Богослов'я: бути чи здаватися?
Юрій Чорноморець
Є гарна народна приказка: «Вони роблять вигляд, що нам платять, а ми робимо вигляд, що працюємо». Церкви часто роблять вигляд, що платять своїм богословам, а ті роблять вигляд що працюють. Все це зрозуміло по-людськи, але звернімо увагу на деякі факти.
Як творити та дискутувати?
Не всі богослови можуть бути ентузіастами. Не всі можуть знаходити привід розвивати контекстуальне богослов'я тут і зараз, актуалізуючи вічні (християнські та загальнолюдські) цінності та істини. Не всі можуть в результаті видавати шеститомники.
Але і в таких умовах можливо робити хоч щось. Свого часу Ліна Костенко написала статтю про Лесю Українку: «Геній в умовах заблокованої культури». Українське православне богослов'я і розвивалося минулі двадцять років так, щоб тільки його не «заблокували». Обережно і помірковано, прихильно до всіх, поєднуючи найрізноманітніші тенденції. Видавництво «Дух і літера» видало цілу бібліотеку – і в ній були не лише переклади, але і українські твори, які мають на своїх полицях богослови. Київська Духовна Академія показала приклад можливості швидкого відродження і останніми роками видає 500-сторінкові «Труди» двічі на рік. За нового ректора це вже ціла бібліотечка лише журналів – днями виходить 15-й номер. При цьому православні запрошують до співпраці католиків, а віднедавна і протестантів. Всіх вислуховують – і нікому ще не сказали: «і чого це Ви нам тут такого нарадили – то вже не Ваше діло!». Дійсно, дивним навіть для УПЦ МП ставити перепони на шляху чесної дискусії. Богослов'я УПЦ МП знає вже кілька прикладів вагомих критичних виступів – і щодо доктрин окремих богословів, і щодо невдалих книжок, і щодо сумнівності методології тих чи інших богословських гуртів. Будь-яка суперечка може відбуватися відкрито – як на сторінках Інтернету, так і богословських журналів. Критичні закиди на адресу православного богослов'я з боку місцевих католицьких журналів викликали щире зацікавлення, але ніхто не зробив із статті однієї монахині приводу для образ та розбору чи мала вона право судити взагалі про «чуже» богослов'я.
Богословські події збирають сотні людей. Які приходять добровільно, віддають всій час, купують книжки, приймають участь у дискусіях. Богослов'я цікаве та популярне. Богослови знаходять формат питань, які турбують вірних різних конфесій та людей культури. Богослов'я не має при цьому проблем із власною ідентичністю: воно є церковним, хоча і є різним. Хтось може мати більш консервативні позиції, хтось більше тримається головного, і пропонує повертатися до найважливішого. Але є розуміння – все це суперечки всередині церкви, всередині християнської традиції. Людина говорить як богослов, тому що має покликання. І очевидність такого покликання призводить часом до простих речей: найкращі православні, католицькі та протестантські богослови Києва (а також Харкова) не мають у кишені диплому богослова. Нікого ця ситуація не дивує, оскільки ці люди покликані до богослов’я, а покликання не може відмінятися внаслідок наявності чи відсутності якогось документу. Святі Отці теж не мали довідок про закінчення теологічних студій, вчили в Афінах, але маючи покликання стали тим, ким вони стали.
Як планувати?
