«Без Української Церкви України могло й не бути сьогодні»

Священник Української православної місії св. Юди в Японії Павло Королюк — про можливості своєї парафії та особливості ставлення до релігії у Країні Вранішнього Сонця

Павло КОРОЛЮК, протоієрей ПЦУ, священник Української православної місії св. Юди в Японії, народився і виріс в окрузі Геркімер штату Нью-Йорк, у сім’ї українця-емігранта першого покоління. 1998 року переїхав до Японії, 2006-го — був висвячений на священника й очолив Українську православну місію св. Юди в Японії.

«БАТЬКИ ПЕРЕПОВІДАЛИ, ЩО ВОНИ ЗУСТРІЛИСЯ У ЛЬВОВІ ПІД ЧАС ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ»

— Ви виросли в сім’ї українських емігрантів. Розкажіть, будь ласка, як ваші батьки опинилися в США?

— Мій батько родом із Волині, а мати зі Львова. Мої батьки переповідали, що вони зустрілися у Львові під час Другої світової війни. Мій батько врятував мою матір, за походженням єврейку, видавши її за дівчину-християнку, котра померла молодою. Батьків одружив греко-католицький священник, який також допоміг матері оформити нові документи. Батько багато допомагав й іншим євреям, через що перебував під постійною загрозою арешту. Відтак батьки вирішили переїхати до Любліна, де батько влаштувався на роботу в туристичному бюро. Проте його таки заарештували, і він сорок днів провів у в’язниці гестапо, звідки його перевели до трудового табору в Німеччині. Увесь цей час моя мати нічого не знала про долю батька.

По дорозі до Німеччини потяг зупинився у місті, де раніше жили батьки, і тато якимось чином вмовив наглядачів за винагороду дозволити піти попрощатися з матір’ю. Мати, спочатку ледве впізнала батька, згодом спакувала валізу і вблагала німецьких офіцерів поїхати до колонії разом з ним. У німецькій колонії вона була єдиною жінкою. Вона таємно прибирала і готувала для наглядачів. Це був останній рік війни.

Після війни Радянський Союз поглинув Україну. Батьки боялися повертатися назад. Проблема була в тому, що мій дід загинув від рук НКВС, а батькові брат і сестра були застрелені членами сталінського карального загону. Материні родичі були вбиті в Янівському концентраційному таборі біля Львова. Тому батьки вирішили попросити про політичний притулок у США, Канади та Австралії. США були першими, хто відгукнувся. Тож 1949 року батьки разом з моїм братом, котрий народився в таборах Ді-Пі (табори переміщених осіб) у Німеччині, іммігрували до Америки. Мої дві сестри і я народилися вже в США. Моя мати була глибоко віруючою християнкою і, звісно, виховувала нас, дітей, у християнській традиції.

«ПІСЛЯ ЗАКІНЧЕННЯ УНІВЕРСИТЕТУ Я ОДРАЗУ Ж ПОПРЯМУВАВ ДО ЯПОНІЇ ОПАНОВУВАТИ МИСТЕЦТВО АЙКІДО»

— Що вас привело до Японії?

— Це досить цікава історія. Я був лінивим студентом в університеті, але саме в студентські роки я захопився одним із видів японських бойових мистецтв — айкідо. Тому після закінчення університету я одразу ж попрямував до Японії опановувати мистецтво айкідо в штаб-квартирі в Токіо. На перших порах я мав на меті провчитися тут рік, отримати ліцензію інструктора і згодом повернутися до США, щоб відкрити власну практику. Однак все пішло не за планом. Я «застряг» тут, ведучи «богемний» спосіб життя, аж доки не зустрів свою майбутню дружину. Саме вона мотивувала мене переглянути мій спосіб життя і допомогла звернути увагу на величезну цінність української православної віри, в якій мене було виховано.

— Кардинал Йосиф Сліпий сказав, що «віра і наука — це два крила, якими підноситься людський дух у безкраї простори». Маючи освіту в галузі атомної інженерії, ви подорожували світом, щоб говорити про віру і науку, а ваші праці вийшли у світ у Канаді, Японії та Румунії. Що є центральною ідеєю ваших звернень і як сучасна молодь сприймає ваші міркування?

