У Тиврові 7 вересня відбувся Всеукраїнський день молитовної пам’яті постраждалих за віру у ХХ столітті. «Боротьба, яку веде наша країна, — це продовження боротьби за свободу і гідність людини», — сказав єпископ Віталій Скомаровський, ординарій Луцький і голова Конференції єпископів РКЦ в Україні.
Як розповідає CREDO, шість років тому, 1 вересня 2018 року, в Тиврові на Вінничині у римо-католицькому храмі св.Архангела Михаїла було урочисто освячено Меморіал на честь мучеників за віру ХХ століття в Україні. Наступного року 7 вересня там же відбулися головні заходи встановленого рішенням Конференції єпископів РКЦ України Всеукраїнського дня пам’яті мучеників за віру ХХ століття, відтоді цей день пам’яті відзначається у першу суботу вересня. А 5 вересня 2020 року тиврівський храм св.Архангела Михаїла був проголошений санктуарієм Пресвятої Божої Матері Тиврівської та мучеників за віру.
Цього року, щоб ушанувати пам’ять тих, завдяки чиїй жертовності й мужності у визнаванні віри тепер маємо змогу вільно молитися на нашій землі, до Тиврівського санктуарію з’їхалися віряни з різних парафій Кам’янець-Подільської дієцезії, а також із Києва, Житомира та Львова.
Святу Месу, що стала центральним пунктом заходу, очолив голова Конференції єпископів РКЦ в Україні єпископ Віталій Скомаровський. Серед священників, які з ним співслужили, був також ініціатор створення Меморіалу мучеників за віру, настоятель парафії св.Миколая в Києві о.Павло Вишковський ОМІ. Служіння при вівтарі під час Святої Меси виконували семінаристи міжнародної місійної семінарії «Redemptoris Mater» у Вінниці.
Перед початком Євхаристії учасники перед виставленими Пресвятими Дарами молилися Розарій за мир в Україні.
«Сьогодні, — сказав у проповіді владика Віталій, — ми збираємось на Службі в день пам’яті постраждалих за віру, чи точніше — постраждалих за Сина Божого. Господь називає їх щасливими, блаженними. Він каже: “Радійте і веселіться, бо нагорода ваша велика на небі”. Ми згадуємо їх сьогодні, щоб радіти з їхньої нагороди. […] Цей день молитовної пам’яті має ще більше значення для нас, щоб ми наслідували їх у непохитності їхньої віри. В нашій країні, на цих землях ще з 1920‑х років за що тільки людей не переслідували! За те, що вони були певної національності чи народилися в “неправильній” сім’ї, бо “правильними” були тільки селяни і робітники; за те, що не так подивився чи не так сказав — чи, навпаки, мовчав. Здається, що той режим дуже любив завдавати горя і страждання людям. Але якщо хтось народився в якійсь сім’ї чи належав до якогось народу, він не був винний у цьому. З вірою не так: людина мала добровільно зробити свій свідомий вибір — я хочу бути віруючим, хочу бути вірним Богу. Це та непохитна віра, про яку ми сьогодні чули».
«Пам’ять про них, і пам’ять узагалі, є дуже важливою. Рослина без коріння є не просто слабкою рослиною — вона не виживе. […] Сучасний погляд, що добре лиш те, що є сьогодні, або ще краще — завтра, позбавлений майбутнього. […] Тому ми повинні дякувати всім тим, які зберігають пам’ять», — сказав єпископ Скомаровський.
Наводячи приклад здійснення слів Господа Ісуса про зерно, яке приносить багато плоду, єпископ Віталій докладно розповів про життя блаженного Владислава Буковинського. Мрією цього священика було збудувати католицький храм у Караганді, де минули останні роки його життя і звідки він, попри важку хворобу, відмовився виїхати звідти. «Могила священника також апостольствує», — такою була його відповідь. Ця мрія не здійснилась за життя о.Владислава. Але коли у 1974 році він відійшов до Неба, а на його місце прийшов священник із Литви о.Альбінас Домблаускас, дозвіл на будівництво храму було отримано — і у 1980 році було освячено храм св.Йосифа. В ті часи, коли в радянському союзі храми не будувались, а закривались, це здавалося чимось абсолютно фантастичним.