Завдання інтенсифікації богословської роботи в УПЦ МП не ставиться окремими богословами чи навчальними закладами. Програма на майбутнє визначена предстоятелем УПЦ МП митрополитом Володимиром (Сабоданом). Восени 2010 року Блаженніший проголосив доповідь «Задачи православного богословия в Украине на современном этапе» (http://orthodox.org.ua/uk/node/7818). Митрополит спершу окреслив важливість розвитку богослов'я для УПЦ. На думку митрополита на початку 1990-х розпочалося активне храмове будівництво, 2000-х – розбудова сучасних церковних ЗМІ, а на початку нового десятиліття розпочинається якісний ривок у розвитку богослов'я. Таким чином, храмобудівництво, ЗМІ та богослов'я – як складові місійної та містичної задачі Церкви поставлені на один рівень. І митрополит привчає в доповіді власну паству до думки, що богослов'я вимагатиме такого ж порядку ресурсів та зусиль, як і храмобудівництво та ЗМІ. Богослов'я оцінюється як особливе церковне покликання, яке є служінням в євхаристій ній спільноті. Богословська робота – це жертва, це справа літургійна, - навіть більше, ніж інші служіння. Богослов'я є справою Божою, а не людською. А тому розгортається не як теоретизування із приводу церковного досвіду богословів. А є результатом зустрічі із Христом в причасті та спрямоване до цієж зустрічі. Не суб’єктивізм досвіду, а об’єктивність події. Довіра Господу, а не довіра своєму досвіду. Довіра Церкві, а не власним переживанням. І саме Бог є причина появи та існування богослов'я, розквіту богословської думки. «Подлинная же причина такого [богословского] развития только одна — это Господь, подающий многоразличные дары Церкви как евхаристическому собранию». Митрополит Володимир свідомий того, що Госопдь завжди дарує своїй Церкві богословів, але церква не завжди користається із тих дарів. Однак сьогодні він вважає критично важливим становлення богослов'я заради виконання трьох потреб. По-перше, задовольняти попит освічених мирян на богослов'я. В УПЦ такий попит дійсно існує, щороку в Україні продається близько одного мільйона екземплярів богословських книг – в основному російських. І основні читачі – вірні саме УПЦ, міські жителі різних професій та покликань. Чому не видавати власне богослов'я? Книга автора цих рядків, тема якої була дотична до богослов'я розійшлася за півроку, а отже варто писати і видавати. По-друге, богослов'я покликано показати, що воно задольняє всі вимоги академічної науки і має повне право на державне визнання. По-третє, богослов'я необхідне суспільству – як актуальне соціальне вчення церкви. «Итак, мы должны развивать богословскую мысль ради масштабного христианского просвещения, ради полноценного присутствия богословия в университетском образовании и научном дискурсе, ради разъяснения нашего церковного социального учения общественной элите, которая сформировалась в Украине. Богословы Украинской Православной Церкви должны решать эти задачи как сообщество единомышленников, а Церкви и церковным меценатам следует всячески помогать этому сообществу». Всі ці думки митрополита Володимира є конкретним планом для Церкви та богословів, в якому чітко розставлені пріоритети, врахована як і надприродня суть богослов'я, так і «земна» потреба в ньому церкви та суспільства. Далі в доповіді митрополит зупиняється на деяких досягненнях, які він вважає знаковими та накреслює конкретні орієнтири для біблеїстики, патристики, соціального вчення Церкви, догматики, християнської антропології, богослов'я культури, апологетики, вивчення української богословської традиції. Кожне із завдань осмислено у відповідності до конкретних потреб Церкви та з огляду на необхідність досягнення найвищої міри із можливого на сьогодні в кожній області. «Памятуя о величайшей ответственности богослова, о возрастающей общественной и антропологической потребности в развитии богословия, Церковь сегодня осознает свою ответственность за то, чтобы качественно новая страница в истории богословия не осталась в области чаемого, но стала реальностью. Православное богословие двадцать первого века в Украине должно стать той закваской, которая преобразит мировоззрение народа и общественной элиты, ученых и философов, верующих и священников, учащих и учащихся». Очевидно, що такого роду плани є зрілим плодом мудрості. Їх проголошення вимагає мужності. Їх реалізації – смирення. І тому ці плани будуть реалізовані, оскільки вони народилися не самі по собі, а «почерпнуті із дна Євхаристійної чаші» (о. А. Шмеман), є плодом життя во Христі і для Христа. Ці плани написані у розумінні відповідальності за той церковний і навіть нецерковний народ, до якого Господь послав єпископів УПЦ як спадкоємців апостолів.
Моя особиста позиція
Наскільки я православний богослов, настільки я богослов церковний. Нічого більшого і нічого іншого, крім того, що хоче Церква. Писання, Передання, Вчительство Церкви. Особливо останнє важливе доля мене – без вчительства єпископів немає богослов'я помісної церкви. Я слухаюся свого предстоятеля і виконую накреслене ним. Чи то сам, чи то у спілкуванні із іншими богословами.