— Дякую, що згадали мудрі слова Блаженнійшого Йосифа. Я не чув цього вислову раніше. Мені важко стисло пояснити таке складне питання, але якщо коротко — то мене тішить, що православне («нечисельне») (уточнення авторів: православних вірян налічується у світі 200 — 260 млн) християнство вважає цінним споглядання процесу «Створення» як одного із засобів бачення відлуння Творця, нагадуючи нам, що Бог Отець зрештою занадто неосяжний для людського розуміння. Тому ми можемо розуміти, що наука і споглядання, з одного боку, та віра і молитва — з іншого, пропонують засоби, щоб осягнути повноту Всесвіту, який хоч і видимий, але водночас назавжди прихований від нас.

Я радий, що можу поширювати і обговорювати ці питання. Я спілкувався з різними людьми, в тому числі молодими й освіченими, які поважають і цінують науку (так і має бути!), а також розуміють, що віра, з якою вони живуть, насправді допомагає їм чесно займатися наукою і розуміти її, розуміти її силу та її обмеженість.

На жаль, через події Майдану, вторгнення Росії в Україну, труднощі нашої парафії тут, у Токіо, у мене постійно обмаль вільного часу, і я не маю змоги приділяти досить уваги написанню статей на цю тему впродовж останніх десяти років.

А ще гірше від того, що поширення COVID-19 цього року викликало великий розголос та протести серед православних, які закликали проти вживання заходів захисту правовірних від поширення інфекції і звинувачували інших у недостатності віри. Зазвичай я не беру участі в подібних дискусіях, але цього разу я відчув власний обов’язок захистити здоров’я та життя вірян і саму віру, тому я повернувся до теми віри і науки. Мені також втішно від того, що керівництво Православної Церкви України має схоже, ба навіть чіткіше розуміння нашої віри, зібравши групу медиків та експертів з охорони здоров’я, щоби отримати обґрунтовані поради для Церкви. Церква не тільки прислухалася до застережень медиків, а й донесла важливість теперішньої ситуації до своїх парафіян.

«НАША УКРАЇНСЬКА ПРАВОСЛАВНА ПАРАФІЯ Є РЕЗУЛЬТАТОМ ОБ’ЄДНАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ГРОМАДИ В ТОКІО БІЛЬШ НІЖ 20 РОКІВ ТОМУ»

— Японці часто асоціюють православну церкву з російським православ’ям — наприклад, тут діє Японська православна церква Московського патріархату, історія цієї церкви сягає ХІХ століття. На жаль, небагато японців знають про існування Православної Церкви України. Розкажіть, будь ласка, про історію Української православної місії св. Юди в Японії.

— Я додав би, що більшість японців не знають про існування інших конфесій християнства, крім католицизму і протестантства. Тому часто вони ставляться насторожено, коли я їм намагаюсь пояснити, що православ’я не належить ні до католицизму, ні до протестантства. А ті, хто бодай щось знає про православ’я, то лише як про «російську» та «грецьку» православну традицію, відтак, на їхню думку, в Японії є лише Російська православна церква.

Наша українська православна парафія є результатом об’єднання української громади в Токіо більш ніж 20 років тому. Для більшості українців стало некомфортно відвідувати Російську православну церкву, яка на той час була єдиною православною церквою в Японії, тому група сімей об’єдналися й після детального обговорення звернулися до Української Православної Церкви Київського патріархату з проханням заснувати місію тут, в Японії. Нас було небагато, ми були обмежені фінансово й не могли дозволити собі запросити священника на постійне перебування в Японії. Але однією із можливостей, яку нам запропонували, було підготувати й висвятити одного з нас для подальшого служіння. Я був тим, хто погодився, і як обраний кандидат від громади пройшов підготовку в Антіохійській православній архієпархії Сполучених Штатів Америки. Після цього я був висвячений на священника Його Святістю Патріархом Філаретом і благословенний на служіння в Японії.

