За кількістю унікальних пам'яток на одиницю площі Бучач цілком гідний чільного місця у неписаному рейтингу Тернопілля і присутності бодай у першій п'ятірці такого ж рейтингу Галичини. Ще б пак! Більшості з решти міст України навіть десятої частки таких пам'яток вистачило б, аби роздутися від гордощів.
Назва “Бучач” походить від старослов'янського “буча” – бистрина. Річку Стрипу, на берегах якої стоїть місто, і нині спокійною назвати важко, а у давнину, кажуть, взагалі була ого-го!
Точна дата виникнення міста невідома. Принаймні в ХІІ столітті тут уже було поселення, що належало до Теребовлянського чи Галицького князівств. У письмових джерелах Бучач вперше згадано під 1260 роком, хоч і опосередковано. Бо йдеться не про місто, а про якогось Гаврила (Габріеля) Бучацького, старости кам’янецького. Невідомо що його поєднувало з магнатами Бучацькими, які володіли містом після приєднання Галичини до Польщею (найімовірніше, просто маємо справу з анахронізмом середньовічного польського історика).
До речі, саме магнати Бучацькі замість старого, відомого ще від ХІІ ст. дерев'яного укріплення звели мурованого замка – найдавнішу зі збережених до нині пам'яток міста. Правда основна частина його мурів датується “лише” XVI та XVII ст. і лише незначні фрагменти – першою половиною XIV ст.
Сучасного вигляду замок набув за часів Потоцьких. Адже Чортків, Бучач і ще цілий ряд містечок відійшли до Стефана Потоцького як компенсація за привласнені скарби Підгаєцького замку (ми вже розповідали про цю кримінально-детективну історію). Важко переоцінити роль Потоцьких у долі Бучача – про це свідчить навіть герб міста: від XVII ст. основним його елементом є срібний п'ятираменний хрест “Пилява” (герб роду Потоцьких). Потоцькі були дідичами міста до самого “золотого вересня” 1939 року. “Пилява” зникає з міського герба лише в короткий період існування ЗУНР та за “совітів”.
На “Пиляву” в Бучачі натикаєшся в найнесподіваніших місцях. Навіть хрести на шпилях храмів тут п'ятираменні (мабуть, така чеснота, як скромність, Потоцьким була невластива). Стара “цісарська” цегла місцевого виробництва теж часом позначена “Пилявою”.
Але повернімося до замку. Стефан Потоцький із дружиною Марією Могилянкою (кузиною славетного київського митрополита Петра Могили) значно розширили цитадель і звели дві великі напівкруглі бастеї. Завдяки цій перебудові замок зовні став дещо подібним на замки Язловця, Бережан, Теребовлі та Сидорова. Краєзнавці припускають: перебудову та розширення замку виконували ті ж самі майстри, що й реконструкцію замку в родовому гнізді Потоцьких, Золотому Потоці. Стиль дуже схожий.
Враховуючи досить неприємну обставину, що Бучач лежав на так званому “волоському шляху”, яким з південного сходу на північний захід часто рухалися татарські орди, служба в залозі замку не була нудною. В XVII ст. його не раз штурмували ординці, яничари та козаки. 1672 року твердиню взяли в облогу османи під проводом самого султана Мехмеда IV (цих своїх союзників, як відомо, привів на Поділля правобережний гетьман Петро Дорошенко). Оборону міста та замку тоді очолила дружина Яна Потоцького Урсула (чоловік саме десь забарився). Є легенда, ніби султан, дізнавшись, що обороною керує жінка, наказав зняти облогу. Мовляв, перемога над представницею слабкої статі слави не додасть. Але то лише гарна легенда. Відомо, що 18 жовтня у Бучачі під «Золотою липою» (це старезне дерево досі стоїть при дорозі на Соколів) підписали мирний договір між Османською імперією та Річчю Посполитою. Сам же султан займав у той час місцевий замок.
У 1676 році турки повторно захоплюють Бучацький замок. Тоді яничарами та союзними кримцями керував уже не султан, а бейлербей (намісник султана) Дамаску Ібраґім-паша. Загарбники добряче поруйнували фортецю, але Потоцькі майже одразу її відбудували.
