Львівщину справедливо можна охрестити концентратом туристичних атракцій — тут і архітектура, яка пережили кілька століть, і низка природоохоронних об’єктів, і ціла міста зі спадщиною ЮНЕСКО (що вже говорити й про сам Львів).
Однак, неподалік — за якусь там сотню кілометрів від Львова — можна побачити ще один бік тутешньої історії. І ні, це не чергова оповідь про типову поставстрійську мультикультурність, ця історія з львівських Карпат — про церкви, збудовані з дерева, у типово бойківському дусі.
Львівська ОДА організувала подорож для журналістів задля знайомства з дерев’яними храмами Бескидів.
***
Зі Львова до Верхнього Синьовидного — селища неподалік Стрия — їхалося недовго. За якихось дві години, незважаючи на грудневі снігопади, ми вже робили знимки тутешніх краєвидів.
— У нас 45 разів був Іван Франко. Дуже багато про наше село він написав коломийок, — на ходу розповідає жвавий чоловік — Омелян Заревич, місцевий краєзнавець, а заразом — і голова церковного братства.
Насправді, у Верхньому Синьовидному бував не лише Франко. Переказують, що тут, у 1240 році, зупинявся на той час ще князь Данило Романович — по дорозі в Угорщину, куди їхав сватати сина Лева за королівну Констанцію. Кажуть, тут був й Олекса Довбуш.
А ще — звідси походить найвідоміший український меценат Петро Яцик — той самий, імени якого зараз проводять конкурси з української мови.
— Річка Стрий — вона тепліша, річка Опір — холодніша, — вказує пан Омелян на обидва боки Золотої гори, на яку підіймаємося, балансуючи на льоду. — Колись місто Стрий взагалі було портове.
Від полудневого сонця виблискують дахи невеликих каплиць — це Хресна дорога, яка заразом веде до церкви Собору Пресвятої Богородиці. Хоча ще з XIII століття тут був монастир.
— Монастир, який до цього стояв на Золотій горі, служив обороною від монголо-татарської навали, — протираючи вже червоні від морозу руки, розповідає директор місцевої школи Володимир Кавка. — Коли ж татари нападали, монастир зібрав з навколишніх сіл близько 5 тисяч оборонців. Легенда розповідає, що серед них був такий собі Божко. Його стріла влучила у саме серце ватажку татар і ті відступили. Тому така і назва гори — на честь героїчної оборони від загарбників.
Сам монастир проіснував тут до кінця XV століття. Тоді його спалили поляки. Опісля тут збудували церкву, яка проіснувала до 1790-го. Що з нею трапилося — кажуть, невідомо: може, спалили, може, будівля зазнала руйнації під час чергових історичних перипетій. Але факт лишається фактом: саме цього року постала вже інша церква — святого Юри або Георгіївська. Через аварійний стан в 1938 році за наказом місцевого старости її розібрали та звели нову. Власне, тому нинішню називають двояко — це і церква Собору Пр. Богородиці, і церква святого Юри. Звів її, до речі, як тут кажуть, народний умілець Микола Барабаш за проєктом Василя Нагірного.
1943 року церкву освятили. Однак, за три роки через прихід радянської влади її закрили — ледь не на пів століття. Церква відновила свою діяльність в кінці 80-х. До здобуття Україною Томосу вона належала до УПЦ КП.
Зі старого архітектурного ансамблю на Золотій горі залишилася лише дзвіниця XVIII століття — її і вважають найстарішою тутешньою пам‘яткою.
— Секрет довголіття цієї дзвіниці простий: переважно на Бойківщині будували їх із сосни або смереки. А ця збудована із дуба, — натхненно вказує на дзвіницю пан Володимир. — Правда, колись вона була покрита ґонтою. Навіть є фото з 20-30-х років, на яких можемо побачити первозданний вигляд дзвіниці.
У радянський час старі дзвони зняли і переплавили для потреб колгоспу. Нові дзвони з‘явилися зі здобуттям Україною Незалежности. Вони там є і досі.
