Львівський митрополит Мечислав Мокшицький прокоментував для інтернет-часопису CREDO інтерв’ю польському тижневику «Niedziela», яке викликало таку гостру реакцію в Україні.
Львівський митрополит Мечислав Мокшицький прокоментував для інтернет-часопису CREDO інтерв’ю польському тижневику «Niedziela», яке викликало таку гостру реакцію в Україні.
Зокрема в інтерв'ю польському виданню архиєпископ сказав: «На мою думку, Україна потребує певної рефлексії та відповіді на питання, чому так відбувається. Господь не є Богом, котрий карає свій народ, своїх дітей, а дає нам знати, нагадуючи про своє право любові до іншої людини. Гадаю, що особливо ця відповідь повинна з'явитися зараз, в році появи Богородиці у Фатімі, котра говорила, що комунізм є карою за гріхи, за відвернення від Бога, а одночасно закликала до повернення, покути і перепросин Господа. На українському народі надалі висить гріх геноциду, до якого йому важко донині признатися і з якого важко очиститися, хоч було кілька спроб так зробити, поміж іншим в 70-ту річницю подій на Волині».
— Перше питання, яке турбує багатьох: чи зараз насправді відповідний час, аби роздряпувати старі рани, що й так зле гояться? В Україні триває війна. Навіщо Ви порушили тему Волині?
— Про це ми завжди будемо говорити. Бо це рана, якою було скалічено також і Церкву, що є й надалі живою Церквою. Ця рана не гоїться і продовжує кривавити. Вирішити це питання, розв’язати цю проблему вимагають наступні покоління та їхні родини. Але це також обов’язок пастиря: зло назвати злом, а добро — добром. І цього вимагає справедливість. Справедливість людська і справедливість Божа. Якщо йдеться про польсько-українські справи, про людську справедливість, то її може вимагати Держава Польща чи Конференція єпископату Польщі у Держави Україна. Натомість тут потрібне певне відшкодування, іспит совісті; потрібно стати в правді з огляду на Божу справедливість. Яка каже, що скоєне зло треба відпокутувати.
У століття Фатімських об’явлень Божа Мати нас закликає до молитви, до покаяння. Саме це становить умову миру в світі. І ми бачимо, що ті події, які не були засуджені й не отримали пояснення, від яких не було очищення, стають причинами трагедій, воєн. Сьогодні Україна зазнає несправедливості, бореться за свою незалежність і цілісність своїх кордонів, за пошанування своєї гідності, — а світ мовчить. І ми боїмося, що такі збройні дії можуть поширитися й далі, на інші території та країни. Війна на Сході постійно нагадує віруючим також і про події, які відбувалися ще зовсім недавно на цій землі — і внаслідок яких багато людей безвинно втратили життя. Теперішні події на Сході нагадують нам про Волинську трагедію, де багато людей втратили життя, були вбиті. Це нагадує нам, що непокаране і не назване по імені зло може стати чимось звичним, чимось, що стане частиною нашої буденності. Спочатку була ІІ Світова війна, потім Волинська трагедія, потім анексія Криму і війна на Сході. Замовчування одного зла породжує наступне. Саме тому ми не можемо мовчати.
— Тема Волині — це політична, а не релігійна проблема. Вам закидають, що Ви, церковний ієрарх, висловлюєтеся з цього приводу і займаєтеся політикою.
— Я говорю про Волинську трагедію тому, що йдеться про вірян моєї архидієцезії. Я про це говорив з нагоди 75- ї річниці Волинської трагедії, а також у Польщі. Єпископат Польщі не може вирішити наших справ без нас, бо зараз це справа Львівської архидієцезії РКЦ в Україні та львівського митрополита. І якби жертвами були не поляки, а українці чи росіяни, але мої віряни, то мій обов’язок — їх захищати, незалежно від національності. Це мій моральний обов’язок: нагадувати про їхнє життя, домагатися гідного поховання та встановлення справедливості. Ті люди були й залишаються вірянами моєї архидієцезії, як і ті, що сьогодні живі, і я маю обов’язок за них молитися і піклуватися про них усіх. Ми всі повинні пам’ятати про скривджених внаслідок певної політичної чи суспільної несправедливості, бо вони були позбавленні життя нелюдським чином.
— На гострі політично-релігійні теми Ви висловлюєтеся насамперед як поляк чи як єпископ РКЦ в Україні?
— Як я вже сказав, РКЦ не має національної приналежності. Це видно навіть із факту, що папами стають не лише євреї, як св. Петро, чи лише італійці, бо Апостольська Столиця є в Римі; історія показує, що папами ставали люди різних національностей, а єпископи виконують своє служіння поза межами країни походження. Я тут не як громадянин Польщі, а як пастир цієї Митрополії та голова Конференції єпископів України. Виконуючи своє служіння, я керуюся не інтересами польського народу, а інтересами ввірених мені членів Римо-Католицької Церкви в Україні та інтересами тієї країни, віруючим якої я служу.
— Що конкретно Ви робите для того, аби якось згладити гострі кути у відносинах обох народів?