Від початку XVIII столітті замок повністю втрачає своє оборонне значення й занепадає. А в XIX-му, як і багато інших галицьких замків, твердиня перетворюється на банальну каменоломню – мури, бастеї й інші замкові споруди людність розбирає на будівельні матеріали.
Наприкінці XIX ст. доктор медицини Едвард Кшижановський проводив на замчищі археологічні розкопки. Серед знахідок тоді були величезні кам'яні ядра, якими стріляли турецькі гармаші під час облоги. Два з них можна й досі побачити біля головної брами Успенського костелу, що стоїть біля підніжжя замкової гори.
Замок має відвідати кожен порядний турист. І не лише тому, що його руїни самі собою дуже гарні та романтичні. З замкової гори відкривається чи не найкраща панорама на історичну частину міста.
І все ж Потоцькі – не головна “фішка” Бучача. Цю нішу тут займає Йоган Пінзель. Для кожного шанувальника цього видатного скульптора Бучач є своєрідною “Меккою”. Тут при дворі Миколи Василя Потоцького Йоган Пінзель пропрацював майже півтора десятиліття і саме тут створив більшу частину своїх шедеврів.
Найперше тут варто згадати Бучацьку ратушу, унікальну пам’ятку, створену 1751 року в тандемі з архітектором Бернардом Меретином. Ця споруда у стилі рококо не має аналогів не лише в Україні, але й у Центральній Європі. Існує легенда, нібито фундатор вимагав від будівничих, аби висотою ратуша хоч трішки, але перевищила знамениту вежу Корнякта – на той час найвищу споруду Львова й цілої Галичини. За іншою легендою, Микола Василь Потоцький заборонив майстрам одружуватися, аж поки їхнє творіння не перевершить за красою львівську конкурентку.
Для оздоблення ратуші Пінзель виготовив 14 скульптурних композицій, що ілюстрували відомі біблійні й антично-міфологічні сюжети (за іншою версією, скульптур було 24). З них до нашого часу дійшли “недогризки” лише 9 композицій. Частина фігур загинула під час пожеж 1811 та 1865 років, частину знищили в 1950-х. Те, що вціліло, добите нашим недбальством.
Наприкінці 1980-х Кам'янець-Подільська реставраційна майстерня провела реставрацію споруди. Тоді ж замість її шпилю з причепленою за совітів п'ятикутною зіркою «а-ля-Кремль» добудували дерев'яну барокову башточку, яка більше відповідала ратуші стилістично. Загалом реставрацію, очевидно, провели не зовсім успішно. Тож із другої половини 2000-х років її почали віднова. На жаль, через брак коштів “віз і нині там”. Роботи практично не ведуться, а унікальна пам'ятка продовжує руйнуватися.
Нині з “ратушних” скульптур Пінзеля можна “помилуватися” хіба що жалюгідними рештками композіції “Геракл і Лернейська гідра”. Та й то здалеку. Якщо ж кортить побачити шедеври славетного майстра в усій красі, то вам слід пройтися до костелу Успіння Богородиці. Це лише двісті метрів від ратуші.
Зовні храм нічим особливим не вирізняється. Типовий такий бароковий костел XVIII століття, яких багато. Споруда в усіх відношеннях не унікальна – за її основу було взято дещо перероблений проект костелу Всіх Святих у Годовиці біля Львова . Але зайдеш досередини, а там… А там Пінзель...
У самому костелі – одразу 5 вівтарів: центральний і 4 бічних. Бічний вівтар Святого Юди Тадея знаний тим, що саме перед ним Пінзель брав шлюб і хрестив своїх дітей. До речі, хрещеним батьком первістка знаменитого скульптора (а, отже, й кумом Пінзеля) став уже згаданий архітектор Бернард Меретин. Цей вівтар, зауважимо, старіше самого храму. Пінзель його виготовив ще для готичного попередника теперішнього костелу. На жаль, основні фігури вівтаря до нашого часу не дійшли.