Перед входом у дзвіницю всі разом обтупуємо ноги. Між плащаницею та килимами — сходи наверх. Біля них — в куті між павутинням білий постамент Ісуса — дещо пригніченого і з опущеною головою. З дзвіниці добре видно церкву — правда, час від часу ліпить сонце і не дає сфокусувати кадр для знимки.
— Ми плануємо реставрувати дзвіницю, але поки чекаємо на перевірки та готуємо документацію, — вже дорогою з дзвіниці до храму розповідає пан Володимир.
У церкві доволі зимно — немає опалення. Пояснюють, що то для того, аби не трапилося пожежі. Свічки теж стараються не палити — лише на службі, опісля всі задувають.
Всередині — позолочений іконостас, вкритий численними вишитими рушниками. Особливо пишаються тут копією Томоса. Під ним хрест в рушнику, зверху на підставці — вазон.
Вже на виході з церкви пан Омелян розповідає, що цією церквою, та й місцями загалом, дуже колись цікавився Левко Лук‘яненко.
— Ми їздили по горах, я розповідав йому про Івана Франка — йому дуже було інтересно, — каже пан Омелян і ховає ключі від храму у внутрішню кишеню куртки.
Спускаємося вниз, жартуємо, що звідси добре було б з‘їжджати на санях. Сонце блищить між смереками. На крутому повороті — капличка.
— Зрізали дерево, а ньому з‘явився образ Матері Божої. Священник каже: люди не можуть постійно молитися до дерева; давай, Омелян, шось придумаємо. Ну і зробити капличку, — трохи задихано, але з неабияким ентузіазмом розповідає чоловік.
Вирушили далі. Пан Омелян разом з директором школи один наперед іншого запрошували приїхати ще раз. Ми виїхали. В бічному дзеркалі було видно, як чоловіки ще кілька секунд махали на прощання, потім перекинулися словами, потисли руки і розійшлися.
Трансфер до Урича зупинявся по дорозі кілька разів: на фоні живописних смерек просто гріх було не зробити селфі.
Урич — насправді невелике село. За переписом населення України 2001 року в селі мешкало 289 осіб. Однак, вони не спішать виїжджати: відколи «Тустань» стала знаною туристичною атракцією, жити і працювати тут вигідно. Сюди проклали дорогу, зі Львова до заповідника йде прямий автобус, а місцева торговиця вельми модернізована під запити туриста. Кажуть, тут продають добру калганівку [але авторці спробувати її не стало часу].
Однак, окрім Тустані — Урич славиться ще кількома пам‘ятками, зокрема, — дерев‘яною церквою початку XX століття, збудованою також за проєктом Василя Нагірного.
Церква у серці Бойківщини має традиційну форму галицьких храмів — тризрубна хрестова одноверха з вівтарем.
На територію церкви заходимо, коли вже смеркає. Місцевий сторож завзято не дозволяє робити фото, мовляв, священник забороняє. Кілька телефонних дзвінків — і сторож, голосно буркочучи собі під ніс, йде вмикати світло в церкві.
Наталія Керч, головна зберігачка фондів державного історико-культурного заповідника «Тустань», лише похитує головою, мовляв, не зважайте. Просить вдягти маски, питає, чи вакциновані. Світло вмикається, освічуючи пишний іконостас, на якому — Ісус Христос та Матір Божа у вишиванках. Правда, автор цього витвору невідомий.
Тутешня церква святого Миколая — також з «новобудов». Її звели на місці старої в 1911 році.
— Побудували нову церкву суто з практичних причин, — напівголосом каже пані Наталія. — Старожили кажуть, що кількість населення зростала і люди не поміщалися в маленьку церковцю. Тому вирішили збудувати саме цей храм. А з дерева старої церковці було побудовано Просвіту.
За Радянського Союзу церква була закрита. Місцеві сховали старий дзвін, переховували ключі, а на великі свята таємно збиралися. Дзвін, до речі, так і не знайшли.
