Церква потребує захисту. Та захисту не від справедливої критики, а від компромісів із сумлінням, від поступок світові, від подвійної моралі, від фальшу й облуди.
Коли сувора статистика за кількісними показниками визначає місце нашої єпархіяльної спільноти в конфесійному спектрі сучасної України, мусимо шукати себе десь наприкінці таблиці. Споживач продукції київських або донецьких телеканалів взагалі нічого не почує про існування такої громади. Політик, звиклий до пошуку електоральної підтримки, зневажливо промине її поглядом у переліку зареєстрованих релігійних об’єднань. А поверховий цинічний журналіст згадає хіба що знайдені через Google знущальні пасажі опонентів про «ізсічену церкву».
Наша єпархія справді кількісно маленька й виведена поза контекст каламуті, що в Україні чомусь називається «церковною політикою». Вона уникає участи в галасливих полемічних кампаніях, не шукає підтримки можновладців, позбавлена потужних спонсорів.
У чому ж тоді сенс її існування?
Підрахуймо-но питому вагу солі в будь-якій страві. Навряд чи вона більша, ніж частка наших громад серед релігійних організацій, скажімо, Харківської області. Та саме з сіллю порівнює місію Своєї Церкви Христос (Мт. 5:13). І Він же застерігає – коли сіль звітріє, її викидають геть (Мт. 5:13. Пор.: Мк. 9:50; Лк. 14:34).
Аналогія зі звітрілою сіллю набуває нині тривожного сенсу. Світська преса все гостріше висловлюється на теми коштовних годинників і автомобілів, якими користуються священнослужителі, позиції Церкви щодо непропорційно суворого покарання учасників екстравагантного молебня в Храмі Христа Спасителя, присутности ієрархів у бізнесі й політиці. Церковні новобудови зустрічають щодалі більший опір жителів кварталів, у яких відбирають під храмову територію парк або дитячий майданчик. А православні медійники мусять шукати переконливих пояснень: чому наші священнослужителі схильні до огрядности? Чому так мало серед них справжніх місіонерів і доброчинців?
Церква потребує захисту. Та захисту не від справедливої критики, а від компромісів із сумлінням, від поступок світові, від подвійної моралі, від фальшу й облуди.
Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ) залишається в нашій недавній історії докором національному сумлінню, невикористаним духовним потенціялом. Вона прийшла в посткомуністичний світ як духовна альтернатива психології застою, оточена ореолом незламної Церкви-мучениці. А що з цього образу лишилося сьогодні? Бородаті рекетири з похмурими поглядами, які нищать Патріярхію, вриваються до Вознесенського храму в Каневі й громлять каплицю Богоявлення Господнього в Кам’янці-Подільському?
Ще, здається, десь між 2000 та 2003 рр. один із журналістів сказав про УАПЦ: «Хороша була Церква – Царство їй Небесне». Відтоді такий мінорний мотив домінує в розмовах про УАПЦ. Бо не можна ж, справді, всерйоз говорити про релігійне об’єднання, що майже всуціль складається з безхатченків з претензіями на єпископство, як про УАПЦ. А саме таким постає зареєстроване під назвою «УАПЦ» півкримінальне угруповання. Його вже навіть не запрошують до підтримки найважливіших суспільних ініціятив, де УАПЦ – справжній УАПЦ, без лапок! – мало б належати чільне місце.
Пишучи історію за Джорджем Орвеллом, сучасні публіцисти встигли створити цілком фантастичний образ нашого недавнього минулого, добре пам’ятного українцям середнього віку. З цього минулого УАПЦ викреслене. І я навіть не говорю про принципово тенденційні видання альтернативних конфесій. Але ось беремо до рук четвертий переклад Святого Письма, виданий торік Українським Біблійним товариством, де віце-президентом є священик УАПЦ, і читаємо в передмові, що серед творців УБТ в 1991 р. була …УПЦ-КП на чолі з Патріярхом Мстиславом (с. 8). І немає кому спитати: а коли проголосили УПЦ-КП? Хіба не роком пізніше? І чи владика Мстислав хоч на мить визнав себе її патріярхом? Та що говорити, коли навіть в американських джерелах Мстислав називається першим патріярхом … Української Православної Церкви. А яка в нас конфесія, хочемо ми цього чи не хочемо, єдина має юридично закріплену назву «Українська Православна Церква»? Колишній Київський екзархат Московського Патріярхату! Який і досі називає Мстислава «так званим патріархом». Ось так…
Протягом 2002-2006 рр. ми намагалися захиститися від участи в черговому розколі, не розриваючи зв’язків із іншими єпархіями УАПЦ. І хоча нам наполегливо пропонували визнати себе новим релігійним об’єднанням і реєструвати його під довільно обраною назвою, ми на це не пішли. Юридичний статус Харківсько-Полтавської єпархії вдалося захистити, зареєструвавши винятковий в українській практиці статут окремої єпархії. Правда, з додатком «оновлена».
