Архиєпископ Ігор (Ісіченко) назвав свій виступ «Спокуса антиклерикалізму». Мені ж видається, що скоріше маємо справу не так із «спокусою», як із своєрідною супільною «хворобою», лікувати яку зобовязана передусім Церква.
13 жовтня 2012 р. Організація Українських Націоналістів, Харківська обласна організація ВО «Свобода» та Колеґія Патріярха Мстислава провели в Харкові круглий стіл «Національна ідентичність перед викликом глобалізації». Його метою була оцінка тенденцій інтеґрування України до євроатлантичної цивілізації та пов’язаних із цим загроз для збереження національної тотожности титульної нації, спроб повернення України в коло імперських претензій Росії, ізоляціоністських тенденцій та їхніх доктринальних мотивацій.
Було заслухано й обговорено доповіді голови ОУН Богдана Червака «Якою має бути інформаційна політика України?», кандидата в народні депутати України Ігоря Швайки «Передвиборчі програми політичних партійв аспекті мовної, культурної, релігійної політики», архиєпископа Ігоря (Ісіченка) «Спокуса антиклерикалізму», а також доповіді голови харківської «Просвіти» Миколи Зубкова, голови місцевого осередку ОУН Миколи Старунова та ветерана освіти Івана Белебехи на теми національних відносин у сучасній Україні.
Декілька міркувань з приводу виступу архиєпископа Ігоря (Ісіченка).
Але спочатку кілька тез із його виступу.
1.У світі, й Україні зокрема, несподівано розгорнулася масштабна інформаційна кампанія мета якої сформувати неґативний образ православного священнослужителя. В масову свідомість входить відразливий тип захланного циніка в рясі, неодмінно на дорогій іномарці, який до служіння в церкві ставиться лише як до успішного бізнесу.
2.Антиклерикальна хвиля виникла не на порожньому місці. Церква в посткомуністичному світі наробила чимало помилок, коли приймала до свого клиру сотні й сотні духовно не готових до цього осіб, дозволяла втягти себе в політичні та господарчі авантюри, згоджувалася на трактування себе як державотворчої сили або електорального полігону.
3.Викликаючи наш праведний гнів на адресу брутальних ділків у рясах, нас часто залучають до кампаній, спрямованих, врешті-решт, проти Церкви. Не проти окремої конфесії – МП чи КП, - а проти Церкви як такої. І коли хтось скандує образливі гасла про «московського попа», він мимоволі бере участь у дискредитації священичого сану, принизливо визначеного як «попівський».
4.Євангеліє вчить нас простежувати події в динаміці їхнього розвитку, зважаючи на перспективу й наслідки. «По їхніх плодах ви пізнаєте їх» (Мт.7:16), - говорив Христос. Галасливі інформаційні кампанії не повинні позбавляти нас відчуття цієї перспективи. Варто завжди, хоч як не штовхають емоції до участи в сварці, спершу стриматися, спробувати зазирнути вперед і уявити, до яких наслідків вона може спричинитися та кому це вигідно. І в будь-якому разі слід пам’ятати, що важливе в дискусії не лише ЩО ми говоримо, але й ЯК ми говоримо, якими виразами послугуємося.
5.Делікатна поміркованість, стриманість, шанобливе ставлення до сакрального, вміння розрізняти окремі паталогічні постаті й скандальні випадки та величну присутність у сучасному світі освятної сили Христової Церкви – ось прикметні риси сучасного українця-патріота.
Одразу ж зазначу, що виступ владики був вислуханий із цікавістю, але без ентузіазму. На жаль, поверхове і спрощене осмислення процесів, які відбуваються у Христовій Церкві притамане усім політичним середовищам, в тому числі націонал-патріотичним. Ще й сьогодні окремим політичним і громадським діячам важко зрозуміти, що можна любити свою націю і державу й при цьому не вдаватися до грубих випадів супроти Церкви, скажімо сусідньої країни. А головне, що політичну матрицю не завжди можна накладати на віносини, що заіснували у церковно-релігійному житті, яке розвивається за своїми, усталеними правилами.
Архиєпископ Ігор (Ісіченко) назвав свій виступ «Спокуса антиклерикалізму». Мені ж видається, що скоріше маємо справу не так із «спокусою», як із своєрідною супільною «хворобою», лікувати яку зобовязана передусім Церква.
Київ-Харків-Київ