Церковна єдність: чи є альтернатива унії?
Інколи унійні церкви називали мостами між Сходом і Заходом. Алегорія не надто вдала, бо нівелює суб’єктність цих церков, цілком їх інструменталізуючи. Гадаю, що алегорія мосту, який так люблять вживати англікани, більше підходить самій унії. Однак мости можна і необхідно вдосконалювати, перебудовувати відповідно до нових технічних стандартів, розширяти і додавати додаткові смуги руху. Вони не можуть залишатись тими самими протягом століть, попри те, що їхня суть «поєднувати береги» є незмінною.
Питання, чи є альтернатива унії у контексті чергового ювілею Берестейського поєднання, це питання про слона в кімнаті. Відповідей може буде декілька і вони можуть бути радикально протилежними. Залежить, що розуміти під терміном «унія»: відновлення єдності взагалі, конкретну історичну подію чи шерег подій, угоду задля досягнення певних економічних та політичних цілей і т. д. На перший погляд, «доба уній» минула. Проте, якщо глянути ширше, то така думка не виглядає переконливою.
Відомою є теза про те, що «не було часу, коли не було» спільнот християн східних традицій у єдності з Римом. Якщо щодо безперервності єдності Маронітської Церкви з Римом ще існують сумніви, то монастир св. Ніла у Гроттафераті (Італія) завжди залишався при своїй візантійській традиції, одночасно зберігаючи єдність із наступниками св. Петра. Проте й не було часу, коли б намагання подолати розділення цілком вигасали. Остання «класична» унія відбулась не так і давно, у 1930 році, коли єдність з Римським апостольським престолом відновила Сиро-Маланкарська Церква в Індії.
Пожвавлення екуменічного діалогу у другій половині ХХ століття, здавалося, б поставило крапку у цьому питанні. Але, попри велику кількість багаторівневих діалогів, досі не визріло жодної схеми чи моделі відновлення християнської єдності. Разом з цим, процес укладення «персональних» і «корпоративних» уній не припинявся. Одним з найяскравіших випадків був перехід в Католицьку Церкву єпископа Ассирійської Церкви Сходу Бавая Соро разом з кількома дияконами, священниками і декількома тисячами вірних у 2008 році. Прикметним було те, що єпископ Соро кілька десятиліть був чільним представником Ассирійської Церкви у діалозі з католиками і після його переходу ассирійська сторона втратила, по суті, одного з найфаховіших богословів, який міг провадити цей діалог далі на відповідному рівні. Врешті-решт ця група ассирійців на чолі з єпископом Соро влилась в єпархію св. Петра в Сан Дієго Халдейської католицької церкви. Існують й інші, схожі приклади таких переходів. Проте, міркуючи про альтернативи, корисно поглянути також на інші сучасні приклади діалогу певної християнської спільноти із Римським апостольським престолом, який би завершився виробленням нової моделі єдності та її матеріалізацією. Без сумніву, найцікавішим таким прикладом є створення у 2009 році персональних ординаріятів для англікан, які бажають бути в повному сопричасті з наступником св. Петра.
Назагал в Україні ми доволі мало знаємо чи цікавимось англіканством. І це не дивно, оскільки ми маємо надто мало нагод для взаємного пізнання, наші зустрічі є радше припадкові. Хоч тут можна пригадати, що у травні цього року відбулась дуже цікава публічна розмова Блаженішого Святослава Шевчука і архієпископа-емерита Кентерберійського Роуена Вільямса, яка, напевне, є унікальною подією в історії обох церков. До більшовицької революції англіканська парафія діяла в Юзівці (Донецьк), а після здобуття Україною незалежності невелика англіканська громада почала діяти в Києві (при лютеранському храмі) і належить до Європейської дієцезії цієї церкви. Англіканство часто виглядає нам як регіональний феномен, хоч на сьогоднішній день більшість англіканців живе поза Великою Британією. Із близько 85 млн англіканців лише 26 млн проживає в Британії, а найбільше їх є у Африці. У структурному вимірі на сьогодні «англіканська співдружність» чи «англіканське сопричастя» (Anglican communion) складається з 46 самокерованих церков, 865 єпархій, території яких охоплюють 165 країн.
Найвідоміший діяч Оксфордського руху, пізніше кардинал, Джон Генрі Ньюмен глибоко цікавився християнським сходом, хоч мені невідомо, чи його увагу коли небудь привертали власне унійні церкви. Ще один відомий колишній англіканець о. Роберт Г’ю Бенсон, автор одного з перших романів-антиутопій «Князь світу цього» і син архієпископа Кентерберійського, який пішов шляхом Ньюмена, був досить популярним автором у міжвоєнній Галичині і низка його творів були перекладені українською. Тож можливо, що окремі кола в УГКЦ таки цікавились англікансько-католицькими справами. Сміливо можу припустити, що митр. Шептицький, для якого унійні ініціативи мали пріоритетне значення, був добре знайомий з проблематикою англікансько-католицького діалогу.