Виходимо. Над головним входом видно табличку: «Будова Церкви 1908 році за п. Франца Їосифа, за м. Андрея Шептицького, за от. Гната Калінського, отця пароха р. Охремовича. Укінчена року 1911».
Справа від церкви — дзвіниця. На порозі пише рік її спорудження — 1910.
Щоб зробити вдалу знимку, доводиться по коліна залізти в сніг. Смеркає. Гори кидають на церкву довгі тіні. Закриваємо браму і від того скрипіння раптом злітає з дерева птах.
У церкві вимикають світло.
Зі Славського до Верхньої Рожанки доводиться їхати повільно. Дороги замело, але то і на краще: виходить зробити вельми вдалі кадри із засніженими смереками обабіч. Жартуємо: львівська Бойківщина — либонь, не гірша за Альпи.
Кажуть, так багато смерек насадили тут за Радянського Союзу — в промислових цілях. Але чомусь хочеться вірити, що вони завжди тут росли — великим і одвічним пралісом між Сколівськими Бескидами.
У Верхній Рожанці Бойківщина вчувається сповна: чи то від розташування села на межі трьох областей, чи то від типових хат обабіч дороги, чи то від людей, які саме тут чимсь ззовні відрізняються.
Посеред села — нова школа з кольоровими шибами на вікнах та церква із золотими куполами, що вельми вибивається із тутешнього антуражу. Однак позаду неї — церква зовсім інакша.
Кілька метрів містком через річку Рожанка і ми біля неї. Це — церква Зіслання Святого Духа, побудована 1804 року, і що важливо — досі чинна.
— Перший камінь був закладений у 1801 році, — відкриваючи залізні ворота до церкви, розповідає місцевий парох Ярослав Левицький.
Церква дерев'яна бойківського типу — тризрубна, триверха, з широким, спільним піддашшям, орієнтована з півночі на південь.
До церкви з південного-сходу примикає двоярусна дзвіниця, яка була побудована у 1877 році. На дзвіниці є напис: «Цю дзвінницю громадським коштом за ініціативою отця ієрея Григорія Гуменного збудував Андрій Галадій».
— В час богоборчої радянської влади церква була закрита, — скорботно каже отець й опускає очі. — Під час війни місцеві сховали десь на території трьохсоткілограмовий дзвін і досі не можемо його знайти.
Парох додає, що цінність такої церкви в тому, що вона не взяла на себе новомодне вбрання, натомість залишилася автентичною, ба більше — покритою ґонтою, а не бляхою. Бідкається лише, що досі немає ані належної протипожежної системи, ані камери спостереження.
Прямуємо до храму. Великим ключем отець відчиняє брунатно пофарбовані двері. Вмикає світло. Іконостас обведений синіми гірляндами. Посередині — також гірляндами — правда, жовтими — викладено напис: «Христос посеред нас».
До слова, цей іконостас в церкві був встановлений набагато пізніше — лише в 1891 році завдяки майстру Генріху Гейнху. Ікони намальовані художником Іваном Залуським. Хвала, всі вони збереглися і досі.
— Богослуження тут ми не занихуємо, — священник бачить нерозуміння на обличчях і швидко пояснює: тобто не облишуємо Богослужень. Правимо по празниках, на Святого Духа, коли відправляємо людей на вічний спочинок.
Виходимо. Зліва в бабинці картина Страшного Суду — тепер вже рідкість для церков.
Священник вимикає світло, перевіряє лампадки:
— Зрозуміло, що церква переважно закрита. Але якщо комусь треба — тут ледь не кожен житель має мій номер телефону. Питаєте, дзвоните, і я відчиню. Звісно, якщо буду на місці.
В Маткові вже біля церкви нас зустрічає Лідія Комарницька, місцева вчителька у школі. Поправляє велику шилінову хустину, одягнуту поверх короткої шуби.
— Колись в цьому селі була інша церква — Святого Духа, — пані Лідія вказує на пагорб навпроти. — Однак під час сильної грози хрест з того храму зірвало і принесло сюди. Тому тут і звели оцю церкву.