На жаль, ми не перші й не останні в Україні змушені миритися з існуванням організації-клону з нашою автентичною назвою, але без жодного священика, висвяченого в УАПЦ, і на чолі з «народним цілителем», ніби виринулим із фольклорних легенд. І все ж ми зберегли скромний, але гідний статус єпархії, підлеглої канонічно поставленому предстоятелеві УАПЦ в діяспорі! Хоча в інформаційних середовищах, прямо або приховано пов’язаних із кремлівською владою, продовжує циркулювати міф про існування якоїсь «УАПЦ (о)». Міф, який легко спростовується і державними документами, і практикою церковного життя.
За цих умов зберігати традиції УАПЦ, зберегти те, що Євген Сверстюк любить називати «чистою хоругвою», вкрай важко. Майже неможливо постійно переконувати загал, що автентична УАПЦ ще існує, хай і в межах єдиної єпархії, до якої нещодавно почали приєднуватися Хмельницька та Вінницька. Але справа не лише в переконуванні інших: місія Харківсько-Полтавської єпархії полягає в тому, щоб зберегти від профанування досвід українського, могилянського православ’я, втілений у традиції Церкви митрополитів Полікарпа Сікорського й Феофіла Булдовського, патріархів Мстислава й Димитрія, УПЦ в США й УПЦ в Канаді. А це означає – трепетно плекати в своєму щоденному житті досвід Української Церкви, діяльно відповідаючи на актуальні виклики сьогодення.
В цьому ми лишаємося самотніми в Україні. І УПЦ-МП, і УПЦ-КП програмово підкреслюють свій спадкоємний зв’язок із синодальною Церквою та вперто поширюють елементи московського обряду та церковного устрою – прямо чи приховано. На Помісному Соборі УАПЦ 2000 р. була прийнята ухвала «Канонічне життя УАПЦ в Україні протягом 1989-1999 рр.і шлях його унормування», де чітко визнається неканонічність акту 1686 р. про приєднання Київської митрополії до Московського Патріярхату й наступні дії чужої церковної адміністрації. Та вона, на жаль, відкинута учасниками розколу, як і інші соборові ухвали.
Традиція, церковні канони – надзвичайно важливий елемент православного життя. Однак він не є самодостатнім чинником. Сіль сама з себе непридатна до їжі. Вона лише надає смаку всій страві. Коли Церква живе минулим, замикається в собі, плекає ілюзію повноти, відгороджуючи себе від суспільства, вона тікає від власної місії. Грецьке слово «απόστολος» означає «посланець». Христос творить Церкву, посилаючи її в світ. Він наказує: «Ідіть, і навчіть всі народи» (Мт. 28:19), «Ідіть по цілому світові, та всьому створінню Євангелію проповідуйте» (Мк. 16:15). І застерігає: «Перебувайте в Мені, а Я в вас!» (Ін. 15:4). А що означає «перебувати в Христі?» «Якщо будете ви зберігати Мої заповіді, то в любові Моїй перебуватимете» (Ін. 15:10), - відповідає Небесний Глава Церкви.
Зберігати заповіді й перебувати в любові – ось адекватна відповідь на поклик, звернений до нас – до нас як спільноти, до кожного з нас зокрема. І ще – світити своєю любов’ю зануреному в розчарування й зневіру світові.
Без любови немає церковної спільноти. Ювілей єпархії дає нам нагоду гідно оцінити неймовірно важливий дар братньої любови, переживання котрого Господь послав нам. Ми радіємо єпархіяльним зустрічам, прагнемо їх продовжити, зробити частішими, ми охоче їздимо на храмові свята один до одного, наші парафіяльні громади все частіше організують автобусні поїздки до сусідів та на прощі. Це не наша чеснота – це Божий дар. Саме він є непомильним знаком Божої любови й ідентичности Церкви.
А водночас свідчення любови один до одного, до Церкви, до ближнього, до рідної землі і є головною місією Церкви. Адже через наш досвід братньої любови ми відкриваємо головний скарб Церкви – Божу любов. Відтак же в нашій невеличкій, але згуртованій Христовою любов’ю, мужній спільноті уприявнюється справжня природа Церкви, Царства Небесного на землі.
Кожна з парафіяльних громад по-своєму вчиться втілювати своє покликання. На жаль, ніде в нашій єпархії ще немає умов для щоденної відправи літургії, не скрізь діють активні форми парафіяльного навчання – недільні школи, біблійні групи, дискусійні клуби, зустрічі молоді й старших людей. Єдиного стереотипу, дотримання якого можна було б вимагати від різних за складом і за можливостями громад, не існує. Але сама засада невпинного зростання в вірі, в знанні про Бога, в пізнанні Церкви як унікального знаряддя спасіння діє, має діяти повсюди.