Із самого початку ми були частиною Української Церкви. Майже всі наші засновники й парафіяни — це українці, які проживають в Японії. Ми з усіх сил намагаємося підтримувати українську громаду як духовно, за допомогою богослужіння та Святого Причастя, так і логістично, шляхом проведення відповідних заходів спільно з українською громадою. Останніми роками нам також вдалося зібрати деякі кошти для підтримки захисників України.

Як парафія Православної Церкви, ми існуємо завдяки благословенню нашого єпископа. Упродовж років ми були під керівництвом Святійшого Патріарха Філарета, сьогодні під протекцією Блаженнійшого Митрополита Епіфанія, де сподіваємося залишитися.

«ПАРАФІЇ ЗА МЕЖАМИ УКРАЇНИ, ВКЛЮЧНО З НАШОЮ, БУЛИ ПОСТАВЛЕНІ В НЕПЕВНУ СИТУАЦІЮ»

— У грудні 2018 року Патріарх Варфоломій підписав Томос про автокефалію Православної Церкви України. Для багатьох наших співвітчизників підписання Томосу стало не лише історичним кроком в історії ПЦУ, а й політичним, ба навіть цивілізаційним. Адже символічно це один із видів «зброї» проти так званого русского мира в час продовження російсько-української війни. Якою є ваша думка щодо цього кроку ПЦУ? Що ви відчували як український православний священник у ту благословенну мить?

— Мені бракує слів, щоб переповісти, що я відчував у момент проголошення Томосу про автокефалію. Це те, про що не лише я, а й мій батько, молилися упродовж усього життя. Я завжди був переконаний, що настане той час, коли стародавня Київська церква буде визнана, і вірив, що я стану свідком цієї події ще за свого життя, але навіть не сподівався, що це відбудеться так швидко. Звісно, процес ще не до кінця завершено.

Для мене є дуже втішним те, що як один із небагатьох представників англомовного духовенства нашої Церкви я мав змогу долучитися до цієї події хоч і в такий спосіб. І радію, що існування нашої місії в Японії було помічено і зворушило серця людей.

Прикро, що згідно з Томосом парафії, які діють за межами України, включно з нашою, були поставлені в непевну ситуацію: уже чинні парафії Православної Церкви України відтепер підпорядковані Вселенському Престолу і переходять у підпорядкування Константинополю. Насправді, більшість наших правовірних серед української діаспори прагнуть підпорядковуватися безпосередньо Українській Церкві, якій вони служать.

Сьогодні мої молитви та прохання спрямовані на те, щоб все-таки було досягнуто згоди, щоби такі парафії, як наша, могли продовжувати своє служіння як частина Української Церкви. Я знаю, що такі перемовини тривають, і дуже сподіваюсь на позитивне вирішення. Я ж надалі діятиму під керівництвом Митрополита Епіфанія та Священного Синоду ПЦУ.

Якщо ж вести мову про Російську церкву, то дуже прикро, що вона знову стає знаряддям корумпованої та небезпечної держави. Мої повноваження не визначаються нею. Ми не проти когось, ми — за Христа: ми поклоняємось і служимо Йому як Його діти незалежно від національності. Наша мета — бути кращими людьми.

— Українська Церква завжди відігравала велику роль у житті українців. Чи активно долучається українська громада в Японії до діяльності місії? І чи тільки українці беруть участь у богослужіннях?

— Мені приємно, що ви визнаєте значну роль Церкви в житті українців. Я навіть можу стверджувати, що без Української Церкви України могло й не бути сьогодні.

Саме українська громада в Японії стала ініціатором створення Церкви і продовжує підтримувати її сьогодні. Ці люди і є Церква. Без їхньої підтримки ПЦУ тут, в Японії, не існувала б. І це мене глибоко проймає. Але, з іншого боку, це не те саме, що безпосередня участь у житті самої Церкви. Хоча більшість засновників нашої Церкви та людей, які вважають себе її парафіянами, — українці, котрі проживають в Японії, втім, регулярно відвідують богослужіння саме японці. Наприклад, на звичайній, не святковій літургії половину відвідувачів становлять японці, чверть — українці і ще одну чверть — представники інших національностей та етнічних груп.