Церква Собору Пресвятої Богородиці споруджено 1838 року — тридільна, трьохярусна і триверха, увінчана шоломовими банями із маківками. Будували храм майстри Іван Мельникович та Василь Іваникович.
Поруч з храмом — дзвіниця, де є також проповідальниця для священника. Серед дзвонів найвідоміший — Димитрій, подарований 1928 року українськими емігрантами з США. Другий дзвін — виготовлений самбірським товариством «Ризниця» у 1914 році. До слова, вони досі дзвонять. Інші два мають тріщини і не підлягають реставрації. За часів війни, до речі, були ще інші дзвони, які закопали на цвинтарі. Однак, їх досі не знайшли.
— Переказують, що спершу в дзвіниці неправильно поставили двері — до заходу, а не до сходу, — розповідає жінка. — І через це почало затьмарювалося небо: сонце ховалося і наступала ніч. Тому дзвіницю повернули.
Через відлигу капає з даху. Надворі довго не затримуємося — прямуємо до храму.
Пані Лідія вказає на масивні вхідні двері, які зроблені всього з двох дощок. Над дверима — напис польською мовою: «Tey swiatyni fundamenta», на лівому одвірку напис з датою спорудження: «Zalozone dnia 21 czerw.», на правому: «Roku 1838».
— Тільки до церкви заходячи треба перехреститися, — нагадує всім пані Лідія, роблячи на собі хрест. — Віддати шану.
Цікаво, що робочою силою на будові храму в основному були жінки — чоловіче населення села у ті роки масово було рекрутовано до війська Австрійської імперії.
Храм переважно вкритий фресками кінця XIX століття. Зберігся також тогочасний чотириярусний іконостас з намісними іконами. Царські ворота мають композицію, яка притамання ще XVII століттю — Дерево Єсея.
— В нас в церкві століттями співають однаково — ми його не перебудовуємо, — усміхається пані Лідія. — Священники як приходять, то співають не так, як їх там вчили, а так, як ми всі знаємо — автентично.
Під час Радянського Союзу церква була закрита, однак ніхто не перечив тому, що люди храмом опікувалися. Храм відкрили тільки-но 1989 року та наново освячено на честь святого Дмитрія, нині він належить місцевій громаді УГКЦ.
14 червня 2010 року матківську церкву ледь не спіткало лихо, в неї влучила блискавка, і лише надійність автоматичної системи пожежогасіння врятувала святиню від загибелі.
А трьома роками пізніше сталася знаменна подія – 21 червня 2013 року на 37-й сесії Комітету Світової спадщини ЮНЕСКО, що проходила у Камбоджі, церква Собору Пресвятої Богородиці, разом з сімома іншими дерев’яними церквами карпатського регіону України, була включена у список світової спадщини ЮНЕСКО.
— ЮНЕСКО нам не дає грошей, — каже наостанок пані Лідія. — Село прибутку від цього не має. Це радше про загальну відповідальність і про те, що наша церква є під охороною.
Виходимо з церкви. Робимо спільну знимку. Пані Лідія, вже провадячи нас до трансферу, згадує все нові історії з життя села.
Розповідає, що колись церква була вкрита ґонтою, а в 30-х покрівлю змінили на бляшану. Каже, скоро знову поставлять ґонту.
Над церквою знову затьмарюється небо. Тільки цього разу — вже не через дзвіницю. Смеркає. Клубочиться по горах вечірній туман.
З ґрунтових доріг поволі виїжджаємо на трасу. В бічних дзеркалах віддаляється гірська Бойківщина. Їдемо на Львів.
***
Ці чотири бойківські церкви — звісно, лише крапля в морі. Аби відвідати більше — не стане й місяця. Але й і така крапля насичує — й, можливо, трохи повертає до себе.
***
Подорож відбулася в межах програми «Світ карпатських розет» за сприяння Львівської ОДА.