Проте в часи і Ньюмена, і Бенсона для того, щоб стати католиками, англіканцям доводилось, вживаючи відому алегорію, «перепливати Тибр», після чого вони просто розчинялись в Римо-Католицькій церкві. Схоже, як це відбувалось з представниками Руської церкви у XVI столітті.
Окрім персональних переходів, ідея християнської єдності вже у другій половині ХІХ ст. все частіше піднімалась на Ламбетських конференціях англіканських єпископів. Зі свого боку, 14 квітня 1895 папа Лев ХІІІ, який у 1879 підніс Ньюмена до кардинальської гідності, видав Апостольський лист Ad Anglos, у якому він закликав англіканців повернутись до єдності з Римом, хоч це було сказано радше в загальних фразах. Вже наступного року Лев ХІІІ видав свій Ап. лист Apostolicae curae, у якому підтвердив недійсність англіканських рукоположень. Реакція англікан була негативною, проте у 1920 році на черговій Ламбетській конференції вони підтвердили свою відданість ідеї єдності, підкресливши, що будь-яка схема такої єдності, яка не включатиме в себе Велику Латинську Церкву Заходу, в кінцевому підсумку не відповідатиме Божественному задуму.
Це були сильні слова, і вони спонукали бельгійського кардинала Дезіре-Жозефа Мерсьє започаткувати неофіційний діалог між англіканцями і католиками, який нині відомий як «Малінські бесіди», що тривали з 1921 по 1925. Ці бесіди спровокували різні реакції, як в середовищі англіканців, але, що важливо, також середовищі англійських римо-католиків, які були обурені тим, що це відбувається «через їхню голову», і вважали, що англіканці повинні, коротко кажучи, просто приєднуватись до відповідних структур РКЦ в Британії. І тут, знову ж таки, напрошується паралель з берестейським періодом, коли місцевий (польський, угорський) римо-католицький єпископат був більш схильний просто-напросто інкорпорувати русинів, вірних східної традиції, в Римо-Католицьку Церкву без будь-яких зайвих бесід. Незважаючи на різні негативні реакції і протидії, на четвертій Малінській зустрічі у 1925 році кардинал Мерсьє виголосив доповідь, яка мала у подальшому досить вагомий вплив на англікансько-католицький діалог, і її відлуння присутнє у дискусіях, які передували Апостольській конституції Anglicanorum coetibus.
Справжнім автором цієї доповіді був знайомий українським греко-католикам близький друг митрополита Андрея Шептицького, бенедиктинський абат Ламбер Бодуен. У своєму тексті він докладно проілюстрував, що Церква Англії від самого початку мала значну внутрішню автономію відносно Рима, а її очільник мав права, наближені до тих повноважень, які мали східні патріярхи. Пізніше, як приклад, він проаналізував становище мельхітського греко-католицького патріярхату. А в останній частині висунув ідею, що Англіканська церква може і повинна втішатись в рамках Католицької церкви такими самими правами і привілеями, як східні патріярші церкви. Глава Англіканської церкви повинен був би мати статус патріярха, місцевий синод повинен випрацювати власне канонічне право і т. д. Цей патріярх, на думку Бодуена, міг би зайняти місце після чотирьох патріархів Сходу, і таким чином його гідність була б вищою від кардиналів. У своєму висновку абат Бодуен підкреслив, що формулою поєднання Англіканської церкви з Римом може бути лише «єдність, а не поглинання».
У ХХ столітті сторони й надалі провадили діалог в рамках різних спільних комісій. Проте всередині самої Англіканської церкви наростала напруга стосовно низки фундаментальних богословських і морально-етичних питань, що час від часу провокувало як персональні переходи, так і спроби регіональних реуній.
Найяскравішою з них було приєднання до Католицької Церкви кількох священників і громад, які належали до англіканської дієцезії Арміцар в Індії у 1975 році. Але ця акція була не надто вдалою. Спершу сторони обговорювали можливість приєднання цілої єпархії, однак Рим розглядав можливість збереження нею англіканських традицій лише як поступку на перехідному етапі «акліматизації» в Римо-Католицькій Церкві, а індійські римо-католицькі єпископи тримались ще жорсткішої лінії. Врешті-решт до РКЦ приєдналась лише невелика частина охочих.