Її носіями покликані бути пастирі, взірець яких є вирішальним для кожної громади. Динамічне життя парафії починається з постійної праці над собою її настоятеля. Щорічні зустрічі клиру, що проводяться під час Великого посту, є стимулом до цієї праці, але не замінником. Навчання пастиря здійснюється щодня. Існування електронної мережі з багатющими богословськими бібліотеками в ній відкрило неймовірно широкий простір для освіти, для підтримування оперативних контактів із усією спільнотою. Втішно, що майже всі клірики вже мають свої електронні адреси, періодично виходять в Інтернет. Дехто працює в мережі Facebook. Але це стосується ще не всіх, і тут є поле для зростання.
Апостольська місія Церкви втілюється в служінні слова єпископа, консисторії, навчальних закладів і мирянських спільнот, але насамперед – кожної громади. Проповідь Слова Божого поза храмом нині здійснюється нами через електронні мережі, відкриті для публікацій газети «Наша віра» й «Успенська вежа», і лише епізодично – через інші часописи, радіо й телебачення. Це надає особливої ваги особистим зустрічам, приватним розмовам, проповідям при відправі треб.
Частина наших священиків працює в школах, музеях, усі ми контактуємо з громадськими організаціями й політичними партіями. І слід завжди пам’ятати, що кожна наша приватна розмова, кожна відповідь на поставлене питання може стати зерниною з євангельської притчі, котра проросте в душі людини й дасть щедрий урожай. І хоч як це часом буває складно, знов і знов нагадую: необхідно в кожній парафіяльній церкві чи каплиці мати чітко визначений щотижневий графік присутности настоятеля в храмі в позабогослужбовий час, коли людина з вулиці може прийти й вільно поспілкуватися зі священиком.
Неоціненним скарбом нашої єпархії є миряни – відважні, проникливі й гідні люди, які виявили наполегливість у боротьбі за право визнавати віру згідно з власною, українською традицією та мужньо витримують потужний психологічний, а часом і адміністративний тиск. Бог посилає нам випробування, аби навчити бути разом, боронити один одного й прощати один одному його слабкості. Ієрархічна дистанція між мирянами й клиром практично в усіх наших громадах сполучається з тісними родинними стосунками, солідарним переживанням радостей і турбот. Радісно, коли наші співвітчизники з Північної Америки або Західної Європи, приїздячи в Україну, визнають, що ніде не відчувають себе так затишно, як у парафіях Харківсько-Полтавської єпархії. Адже стиль життя й богослужбовий обряд достоту такий, як в українських православних громадах діяспори.
На жаль, однак, наші стосунки зі Вселенським Патріярхом й Українськими Церквами в діяспорі лишаються не визначеними канонічно. Але не з нашої провини. Харківсько-Полтавська єпархія чітко позиціонувала себе ще 27 липня 1942 р. Ми є частиною УАПЦ, підлеглою її предстоятелеві й Архиєрейському Соборові. Наша єпархія відродилася протягом 1990-1992 рр. саме на ґрунті неухильного дотримання цієї засади. Ми не брали участи в жодному розколі, спричиненому виходом частини українських громад з-під юрисдикції глави Церкви – чи то Патріярха Мстислава, чи Патріярха Димитрія, чи повікнезабутнього митрополита Константина. Ми з покорою та розумінням приймаємо рішення про повернення під омофор Вселенського Патріярха Церков у Канаді, США, інших країнах поселення, визнаємо Постійну конференцію українських православних єпископів поза Україною вищим канонічним авторитетом для нашої єпархії, а єдиним законним предстоятелем – митрополита УАПЦ в діяспорі.
Було б оманливим бачити нас пасивними прохачами, які пов’язують усі надії на майбутнє лише з політикою Константинополя чи підлеглих йому українських єпархій. Досвід наших Церков у діяспорі засвідчив, що канонічне визнання не вирішує внутрішніх проблем Церкви, не стимулює покликань. Дбаючи про канонічне визнання, ми не можемо втрачати з поля зору повсякденних потреб пастви, пастирських обов’язків Церкви перед Богом і Божим людом. Хоча ми розуміємо: існування самопроголошеної автокефалії на кшталт УПЦ-КП має сенс лише в обмежений історичний період, але не може визначати стратегію розвитку Церкви. Для Української Церкви цей період завершився зі входженням УАПЦ в діяспорі під омофор Вселенського Патріярха 1995 р. Дорога назад означала б самознищення, в кращому разі – глухий кут.