«Це здійснилось завдяки його жертві — жертві того, хто віддав своє життя для людей і для Бога», — закінчив проповідь владика.
Говорячи про значення вшанування пам’яті мучеників минулого століття у теперішній час — час важких випробувань, які нині випали на долю нашого народу — єпископ Віталій сказав для CREDO:
«Вважаю, що те, за що наша країна сьогодні бореться, — це, насамперед, повага до людини, повага до її гідності. І це власне те, що було нищене в часи радянського союзу. Людей не просто не поважали — їх убивали, знищували. Знищували цілі родини, цілі суспільні верстви, великі групи людей, чиї переконання не вписувалися в радянські шаблони. Тому страшні події минулого пов’язані з тим, що ми переживаємо сьогодні. Адже ми хочемо бути в Європі, де людину поважають, — попри те, що і там є багато проблем. Тому боротьба, яку веде наша країна, — це продовження боротьби за свободу і гідність людини. Люди, про яких ми сьогодні згадуємо, — це люди, які страждали за віру, страждали за свободу віросповідання, за те, щоб бути вільними людьми. У своєму житті вони, попри зовнішні обставини, намагались бути вільними людьми і вчили цього інших».
Як і щороку, День молитовної пам’яті продовжила Хресна Дорога залами-стояннями Меморіалу, яку також очолив владика Віталій. У І залі, експозиція якого розповідає про щоденне життя в суспільстві без Бога, вірні в молитві перепросили Бога за гріх атеїзму і руйнування храмів на нашій землі. У ІІ залі, який представляє трагедію Голодомору, перепрошували за нехтування дарами та власністю інших людей, за егоїстичність свого життя та за марнування матеріальних благ, якими могли би поділитися з потребуючими. У ІІІ залі, де показано, як безбожна влада знищувала сім’ю (що також намагається зробити і сучасний світ), дякували за благословення сім’ям у нашій країні та перепрошували за недотримання шлюбної присяги, за гріхи подружньої зради й розлучення, і просили про зцілення родин, які перебувають у кризі. У ІV залі-стоянні перепрошували за нехтування обов’язком морального і духовного виховання дітей, яке приноситься в жертву мріям про їхній майбутній добробут і кар’єрний зріст.
На VІІ стоянні, присвяченому депортованим до Сибіру й Казахстану, нині моляться за вимушених переселенців і перепрошують за тих, хто в гонитві за матеріальним покинув свої родини. На VІІ стоянні перепрошували за тривання у тяжких гріхах, виправдання грішної поведінки і нехтування Божим Милосердям; на ІХ — дякували Господу за кожну Євхаристію та перепрошували за відсутність на недільній Службі, негідне приймання Святого Причастя, занедбування адорації Пресвятих Дарів.
«Господи, сьогодні численні наші громадяни стають каліками внаслідок агресії, ненависті й заздрощів російського суспільства. Скільки людей планували своє майбутнє та майбутнє своїх дітей! На жаль, їхні плани були зруйновані. Так багато людей змушені втікати зі своїх домівок, рятуючи життя своє та дітей від злочинів російської армії. Дякуємо Тобі, Господи, за духа витривалості, яким Ти обдаровуєш Твоїх усиновлених дітей, і перепрошуємо Тебе за духа жорстокості в серцях багатьох людей. Перепрошуємо також за плекання ненависті, злоби та жаги помсти», — ця молитва пролунала на ХІ стоянні.
На останньому, ХІV стоянні пролунали такі слова: «Господи, ціною майбутнього нашої країни є каліцтво наших синів та доньок, покладення до гробу стількох наших співвітчизників. Перепрошуємо Тебе, Господи, що ми швидко забуваємо про тих, хто пролив свою кров, стримуючи російських злочинців. Молімося про духа вдячності тим, хто пожертвував своїм життям заради нашого кращого майбутнього. Господи, не дай нам забути якою ціною ми викуплені: ціною Твоєї Крові та крові сотень тисяч наших захисників і захисниць».