Я не маю власного богослов'я. Є неопатристика – не у мене, а у Православної Церкви. Я пізнаю цю традицію, виокремлюю як найбільш традиційну та плідну течію богослов'я о. Думитру Станілоає – і слідую за ним. Все що відповідає цьому напрямку із спадщини інших богословів неопатристики виявляється задіяним під час богословської роботи. Все що привнесене від досвіду чи від бажання спростити богослов'я, запозичене від філософії чи придумане – потрапляє під критичний аналіз. Тому принципово критиковані мною були цілий ряд мислителів неопатристики, і я думаю, що Церква має право критично ставитися до спадщини чи актуальної думки богословів. В усякому разі я не засновував власного напрямку, не розвивав свого богослов'я – я продовжив справу, розпочату о. Г. Флоровським, о. Думитру Станілоає, св. Іустином Поповичем – під більшістю рядків яких можу підписатися і сьогодні. Це моє богослов'я – бо це церковне православне богослов'я, голос традиції сьогодні.
Є радикальна ортодоксія. Її попередниками були о. Микола Афанасьєв, о. Олександр Шмеман, митрополит Антоній Сурожський. Її розвивають о. Пантеліймон Манусакіс та Девід Бентлі Харт. Ця течія зазнає внутрішньої трансформації, від думки Августина переходить до Григорія Ниського та Максима Сповідника. Ця течія вважає єдиноправильним для християнина євхаристійний спосіб життя. Все життя як літургія, в якій долаються штучні дихотомії Модерну. Ця течія вважає, що людське пізнання можливе завдяки причетності до надприродного споглядання та надприродної апріорності. Вірить не лише розсудок в нас, вибираючи правильне сповідування із каталогу істин. Вірить розум, споглядаючи або сам, або очима віри, або надприродним світлом. Ця течія вважає, що лише нове прийняття християнської моралі може спасти Європу від духовного та політичного самогубства. Відкидання сучасних збочень на шляху втілення прав людини – при збереженні абсолютної цінності кожної особистості. Не пропонувати «християнський» тоталітаризм замість сучасного європейського толерастичного тоталітаризму. А пропонувати саме християнське соціальне вчення – із його персоналізмом та соліраризмом, - щоб побудувати «цивілізацію любові». Я притримуюся радикальної ортодоксії – оскільки це плід церковної теології, а не моя особиста видумка. Мені важливо мати інструментарій для богословської критики соціальної дійсності в Україні, в Європі, в світі – і радикальна ортодоксія такий інструментарій дає. Мені важливо спростувати постмодернізм – і радикальна ортодоксія показує як це зробити на території самого ж постмодерного мислення. Мені важливо мати теорію християнського досвіду як вчення наукове, тобто – феноменологічне. І тому мені потрібна радикальна ортодоксія – із її феноменологією (Д. Харт, Дж. Мануссакіс). Мені потрібна сучасна теологія культури – і тому мені потрібна радикальна ортодоксія. Мені потрібне розуміння теології не як однієї із наук – а як мета-науки – і тому мені потрібна радикальна ортодоксія. Мені потрібна сучасна переінтерпретація онтології, гносеології, антропології св. Максима Сповідника – і тому я серед радикальних ортодоксів.
Отже, я не маю власного вчення. Я богослов, який визнає дві наявні сьогодні в православній теології живі течії, і підключається до роботи в руслі цих течій – оскільки (і настільки) вони є церковними. В православній церковній теології сьогодні немає ані софіології, а ні православного лібералізму початку XX століття. Тому я вважаю пустими всі розмови про можливість бути «богословом східної традиції» взагалі чи в діалозі із мертвими школами. В усякому випадку, я не буду нічого такого «актуалізувати» чи «воскрешати». Я йду із церковними течіями сьогоднішньої православної думки, а не за інтелектуальною модою, яку пропонують православним в Парижі чи Оксфорді.
Проблема оцінки
Славу української культури XX століття склали неокласики. Своє завдання вони бачили не в хуторянській ідеології особливої національної культури, а в творенні української культури як органічної частини світової взагалі та європейської зокрема. Їх сучасники вважали диваками, що відстають від життя. Заради «користі» чи «ідейних мотивів», «інтересів нації» чи «класових потреб» від митців вимагалося особливе мистецтво. Хтось хотів простого – зрозумілого та корисного для пролетарів. Хтось вимагав мистецтва, спрямованого на виховання духу чи характеру народу. Хтось вимагав оспівування останніх досягнень чи планів на майбутнє. Ще хтось вимагав бути «народницькими», а хтось – навпаки, урбаністичними та модерними.