— Попри те, що нам закидають, ми не є Церквою поляків чи для поляків — ми Церква для всіх і не робимо поділу, не влаштовуємо селекції. До Римо-Католицької Церкви в Україні належать вірмени, росіяни, румуни, угорці, українці, а також поляки, тобто всі, хто хоче молитися у цьому обряді. Ми оточуємо своєю опікою — як душпастирською, так і благодійною — всіх, хто цього шукає та потребує. І, несучи допомогу, не надаємо переваги особам якоїсь конкретної національності чи конфесії. Карітас РКЦ в Україні, видаючи їжу чи гуманітарну допомогу, не питає про національність або віросповідання; сестри, приймаючи дітей у дитсадки чи сиротинці, також про це не питають, а приймають під свою опіку тих, кому це потрібно. Ми, як Церква, турбуємося про всіх мешканців України, які шукають прихистку, їжі чи молитви.
Так, в Україні ми мала спільнота, але вкладаємо свою «максимальну лепту» у розвиток, відбудову та краще майбутнє країни, в якій живемо. Усіма силами допомагаємо піднятися з руїни, як моральної, так і матеріальної, беручи на себе труд відбудови та відновлення повернених нам сакральних споруд, що є пам’ятками архітектури.
— Якби нашим архиєпископом був, наприклад, італієць, чи поставали б тоді ці гострі й болючі питання?
— Безперечно! Як св. Йоан Павло ІІ, як Бенедикт XVІ та Папа Франциск,завжди турбуються про добро вірян у цілому світі (долею сирійських біженців, переслідуваних християн-коптів, фінансовою допомогою Україні), так і єпископ-італієць був би відповідальний за довірену йому вівчарню, за своїх вірян та їхні проблеми. У нашому служінні не можуть брати гору наші особисті ідеї чи погляди. Добро віруючих базоване перш за все на Євангелії та Божих Заповідях. Єпископ має обов’язок турбуватися про відновлення справедливості, також історичної, не зважаючи на свою національність.
— Шириться інформація (зрештою, вона загальнодоступна), що у 2013 році, з нагоди 70‑ї річниці Волинської трагедії, Ви не підписали спільної заяви, пославшись на некоректне формулювання.
— Ініціаторами спільної заяви були ми — РКЦ в Україні, й ми запропонували текст, який українська сторона відкинула. Вони не прийняли пропозиції і вирішили, що діятимуть через Польщу. Та оскільки на сьогодні Львівська архидієцезія це Україна, єпископат Польщі не вважав можливим оминути РКЦ в Україні при підписанні спільної заяви. Я особисто був текстом дуже задоволений, за винятком того, що не було чітко вказано, за що «пробачаємо і просимо пробачення»; не було також слів засудження того зла, яке сталося. Крім того, ця відозва мала бути зачитана по всіх церквах України, так обіцяв Блаженніший Святослав, — але цього не сталося.
— Що належить робити і хто повинен це зробити, щоб Волинська трагедія перестала бути відкритою раною?
— Все залежить від того, чи ми зможемо змиритися з минулим, прийняти його, визнати і стати у правді. Якщо ми прагнемо розвитку, спокою і злагоди, то мусимо назвати речі своїми іменами, засудити зло, припинити героїзацію кровопролиття і формувати гідні ідеали до наслідування. Гріхи минулого тяжіють над нами доти, доки ми не зважимося їх засудити, відмовитися від зла і засвоїти урок. Поки цього не станеться, доти буде розбрат, буде постійний привід для непорозумінь і страждання однієї групи людей через іншу.
І це має вирішуватися на двох рівнях — політичному та релігійному. І всі ми спільно маємо це розв’язати, аби ніхто не мав жалю, щоб люди нарешті дочекалися справедливої оцінки подій, які над нами тяжіють.
— В історії не бракує чорних сторінок. У польсько-українській історії — також. Як Ви вважаєте, отче архиєпископе: кому зараз вигідне роздирання старих ран, розбурхування неприємних спогадів?
— Завжди якась складна ситуація — чи економічна, чи політична, чи війна — стає каталізатором появи крайніх партій або угруповань, які використовують ситуацію, щоб ділити народ і суспільство, бунтувати одних проти інших. Це і є причина зла, яке не хоче будувати, а хоче нищити і руйнувати. Брак миру і брак справедливості — ось причина різних непорозумінь, поділів та поразок серед людей.
— Чи справді була необхідність говорити це зараз, коли війна на Сході робить українців чутливими до всього, що звучить у контексті Донбасу?
— Якщо я, як єпископ, маю бути добрим пастирем, вести людей шляхами правди у світлі Євангелія, то не можу при цьому якусь частину правди замовчувати. Я не можу підвести тих людей, які очікують справедливості й сподіваються, що настане день вибачень та визнання. Ці люди є віруючими моєї архидієцезії, тому якщо не я, тоді хто? Якщо я не боронитиму цю правду, то буду нещирим і боязливим пастирем, а Христос нам каже не бути байдужими.
Говорити про це нелегко; прийняти такі речі також важко, але необхідно — заради того, щоби з часом ставало краще, легше.