної праці. Але чи можна побудувати християнську Україну без їхньої праці? Здається, що у «русского мира» з’явилися в Україні несподівані союзники. Ну що ж, нічого особливого: «не знають, що роблять» (Лк. 23:34). Перемолилися? Чи може занадто багато читали Флоренського та Паламу, замість того, щоб хоч трошки пізнати християнське богослов'я — яким воно є взагалі, а не яким його уявляють у провінційній російській семінарії.
[1] Стаття «Ukrainian theology»: від нової євангелізації до контекстуальної теології» в журналі «Патріархат» http://risu.org.ua/ua/index/studios/announcements_of_editions/45728/
[2] Стаття «Богослов’я в УГКЦ: невиконані завдання» в журналі «Патріархат» http://risu.org.ua/ua/index/studios/announcements_of_editions/45728/
[3] Своє вчення Віктор Жуковський розвиває не лише в статті «Критерії оцінки розвитку богослов’я і небезпеки квазібогословлення» http://xic.com.ua/z-zhyttja/21-problema/165-kryteriji-ocinky-rozvytku-bogoslovja-i-nebezpeky-kvazibogoslovlennja#addcomments, але і в позаторішній статті «Догматичність християнського праксису і постмодерна туга за онтологічним досвідом (Східнохристиянський погляд на значення догмату для сучасності)» // Майбутнє богослов'я в Україні [Текст] : матеріали I Всеукр. конференції, 19 - 20 листопада 2009 р. / А. Добжинський [та ін.] ; [Ін-т реліг. наук св. Т. Аквінського у Києві]. - К. : Видавець Романюк М. Г., 2009 - С .34-48.
[4] Геннадій Христокін, Юрій Чорноморець. Неопатристичний емпіризм в творах Сергія Хоружого http://theology.in.ua/ua/bp/theologia/contemporary/40228/
[5] Чорноморець Ю., Христокін Г. Богослів'я, наука та православне передання від О.Нестерука http://www.religion.in.ua/main/bogoslovya/562-bogoslivya-nauka-ta-pravoslavne-peredannya-vid.html.
[6] Сучасне католицьке вчення про це див. наприклад: Венделин Кнох. Бог в поисках человека. Откровение, Традиция и Писание. М. Христианская Россия, 2006.
[7] Саме на цьому акцентував увагу Другий Ватиканський Собор у своїх документах, зокрема в догматичній конституції Dei Verbum. Чому Віктор Жуковський не звертає увагу на це вчення, а лише слідує за російськими теологами?
[8] Юрій Чорноморець, Геннадій Христокін. Догматика Д. Станілоає. Ч. IV: вчення про містичне Богопізнання http://theology.in.ua/ua/bp/theologia/dogmatic/God/37940/ , Методологія православної теології: джерела, розвиток, сучасність 20 09 2010 http://www.religion.in.ua/main/bogoslovya/5884-metodologiya-pravoslavnoyi-teologiyi-dzherela-rozvitok-suchasnist.html
[9] http://www.religion.in.ua/main/bogoslovya/632-teoriya-bogopiznannya-za-praceyu-iziziulasa.html, http://www.religion.in.ua/main/bogoslovya/2847-osobistist-i-teologiya-otcya-georgiya-florovskogo.html , http://www.religion.in.ua/main/bogoslovya/1328-lichnost-i-bogoslovie-patriarxa-varfolomeya.html, http://www.religion.in.ua/main/bogoslovya/1433-lichnost-i-bogoslovie-patriarxa-varfolomeya-ch-ii.html
[10] Юрій Чорноморець. Загальна характеристика сучасної православної теології http://theology.in.ua/ua/bp/theologia/contemporary/38710/
[11] http://www.religion.in.ua/main/bogoslovya/407-suchasna-pravoslavna-teologiya-sproba.html
[12] Яким буде християнське соціальне вчення в XXI столітті? http://risu.org.ua/ua/index/studios/studies_of_religions/45261
[13] Rowland T. Ratzinger’s Faith. The theology of pope Benedict XVI. Oxford: Oxford University Press, 2008. P. XII, 1, 9-10, 15-16, 28-29, 146-155.
[14] Юрій Чорноморець. Необхідність української радикальної ортодоксії http://risu.org.ua/ua/index/expert_thought/open_theme/44887/
[15] Петрунин В.В. Политический исихазм и его традиции в социальной концепции Московского Патриархата. 2009 г. http://www.religion.in.ua/recenzii/2760-politicheskij-isixazm-i-ego-tradicii-v-socialnoj.html
[16] Юрий Черноморец. Онтология социального бытия в теологии Бенедикта XVI http://theology.in.ua/ua/bp/theologia/practical/social/38420/
[17] Университет и Папа - чувствительность к истине. Речь непроизнесенная в университете "La Sapienza" http://www.benediktxvi.ru/index.php?option=com_content&task=view&id=910&Itemid=53
[18] Стаття «Богослов’я в УГКЦ: невиконані завдання» в журналі «Патріархат» http://risu.org.ua/ua/index/studios/announcements_of_editions/45728/
[19] Дискусія про теологію в УГКЦ: перші підсумки http://www.religion.in.ua/main/daycomment/12989-diskusiya-pro-teologiyu-v-ugkc-pershi-pidsumki.html
[20] Євангельські богослови СНД осмислюють двадцять років служіння під час релігійної свободи http://risu.org.ua/ua/index/exclusive/reportage/45538/
[21] http://www.bez-sten.com/index.php?option=com_content&view=category&layout=blog&id=39&Itemid=86