А вони просто творили мистецтво. Вони просто були вірні власному покликанню. Вони просто знали правду життя. І вони просто мали мужність її сказати. І вони просто були смиренні при всьому розумінні тяжкого хреста власного покликання.
Дивно, але всі хто писали «на потреби» та «заради», всі хто давив на «виховну функцію» чи «зрозумілість», на «досвід від станка» чи «оспівування королеви полів» - всі вони забуті.
А неокласики залишилися.
Ніхто із них не був Шевченком.
Але вони робили що могли, що вміли, до чого були покликані. Робили чесно і віддано.
Якщо згадати про теологію, то православні не можуть бути новим Антонієм Сурожським. Але вони можуть просто творити.
Греко-католики не можуть бути новим Шептицьким. Але вони можуть просто творити.
Ця простота творчості є виконання не штучних завдань, а слідування за власним покликанням.
І лише у цьому простому ділі виконання свого покликання можуть виникати ті чи інші завданням, реалізовуватися ті чи інші ідеї.
Чим займаються богослови УГКЦ? Вони збираються і приймають пусті декларації про узгодження програм та подібні дрібниці. Вони пишуть великі плани оригінальних українських теологій. Вони мріють про те, що богослов'я виросте само собою – колись і якось.
І головне – вони звинувачують кожного хто ставить їм діагноз у бажанні перебрати їх хліб. Чи бути суддею. Але ж лікар не винний в хворобах своїх пацієнтів і не має мрій посісти місця кожного, кому ставить діагноз! І діагнозист – не суддя!
В цьому абсурдність ситуації. УГКЦ чи то журналісти питають у людей, яких вважають експертами думки про богослов'я в УГКЦ: «де наше богослов'я? Чому воно безплідне – при творчій плідності історії церкви?! Що робити?». Питають і у самих богословів – які ж теж експерти. При спробі щось сказати кожен промовець відбраковується: «чужий», «щось хоче», «ображений», «немає містичного досвіду», «теоретик», «філософ», «небогослов», «неуніат», «неправильний уніат». Приймають лише свої версії. Побудовані за простим рецептом: «скоро буде», «нам потрібен час, щоб винайти свій велосипед», «колеса для нашого велосипеду вже є» (катехизм чи святі Київської традиції – вже є»).
Якщо експерти вказують богословам УГКЦ на смішний характер цих виправдань – то тут принциповість експертів сприймається як емоційність. При цьому власного одягання мантії судді та власної категоричності винесених вироків – не помічаємо.
Отже, не потрібно вважати, що діагнозисти хочуть Вам якогось зла. Вони просто виконують свою роботу.
Якщо їх слова для Вас дошкульні – це не привід запускати хвороби далі й запевняти всіх у власному здоров’ї.
Епілог для пана Жуковського
Творча безплідність та примітивність ідей – невелика біда, якщо працювати, а не заперечувати очевидні речі, маніпулюючи словами.
Але замість того, щоб прийняти до відома, переосмислити власне місце в світі та церкві, богослови УГКЦ шукають простих рецептів типу «не позволям!».
Отже, чому особисто мені не можна судити про богослов'я в УГКЦ?
Хіба ми не живемо у відкритому світі?
Хіба ми були проти якби Ви написали рецензії на «Труди КДА» чи перший богословських журнал визнаний ВАК – «Койнонію»?
Хіба оцінка явища антиінтелектуалізму в богослов'ї УГКЦ означає приписування властивості антиінтелектуалізму всьому цьому богослов’ю? Чи то може богослови УГКЦ не вчили логіки і не розрізняють що «антиінтелектуалізм в богослов'ї УГКЦ» не означає «антиінтелектуалізм богослов'я УГКЦ»? Так само, як назва статі «Корупція в університеті» не означає, що університет – корупційна установа, чи що всі в ньому – корупціонери. Між тим, п. Жуковський хотів сказати, що мій аналіз явища антиінтелектуалізму в богослов'ї УГКЦ на прикладі його статті був приписуванням цієї характеристики всьому богослов’ю! Боже мій! Це є незнання однієї із перших тем з логіки – «Поняття». Навіть погані студенти звичайно запам’ятовують що таке об’єм понять і як не треба помилятися так примітивно, як то робить п. Жуковський!