У 1980 році Іван Павло ІІ зробив ще один крок для унормування таких переходів, затвердивши низку норм і положень, які відомі під назвою The Pastoral Provision, для колишніх священників Єпископальної Церкви (назва Англіканської Церкви в США). Це рішення відкрило можливість для створення на території США окремих парафій, які могли б зберігали власні англіканські літургійні традиції та духовність. Хоч в рамках цих норм приєднання англікан до Католицької Церкви відбувалось на персональному рівні, це зрештою справедливо і для Anglicanorum coetibus, тепер вони мали змогу стати католиками не перестаючи бути англіканцями. Цей експеримент виявився доволі живучим. Оскільки з того часу близько ста священників були рукоположені для душпастирства у таких спільнотах. Тепер англіканці вже не мусіли «перепливати Тибр», щоб бути в єдності з Римом, а на тому боці їх чекала «окрема кімната». Якщо поглянути на такі видання, як Into Full Communion. Pastoral Provision for Former Clergy of the Episcopal Church чи Anglicanorum coetibus, які вийшли у вигляді окремих брошур, то на обкладинці можна часто побачити зображення мосту через Тибр, а на задньому тлі Собор святого Петра. Це дуже гарна алегорія, до якої я ще повернусь.
Як вже йшлось вище, переходи з англіканства в католицизм в другій половині ХХ століття були спровоковані головним чином кризою всередині самого англіканського сопричастя. За словами відомого католицького богослова домініканця Айдана Ніколса, який сам є колишнім англіканином, автора багатьох досліджень, присвячених східним церквам, а також англікансько-католицьким взаєминам, діалог між Католицькою Церквою і Церквою Англії став практично неможливим через існування в рамках англіканства відразу трьох «церков»: одна з яких тяжіла до «класичного» протестантизму, інша до католицизму, а третя до «ліберального» християнства. В такій ситуації, за його словами, двосторонній діалог ставав можливим лише з кожною окремою фракцією, але не зі всіма одночасно.
Черговий внутрішній розкол в англіканській співдружності стався після 1992 року, коли Генеральний Синод Церкви Англії проголосував на користь рукоположення жінок. Це спровокувало появу «церкви в церкві», яка не прийняла цих рішень, відмежувавшись від тих єпископів, які рукополагали жінок. Прокатолицька частина цього середовища майже відразу розпочала інтенсивні перемовини з Римом, а дехто, не чекаючи завершення цих розмов, знову ж таки «переплив Тибр» самотужки. Найяскравішим в цьому періоді був перехід в Католицьку Церкву колишнього єпископа Лондона Грехема Леонарда.
Від самого початку ціллю перемовин цієї групи англіканців з Римом була «єдність, а не поглинання», як це було сформульовано ще у 1925 аббатом Ламбером Бодуеном. Таке бажання спонукало їх вести перемовини напряму з Римом, а не з місцевим римо-католицьким єпископатом. Іван Павло ІІ, у свою чергу, вважав, що англійські римо-католицькі єпископи, заперечуючи можливість входження англіканців в Католицьку Церкву цілими спільнотами, які б зберігали при цьому свої особливості, мислили «не апостольськи».
Як вже йшлось вище, ми надто мало цікавимось життям Англіканської церкви, проте це не означає, що вони не цікавляться нами. У процесі діалогу не раз поставало питання форми і ступеня автономії, яку може мати англіканська спільнота в рамках Католицької Церкви. Чи буде це ще одна Церква sui iuris? За словами Айдана Ніколса, який вважає, що на сьогоднішній день єдиними прикладом «єдності без поглинання» є східно-католицькі Церкви, постановка питання таким чином вимагала від англіканських богословів ґрунтовного окреслення богословської, літургічної, духовної спадщини, яка мала б стати підставою для такого ж статусу, який мають східні католики. Інакше, вважав він, навіть не варто було підіймати це питання. Попри увесь свій скептицизм, він усе ж вірив, що Англіканська унійна спільнота може стати однією з Церков sui iuris.
У 2009 році папа Бенедикт XVI проголосив Апостольську конституцію Anglicanorum coetibus. Вона не поклала початок новій церкві sui iuris. По суті, вона продовжує логіку норм, затверджених Іваном Павлом ІІ у 1980 році для парафій «англіканської традиції» у США, виводячи цілу структуру на новий рівень. Тепер це не просто окремі парафії в рамках латинських дієцезій, а групи парафій об’єднані в персональні ординаріати. Очільниками яких є ординарії (не обов’язково єпископи), влада яких є «вікарною», тобто вони діють від імені Римського понтифіка.
