Інтерв’ю з архиєпископом Переяслав-Хмельницьким і Вишневським, вікарієм Київської Митрополії, секретарем Предстоятеля УПЦ ОЛЕКСАНДРОМ (Драбинком)
— Владико, міжправославні відносини в Україні багато в чому зав’язані на питанні автокефалії. В Українській Православній Церкві немає однозначної відповіді на це питання. У своїй книзі «Православ’я у посттоталітарній Україні» Ви писали про певну регіоналізацію ставлення до цього питання: у західних регіонах позитивніше ставляться до автокефалії, а у східних – негативніше. Чи залишається ця особливість актуальною на цей час?
— Так, ця особливість залишається актуальною, оскільки міжконфесійні відносини знаходять віддзеркалення у політичній ситуації, яку ми маємо у державі. Оскільки існує розділення Схід-Захід, яке ніхто на сьогоднішній день не переборов, таким же чином фактор розділу і певних поглядів на питання автокефалії зберігається, починаючи із здобуття Україною незалежності, коли питання автокефалії Української Церкви і постало.
— З існування різного ставлення до проблеми автокефалії у стороннього спостерігача, тим не менш, може виникнути враження, що домінують анти-автокефальні ідеї в УПЦ. Чому не відбувається пропаганди, поширення про-автокефальних ідей?
— Сама ідея автокефальної Церкви як така не несе в собі нічого поганого. Логічним розвитком кожної території Візантійського світу разом із постанням на них нових держав, із звільненням їх від Османського іга виникали і свої помісні Церкви. Варто зазначити, що свого часу на цих територіях, особливо на Балканах, державотворчим фактором була якраз Церква. Зв’язок національності та православ’я на цих територіях був особливо важливим, він був життєво-утверджуючим і націо-формуючим. Був зовнішній ворог – Османська імперія, були політичні і православні ідеї, які збігалися у спільній боротьбі проти турків, які захопили ці території.
В Україні ж склалася парадоксальна ситуація. При приєднанні територій України до Російської імперії свого часу основним моментом було що? Те, що там був православний цар. І ніколи Церква в Україні не могла підтримувати якісь визвольні рухи, які б призвели до державотворення – утворення окремої держави України. Чому? Тому що православ’я було як у «загарбників», так і в тих, хто попав під анексію, і Церква не могла мати впливу для формування України як держави. Така ситуація зберігається і нині, оскільки ми бачимо у Північному сусіді єдиновірний братський народ і, власне кажучи, пропаганда автокефалії мала б говорити про якісь проблеми, які існують в національній свідомості Росії й України, яких на сьогодні майже не має. Проблеми є лише у окремих еліт, котрі займаються розподілом нинішнього світу.
На чому б хотів наголосити. Останнім часом ідея автокефалії була дискредитована розколом, який нині є, який ми сьогодні маємо. Тому слово «автокефалія» говорить сьогодні «розкольник». Говорити про автокефалію небезпечно саме по собі, оскільки можна заплутати і без того заплутаних людей.
— Тобто є люди, які підтримують автокефалію, але говорити про це просто небезпечно для власного статусу, можливо, позиції в Церкві…?
— Не тільки статусу, взагалі для збурення церковного середовища.
— Чи різне ставлення в УПЦ до УАПЦ і УПЦ КП?
— Коли ми говоримо про ставлення до тої чи іншої релігійної структури, ми, по-перше, маємо на увазі її канонічний статус, а, по-друге, що грає завжди немаловажну роль, це саме відношення до тих людей, котрі знаходяться там, тобто персоніфікація. Коли ми говоримо, про Мефодія Кудрякова як учня, котрий свого часу вчився у Московській духовній академії, коли там був ректором Митрополит Володимир, і коли ми говоримо про Філарета, котрий очолює Київський Патріархат, котрий не був там у цей час, тобто особливих, дружніх відносин там бути не може. І по відношенню до самого Філарета Митрополита Володимира, який, власне кажучи, зайняв його місце в Києві, і по відношенню до Мефодія Кудрякова, який розмовляє з Блаженнішим як зі своїм викладачем, ставлення різне. Роль особистого фактора має неабияке значення.
— Тобто контакти між Мефодієм (Кудряковим) і Блаженнішим є? Наскільки вони постійні?
— Вони були свого часу, до хвороби Митрополита Володимира. Не можна сказати, що вони були постійними, оскільки вони були такі ж, як і з Філаретом і з іншими церковними діячами, котрі брали участь у загальних державно-церковних заходах, котрі проводилися за ініціативи держави.
— Чи варто УАПЦ розглядати як окремого гравця, як окремого суб’єкта переговорного процесу щодо відновлення православної єдності в Україні?