Непростимою наївністю виглядає інтерпретація протистоянь в українській православній спільноті лише в площині стосунків Москви й Константинополя. Московський Патріярхат як суто імперська інституція в Україні не має майбутнього – хіба що як стимул для антиклерикальної пропаганди. Уявляти, що зі скасуванням автокефалії православні українці стануть парафіянами московських храмів, можуть лише дуже недалекоглядні особи. На противагу досить безбарвному животінню православних юрисдикцій в Україні динамічно розвиваються обидві гілки Католицької Церкви. Причому історія виникнення УГКЦ та приєднання до неї Львівської, Перемиської, Луцької єпархій демонструє, чим загрожує для вселенського православ’я політика компромісів із релігійною політикою Москви. Пасивність Константинополя нині знов і знов повертає думки українських християн східного обряду до мотивів демаршу православних владик, які з-під юрисдикції Вселенського Патріярха перейшли наприкінці XVI ст. під омофор римського архієрея.
Але не католицькі церкви або протестантські деномінації являють справжню альтернативу православ’ю в Україні. В посткомуністичному світі починаються секуляризаційні процеси. На зміну романтичному захопленню релігійним відродженням приходять конфесійна індиферентність або й відвертий атеїзм. І зречення нашими зарубіжними єпархіями або Константинопольською Церквою-Матір’ю українських громад, що утворилися як частина зарубіжної УАПЦ, означало б стрімку інтенсифікацію секуляризаційних процесів. А це неминуче позначиться на ситуації Православної Церкви в усьому світі. Реальність глобалізації звільняє нас усіх від ілюзій про можливість розквіту православ’я в окремо взятому закритому реґіоні – чи це буде Греція, чи Україна, чи Північна Америка. Ми необхідні один одному – навіть коли сьогодні виглядаємо такими порізненими. Це варто пам’ятати і в Києві, і в Стамбулі, і в Бавнд Бруку.
Харківсько-Полтавська єпархія завжди займала чітку суспільну позицію, підтримуючи найтісніші контакти з політичною правицею. З іншого боку, ставлення до нас дуже чітко виявляло політичну сутність організацій або партій. Досить згадати ганебну історію «Нашої України» та її лідера, котрий стояв за захопленням Патріярхії й переведенням до УПЦ-КП Іоано-Богословської церкви в Харкові. Він двічі за свою президентську каденцію встиг нагородити орденами лідера розколу в УАПЦ «за багаторічну плідну церковну діяльність, утвердження ідеалів духовності, милосердя і злагоди в суспільстві»... Ми на власній шкірі відчули ціну псевдопатріотичної демагогії Віктора Ющенка задовго до того, як її відкрили для себе мільйони обдурених виборців «Нашої України». Натомість зі зворушенням згадуються незабутні Микола Плав’юк, Ярослава Стецько, В’ячеслав Чорновіл, з боку котрих ми завжди зустрічали підтримку та розуміння. Надзвичайно конструктивно складаються стосунки з ВО «Свобода», насамперед її харківською та луганською організаціями.
Зрозумілі контакти зі справжньою правицею, здатною зберігати вірність декларованим ідеалам і по-християнському будувати свої стосунки з партнерами, не означають ані запобігливости, ні партійних пріоритетів. Покликанням Церкви є звільнення суспільної свідомости від ідеалістичних очікувань чуда, що приходить із перемогою певної партії чи блоку. Оздоровлення суспільства починається з нашої доброзичливої посмішки сусідові, дотримання правил дорожнього руху, прибирання за собою сміття, - з чесного виконання елементарних правил життя в демократичному суспільстві. А це означає – і з захисту власної гідності, гідності громадянина, українця, християнина. Церква має бути за взірець у здобуванні цієї науки. Таким ми бачимо суспільне покликання єпархії. Вона не аґітує за партії та блоки – Церква формує парафіян, здатних зробити свідомий і відповідальний вибір.
Харківсько-Полтавська єпархія зродилася справді великої години – під час кривавої війни між двома тоталітарними імперіями, що розгорталася на нашій землі. Її духовна опіка рятувала від зневіри тисячі й тисячі кинутих напризволяще православних жителів Слобожанщини, Полтавщини, Донбасу. Ми пережили загибель нашого митрополита в совєтській в’язниці, півсторіччя репресій, потужний опір духовному відродженню з боку політичних уламків імперії зла. І цей сповідницький досвід лише посилює відчуття відповідальности нашої християнської місії – бути тією необхідною для смаку дрібочкою солі, про яку говорив Спаситель. Творити спільноту, здатну стати джерелом досвіду солідарности для нації, що переживає драматичні наслідки порізнення. Перебувати в «спільноті братерській» (Діян. 2:42), взірець якої залишив нам вшановуваний сьогодні собор святих апостолів.
офіційний сайт Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ, 13 липня 2012