Пан Жуковський намагається підмінити розмову про суть справи на розмову про особливості мого стилю. Так, моє богослов'я – це не благочестивий текст, який нічого нікому не каже і нічого не дає не виході. Це проста правда – така як вона є. Виклад власної позиції у статті п. Жуковського лише підтвердив правильність мого діагнозу: містичний емпіризм замість католицького чи православного церковного про Джерела та Критерії богословської істини. Очевидно, що містичний емпіризм – це найбільша хвороба богослов'я XX століття і богослови УГКЦ відверто цим хворіють.
Шляхів одужання два. Перший вибирають деякі богослови УГКЦ – як наприклад, коментатор на РІСУ найменований «Нікодімом». Він пропонує вбудувати містичний емпіризм в загальну теорію богопізнання, яка є в католицькій церкві. І не робити містичний досвід Критерієм та герменевтичним принципом. Але ось п. Жуковський цим шляхом не йде. Другий шлях простий: проаналізувати спадщину та наслідки містичного емпіризму в теології. Адже не лише в УГКЦ він не дає великих плодів. Містичний емпіризм не дав значних плодів і в сучасній православній теології. А ті що дав – від Павла Флоровського до Сергія Хоружого є скоріше цікавим теологуменом, але не церковною теологією. Якщо теологія вільна від раціоналізму Модерну шляхом полону у емпіризму Модерну – то особливої користі від такого звільнення немає. Рабство нецерковного мислення, яка маскується під благочестиве і церковне – це рабство і це нецерковний тип свідомості. Отже, чим глибше богослови УГКЦ пізнаватимуть православне богослов'я, тим швидше вони зрозуміють, що не все то золото, що блистить. І не всяка благочестива теорія є церковною теологією.
Одним із недоліків містичного раціоналізму є підміна аналізу богословського процесу спекуляціями про те, як формуються догмати. Ну Флоренський хотів сформувати власні догмати – про Софію, про Ім'я Боже. Але навіщо це богословам УГКЦ пускатися у подібні спекуляції? Богослов'я принципово ширше. Писання і Передання, Вчительство Церкви і містичний досвід існують не заради Вашого догматовірря! Подивіться трохи далі горизонту богослов'я 1910-х чи 1930-х років! Не повторюйте російських теорій, які є наївними, спрошують як проблему, так і її вирішення.
Не маючи жодних ілюзій щодо православного богослов'я, знаючи його слабкі місця, я взагалі жодних ілюзій не маю щодо західного богослов'я. Богословський геній – річ не така часта навіть на Заході. Для мене із сучасної західної думки цікаві лише Бальтазар та Барт, Ратцингер та Ранер, Ванхузер та Лінбек, Маріон та Мілбанк. Теорії інших можуть мати виключно інструментальне значення, але вони не можуть бути якимись богословами, якими би я «захоплювався» чи думка яких для мене цікава в якості «діалогового партнера». Але щоб були ці важливі для мене особисто генії Захід зробив свого часу важливу річ: університетську культуру, з якої постала «богословська машина». Проблема співвідношення генія та загального богослов'я – річ складна. Але в наших українських умовах ця проблема взагалі відсутня. Замість геніїв – повторення чужих «задів» - іноді талановите та оригінальне, часто – занудне та тупе. Замість богословського дискурсу – загальне спання або ворожість (бо розбудили і не дають «рости» - що як відомо відбувається уві сні).
Особливо цікавими є заклики бути поміркованим у своїх судженнях при критичному аналізі богослов'я інших. Одна із хвороб богослов'я – як західного, так і вітчизняного – і небажанні говорити правду. Я свідомо обрав собі прости шлях: краще не приймати участь в офіціозі, ніж позбавити себе права прямо і чесно сказати правду.