«НА ЖАЛЬ, МИ СПІЛКУЄМОСЯ ДУЖЕ МАЛО»

— Якими мовами правляться Божественні літургії? Яка мова літургії є пріоритетною серед парафіян?

— Відповідно до нашого розкладу ми почергово правимо українською та японською як основними мовами літургії, проте використовуємо й англійську майже щотижня. Я можу правити Службу українською мовою, але, на жаль, мого рівня української не досить для проповіді. Однак це все залежить також від того, хто бере участь у богослужінні. Приміром, якщо це тиждень японської мови, але основними відвідувачами є українці, тоді ми можемо замінити деякі читання японською чи англійською на українську. Або ж навпаки — якщо це українська неділя, але японці виявилися в більшості серед присутніх парафіян, то ми радше проведемо літургію японською.

Іноді японці приходять, щоб просто послухати українську мову. Я все ж би хотів, щоб більше українців долучалося до Церкви.

— У який спосіб ви комунікуєте з парафіянами?

— На жаль, ми спілкуємося дуже мало. Частково, це через те, що я недостатньо володію українською мовою, частково — через пасивність українців, які, особливо в перші роки місії, навіть не хотіли записати свої імена на папері. У нас є офіційна сторінка місії в соціальній мережі «Фейсбук», де подаємо оголошення та важливу інформацію, а також є приватна фейсбук-група для активних парафіян. Я часто спілкуюся з людьми за допомогою електронних листів або ж повідомлень на Месенджері. Я щиро радію будь-якій можливості поспілкуватися з парафіянами.

Про всі інші важливі речі я часто довідуюсь завдяки чуткам, які різними шляхами доходять до мене.

«ЯКЩО ЛЮДИ УСВІДОМЛЮЮТЬ, ЩО ВОНИ І Є САМА ЦЕРКВА, ТОДІ З’ЯВЛЯЄТЬСЯ БІЛЬШЕ ШАНСІВ, ЩО ЦЕРКВА СЛУЖИТИМЕ ЇМ»

— Ви допомогли створити унікальну Українську недільну школу в Японії 2010 року (читайте «День» від 3 квітня ц. р. — «Українське культуртрегерство в Японії»), що є одним із найконструктивніших засобів захисту української ідентичності в японському суспільстві. Над якими іншими проєктами ви зараз працюєте?

— Я не мав аж такої великої ролі у створенні недільної школи. Я був лише одним із тих, хто заохочував батьків ініціювати її. Ми були раді, що наше приміщення стало першим прихистком для школи. Я радий, що наша школа (сьогодні це вже школи) процвітає і продовжує розвиватися.

Торік у житті нашої громади відбулася визначна подія. Ми нарешті провели офіційну зустріч і вперше обрали президента і голову комітету парафії, які могли б узяти на себе відповідальність за світську частину місії та керування парафією. Ще одним важливим чинником є те, що я б волів, щоби самі парафіяни належали до комітету й могли обіймати президентський пост і в такий спосіб відігравати активнішу роль у житті парафії.

Було б дуже добре, якби ми продовжували розвиватися в цьому руслі, можливо, уклавши власний статут, створивши електронну розсилку повідомлень для участі в комітеті. Якщо люди усвідомлюють, що вони і є сама Церква, тоді з’являється більше шансів, що Церква служитиме їм.

У нас були плани щодо проведення катехітичних занять у період Великого посту, але на разі через вірус це довелося відкласти. Я хотів би повернутися до цього задуму знову і розпочати неформальні зустрічі з парафіянами упродовж тижня.

До спалаху вірусу я також досить активно брав участь у міжконфесійних заходах. Сподіваюсь, мені вдасться повернутися до них після того, як ситуація з вірусом стабілізується.