— Відновлення православної єдності, з нашої точки зору, є першочерговим завданням, яке стоїть перед кожним із нас. Оскільки керуючись словами Христа Спасителя «Щоб було одне стадо і один пастир», ми повинні усвідомлювати і відповідальність перед нашою державою, яка розділяється, знову ж таки, як на політичних, так і конфесійних засадах. Звичайно кожен, хто бажає єдності православ’я в Україні, має відчувати на собі відповідальність за те, що він робить. І «останній може бути першим», – як про це говориться у Святому Письмі. Так що говорити, що хтось більш значущий, а хтось менш значущий ми не маємо права. Усе в руках Божих.
— Владико, як Ви вважаєте, чи можливо в Україні повторити модель возз’єднання РПЦЗ із РПЦ?
— Ні, дана модель неможлива, оскільки з точки зору святого Православ’я, до якого належить УПЦ, хіротонії, які звершуються в УАПЦ і УПЦ КП, є неблагодатними, тобто не мають апостольської спадковості. У даному випадку ми не можемо говорити про рівноправність у благодатній площині досягнення єдності. Те саме ми не можемо сказати про те, що відбувалося в Російській Церкві, оскільки Закордонна Церква – це багато єрархів, які виїхали, які зберігали свою канонічну структуру і котрі органічно влилися туди, звідки вони вийшли. На сьогоднішній день у нас немає такої можливості, аби таким же чином відбулося із церковними структурами, що знаходяться у розколі.
— Тобто хіротонії закордонників визнавалися дійсними?
— Так, вони визнавалися дійсними.
— Хіба не розглядалася Закордонна Церква як розкол?
— При Совєтах мало що там могло розглядатися. Однак вони визнані як дійсні. Якщо збереться Собор і визнає хіротонії, які звершувалися в УАПЦ і УПЦ КП дійсними і благодатними, тоді такий варіант звичайно можливий, однак це має бути рецепція усієї Вселенської Церкви.
— Я хотів би уточнити. Коли було возз’єднання РПЦЗ із РПЦ повторні хіротонії не звершувалися?
— Не звершувалися. Вони не могли звершуватися, оскільки за ними визнавалася апостольська спадковість і священицькі хіротонії, які звершувалися в РПЦЗ. Наші деякі єрархи навіть співслужили далеко до об’єднання РПЦ із РПЦЗ.
— Чи прийнятний для УПЦ «естонський варіант» в Україні, тобто існування двох паралельних канонічних Церков?
— Для УПЦ він неприйнятний на сьогоднішній день, оскільки це б означало розподіл України. Знову ж таки – Константинопольська Церква, Московська Церква, а куди ж тоді дінеться Українська Церква? Це раз. А два – це знову ж таки поділ, а не поєднання.
— Ваше особисте ставлення до автокефалії. Чи потрібна вона УПЦ? Чи можна її розглядати як певну мету?
— Питання автокефалії для мене неважливе, я це повторював неодноразово. Для мене важлива повна єдність православних в Україні і спілкування навколо єдиної чаші Христової, щоб моїх єдинородних братів мені не приходилося називати «розкольниками», а ми всі разом зібралися і молилися як за нашу державу нашому єдиному Богові, так і за наш православний народ. Коли це буде Богові угодно і в якій формі я не можу сказати. Ніхто не може відповісти, що у промислі Божому і що в його завтрашньому дні. Можливо, завтра не буде Константинопольської Церкви – зникне, можливо, завтра зникне Московська Церква, можливо, післязавтра з’явиться ще якась інша структура – усе в руках Божих.
— Владико, а яке Ваше ставлення до екуменізму?
— Чесно кажучи, я ним ніколи не займався і не переймався.
— Але яке Ваше ставлення до контактів із Римо-Католицькою Церквою? До існування офіційного богословського діалогу.
— В одній із своїх відповідей я вже говорив, що було б дуже важливо, щоб слова Христа все-таки збулися і було б «одне стадо і один пастир», але важко цього досягти, сидячи склавши руки.
— Тобто Ви в принципі не проти контактів із католиками?
— Ми живемо на одній планеті, яка кожного року стає все меншою і меншою, оскільки світ стає маленьким, що інколи не знаєш в якій державі, вже не кажучи в якому місті можеш зустрітися із кимось зі своїх знайомих. Це раз. А два, звичайно кожен повинен відповідати за своїх слова. Я як православний єпископ дотримуюсь тої доктрини, яка викладена у Євангелії, з тим трактуванням, якої мене навчила моя Православна Церква.
Бесідував Олег КИСЕЛЬОВ
Київ, 24 грудня 2012 р.
Інтерв’ю зроблено в рамках виконання проекту № GP/F44/080 «Міжправославні відносини в Україні: зовнішньо- та внутрішньополітичні та соціокультурний аспекти», підтриманого грантом Президента України.