Я хвалю інших богословів – і помічаю талант чи геніальність – там, де інші цього не бачать. Тому що за українською звичкою оцінити людину та її доробок можна лише після смерті. Звідси – багатьом дивно, коли я кажу, що геніальні богослови в Україні є. Або що є геніальні проекти – як то журнал «Християнин і світ».
Я критикую інших богословів – тому що не бачу жодної причини мовчати.
Ще б пан Жуковський не наїхав би на радикальну ортодоксію у своїй доповіді – то мав би моральне право повчати, що і як мені критикувати! Але ж наїхав – і за свої слова не вибачився. А про необхідність радикальної ортодоксії в Україні та можливість (підкреслюю – можливість!) в УГКЦ писав лише Чорноморець!
Ну і критикував неопатристику – так ніби-то я винний що вона є, чи що потрібно таки від її дитячих хвороб «містичного емпіризму» перейти до чогось зрілого та серйозного.
Не називаючи прізвища пан Жуковський і своїй доповіді саме із задоволенням наїхав на Чорноморця – і всім це було очевидно. Під доповіддю тут же з'явився і відповідний коментар: «Дякую, гарна відповідь Чорноморцям». Отже, не мені одному було очевидно на кого в доповіді була критика. Як і блаж. Любомиру було очевидно де і як Ви «проїхалися» по його оцінкам. Так само розпізнали критичні закиди на свою адресу Тарас Тимо і о. Олег Гірник.
Не думаю, що Ви – священна корова.
Я критикував власного патріарха – і тим більше можу собі дозволити покритикувати якогось богослова!
Якщо Вам здається, що сьогодні не часи середньовіччя і богословські дискусії не можуть вестися у властивому для них тоні – ну тоді Ви прибічник думки про смерть богослов'я.
Я ж думаю, що богослов'я є живим, оскільки Живим є Бог, який Істина, Життя і Шлях.
Я думаю, що кожен, хто відчуває відповідальність за правду може і повинен робити справу критики принципово і не ховаючись за натяками.
Видавання Вами часткової істини за всю церковну істину – це помилка і шлях до нецерковного богослов'я.
Звинувачення, кинуті на адресу багатьох людей – безпідставні.
Намагання відгородитися у башті із слонової кістки – смішні.
Намагання представити критику на Вашу адресу як критику всього богослов'я УГКЦ – чи самої УГКЦ чи УКУ – все це низькопробна маніпуляція.
І на сам кінець. Двері до принципової дискусії відкрито. Ви сказали своє слово. Я сказав своє. Думаю, що по-справжньому нас розсудить історія. Історія нашого народу, історія християнства на цій землі. Але головного Ви не зрозуміли: двері до цієї дискусії відкрив не я, а Господь чи Церква – бо це зробив блаж. Любомир. І ці двері не можливо зачинити. Бо питають «Де наше богослов'я?» і «Що робити?» не лише в Вас, але і в інших. І якщо у Вас є свої відповіді, то це не означає, що відповіді інших апріорі є «квазібогословям». Я розібрав і Ваші рецепти, і Ваші вердикти, і ту теорію, яка покладена в основу Вашого богословського бачення. Ви вважаєте, що Ви думаєте інакше, але тут же знову викладаєте ту саму теорію. Тому, взагалі було б цікаво побажати трошки більшого кругозору. Може він з’явиться якщо Ви проаналізуєте змістовно богослов'я Чорноморця? Або ж напишете про якісь тенденції в богослов'ї УПЦ? Це було б і нам цікаво почитати.
Я не вважаю Вас винним у стагнації богослов'я УГКЦ – навпаки, Ви є одним із тих, на кого я маю щиру надію.
Але ж співайте єпископам пісеньку «Все хорошо». Нехай краще вони подумають про те, чи не замовити їм якісне богослов'я, трошки відійшовши від занудства рецензування по десятому колу, боязні помилок чи взагалі незнання як робити богословське відродження? Наш предстоятель почав думати про богослов'я, думаю і Ваш зможе все зробити правильно.
З надією на всіх греко-католицьких богословів, з вірою в їх покликання та любов’ю до цієї традиції, залишаю за собою свободу говорити правду, якою гіркою вона не була.
Бо як сказав мені о. Борис Гудзяк – «найбільші сутінки перед світанком!»