«СПОДІВАЮСЯ, ЩО МИ ЗМОЖЕМО СПРИЯТИ ТОМУ, ЩОБ ЯПОНІЯ СТАЛА МІСЦЕМ, ДРУЖНІМ ДО РЕЛІГІЙ»

— Японія є державою, яка підтримує релігійну свободу. Свобода віросповідання передбачає право сповідувати і практикувати будь-яку релігію або не сповідувати жодної з них. Які релігійні тенденції є серед японців, на вашу думку?

— Насамперед варто зауважити, що розуміння релігійної свободи в Японії відрізняється від змісту цього поняття в Україні чи в США. В Україні Конституція зобов’язує державу сприяти людям у сповідуванні їхньої віри. У Сполучених Штатах держава ніяким чином не може втручатися у вибір людини, яку саме віру сповідувати, у такий спосіб не підтримуючи жодної з них. Натомість в Японії людям гарантовано свободу віри, але не неодмінність свободи практикувати вірування. Насправді японська влада робить усе можливе, щоб вилучити релігійний чинник із публічного простору, що створює труднощі молодим людям або шкільним учителям вільно висловлюватися щодо їхньої віри й загалом не сприяє публічному вияву будь-яких релігійних вподобань, крім синтоїзму, який Верховний суд Японії визнав традиційною частиною японської культури.

Серед японців є багато недовіри стосовно релігії та віруючих. Багато хто з нас, християн, так само як і євреїв, мусульман, буддистів, бахаїстів і представників інших релігій, були розчаровані, дізнавшись, що комітет Токійської олімпіади виключив релігійні об’єднання із потенційних учасників у передачі олімпійського смолоскипу. Цього ніколи не траплялося на попередніх олімпіадах.

Попри те, люди дійсно можуть вільно сповідувати віру й відправляти служіння, деякі люди знаходять свій дім у християнській Церкві чи в інших конфесіях Творця. Однак через недовіру до релігії загалом деякі люди занадто захоплюються забобонними, ба навіть «магічними» практиками.

Втім, такі явища відходять у минуле, і я сподіваюся, що ми зможемо сприяти тому, щоб Японія стала місцем, дружнім до релігій.

— Продовжуючи нашу розмову про релігійну свободу, що ви можете сказати про релігійні вподобання другого покоління українців, які народилися в Японії?

— Це, власне, одна з тих речей, які мене дуже засмучують. Я був вихований у маленькому містечку в США, де основним місцем єднання української громади була саме Церква — православна чи католицька, заснована українськими іммігрантами.

До того часу, як я народився, громада почала старішати і чисельно зменшуватися, але старше покоління зробило все можливе, щоби долучити своїх дітей до Церкви, де діти могли б учитися любові до Христа і зрозуміти, яким сильним та достойним було старше покоління українців-засновників Церкви. Я багато завдячую саме й тому, що в дитячі роки прислуговував у місцевій українській православній церкві Святої Покрови, де правив отець Євген Нарусевич (український священник родом із Волині), котрий власне прищепив мені цінність віри.

Тут, у Японії, дітей чомусь не долучають до цієї частини їхнього національного спадку та культури. Я насправді не знаю, що станеться з другим, а тепер уже й з третім поколінням українців у Японії. У деяких випадках японський батько чи мати ставляться насторожено до релігії і тримають дітей подалі від Церкви. Однак здебільшого це особистий вибір батьків — не долучати дітей до Церкви. Я часто молюся і прошу допомоги у Бога, щоб достукатися до тих українців, які народилися в Японії. Я теж належу до українців-іммігрантів другого покоління, у нас є багато спільного з ними.

— Як ви бачите майбутнє місії св. Юди?

— Усе в руках Божих. Я люблю служити Йому та Його людям. Усе решта залежить від людей і волі Божої.

Ольга КВАСНИЦЯ, доцентка Львівського національного університету імені Івана Франка

Юлія ДЗЯБКО, молодша доцентка християнського університету м. Ібаракі (Японія)

Текст перекладено з англійської