Є небезпідставна версія, що Йогана Пінзеля в цьому храмі й поховали. На жаль, вшанувати могилу славетного митця не вдасться. За радянської влади в костелі зробили склад, а у його крипті, прибравши саркофаги, – котельню. Позаду храму й досі видно сліди кріплень металевого складського димаря.
Вважають, що основні фігури з храмового вівтаря власноруч виготовив сам Майстер. Менші, а також чисельних ангеликів – його учні. У нижній частині головного вівтаря стоять постаті апостола Івана Євангеліста, святих Йоахіма та Анни, а також Захарія, зображеного у вбранні старозавітного священика.
Але краще один раз побачити, ніж сто – прочитати. Думаємо, світлини тут доречніші за слова.
Із решти внутрішнього оздоблення варто звернути увагу на амвон (теж роботи Пінзеля) та на орган. Останнім нині можна лише милуватися, але не слухати. Механізм велетенського інструменту розтрощили у 1950-х роках.
Із зовнішнього костельного декору варто оглянути пишну барокову бічну браму та різьблену фігуру Божої Матері в ниші за ними. Особливо зворушливо виглядають іграшкові ангелики, залишені якоюсь дитиною
Продовжуючи екскурсію “пінзелівськими місцями”, варто обов'язково відвідати греко-католицьку церкву Покрови (1764 або 1755 р.), зведену в стилі пізнього бароко зірковим тандемом Меретин-Пінзель.
Борис Возницький, людина, яка відкрила світові Йогана Ґеорга Пінзеля, якось назвав церкву Покрови “експериментальною майстернею Майстра”. Тут Пінзель на замовлення Потоцкого створив два бічні вівтарі, амвон і рельєфи на антипедіях головного вівтаря. Нині більшість робіт Пінзеля зберігаються у Тернопільському обласному краєзнавчому музеї, але й ті, що залишилися, більш ніж варті уваги.
Головною святинею храму є стародавній образ св. Покрови в важких срібних ризах та позолоті. Ікону подарував храму його фундатор – той самий Микола Василь Потоцький. Розповідаючи про ікону, місцеві обов'язково розкажуть страшилку про бучацького війта Чекановського. Мовляв, під час наполеонівських воєн австрійський уряд розпорядився вилучити церковні цінності (війна вимагала величезних коштів). Отож, війт на виконання вказівки спробував зняти срібні шати з образу. Далі все, як завжди. Ні, богохульник не впав замертво (все ж не своєю волею діяв). У нього лише віднялася рука.
ХХ століття стало трагічним для храму. Під час Першої, а потім і Другої світових воєн церкві, як то нині кажуть, “прилетіло”. На щастя, пошкодження були відносно незначними, і їх ліквідували. Хоча найстрашніші події пов'язані з літом 1941-го. Совіти тікаючи від німців, аби не заморочуватися з евакуацією заарештованих “ворогів народу”, як у них було заведено, розстріляли бранців. Тіла таємно поховали в одній із церковних крипт. По війні храм діяв до 1956 року, по тому тут був товарний склад райспоживспілки. Церкву повернули вірним лише наприкінці 1980-х. У 1990 році під час ремонтних робіт виявили згадане поховання закатованих. Загалом виявили 148 людських кістяків, серед них – навіть дитячі. Рештки поховані у братській могилі біля храму.
До приходу совітів в Бучачі було ще два шедеври Пінзеля – монументальні композиції на честь Св. Івана Непомука та Богородиці. Статуї, що прикрашали їх, комуністи знищили 1947 року. Залишилися хіба потужні постаменти, прикрашені все тією ж “Пилявою”, та ще голови святого Непомука й одного з ангеликів, врятовані місцевими мешканцями. Користуючись старими фотографіями, «фіґури» відновили 2006 року, але казати про стовідсоткову ідентичність навряд чи можна, хоча й вийшло дуже схоже.
На цьому наразі зупинимося. Продовження віртуальної мандрівки Бучачем – у другій частині нашої розповіді.
Світлини автора, ukrainaincognita.com та мережевного журналу “zalgalina”