Коротко кажучи, ці парафії є парафіями Римо-Католицької Церкви, які мають право на певні літургійні особливості та духовність. Хоча якщо поглянути на спектр літургійного і духовного різноманіття Латинської Церкви від Африки, Латинської Америки до Південної Кореї чи Японії, то літургійне життя англо-католицької спільноти (часом можна зустріти таку неофіційну самоідентифікацію) навряд чи кардинально відрізняється від життя середньостатистичної латинської парафії у відповідній країні.
Тому, на перший погляд, проводити паралелі між Берестейською унією (більше паралелей можна було б знайти із Ужгородською унією, наприклад) і створенням персональних ординаріатів для колишніх англікан видається цілком зайвим. Але, попри всі відмінності, як у масштабах англіканської унії (на сьогодні існує три персональні ординаріати в Англії, Австралії і Пн. Америці (США і Канада), які охоплюють 94 парафії), так і еклезіальному статусі УГКЦ і персональних ординаріатів, кілька паралелей все ж звертають на себе увагу.
І Конституція Magnus Dominus (1595) і Anglicanorum coetibus (2009) є відповіддю Рима на бажання єдності з боку обох спільнот, руської і англіканської відповідно. Шлях до цієї єдності у випадку обох спільнот тривав десятиліттями. Це справедливо, як у випадку Руської Церкви, у якій ідея єдності між Флорентійським собором і Берестейським ніколи цілком не вигасала, так і у випадку англіканської спільноти, в якій ідея відновлення єдності з Римом нуртувала десятиліттями. Безпосереднім поштовхом, який зумовив рішучі кроки у обох випадках, стала внутрішня криза в цих спільнотах.
З іншого боку, тексти цих Конституцій належать до різних епох. Magnus Dominus — це плід доби тріумфуючого пост-Тридентського католицизму і сотеріологічного ексклюзивізму. Проте не слід думати, що всі згадані там розрішення «від будь-яких церковних вироків екскомуніки, суспензи, інтердикту цензур та інших кар, на які вони [єпископи] будь-яким чином наразилися внаслідок вищезгаданих провин, схизми, єресі і блудів», чи такі формули, як «приймаємо, об’єднуємо, приєднуємо, з’єднуємо і втілюємо як наших членів у Христі», «з апостольською ласкавістю дозволяємо, допускаємо і розрішаємо», сприймались руськими єпископами як приниження чи образа. Вони були дітьми свого часу, ціле суспільство і світ, у якому вони жили, були просякнуті ієрархічністю, яка до того ж мала «божественне походження» і обумовлювала стиль взаємин і спілкування між різними групами. До своїх підлеглих руські єпископи звертались у таких самих термінах. Цікавим у цьому контексті було звинувачення єпископів з боку противників унії у тому, що вони не мали шляхетського походження, а не у тому, що вони вчинили…
В Апостольській конституції Anglicanorum coetibus ми зустрічаємось з дещо іншим стилем. Догматична преамбула, з яких розпочинаються обидві Конституції, звучить тут по-іншому. Вона сповнена смирення і в ній вже немає тріумфалізму. Це мова Другого Ватиканського собору, в центрі якої єдність, а папа постає тут радше як її опікун.
Тут же слід відзначити, що преамбула з Anglicanorum coetibus більше схожа з духом листа, який руські єпископи у 1595 році привезли до Рима і у якому вони говорять про бажання відновити «первісну єдність і згоду Божої Церкви Східної і Західної», ніж та відповідь, яку вони отримали. Це дуже яскравий приклад еволюції розуміння єдності, католицькості та ролі єпископа Рима, який пройшла Західна Церква від XVI століття і до сьогодні.
Сучасний етап католицько-англіканського діалогу та утворення персональних ординаріатів для англо-католиків є цікавим прикладом для того, щоб поміркувати над винесеним у заголовок запитанням. Абстрагувавшись від деталей, ця ситуація вкотре показує, що врешті будь-який діалог про єдність, якщо сторони її щиро бажають, завершується тим, що вони сідають і прописують, умовно кажучи, конфігурацію цієї єдності, виходячи випрацюваних і узгоджених в процесі діалогу богословських та канонічних принципів. Так було в історії і навряд чи буде по-іншому в майбутньому. Чи це буде називатись відновленням єдності, поєднанням, а чи унією — питання другорядне.
Проте будь-яку унію не слід сприймати як одномоментний акт, явище статичне. Це радше динамічний, триваючий процес. Момент укладення унії лише фіксує стан обох спільнот у певний момент історії те, з чим вони вийшли назустріч одна одній у цей конкретний час. Унійний акт — це старт, а не фініш. У випадку з агліканцями, які бажали відновити єдність з Римом у 2009, конфігурація досягнутої єдності була, мабуть, найкращою розв’язкою, якою вони на той момент були задоволені (з огляду на їхню чисельність, структурно-адміністративну базу тощо). Але у подальшому, після укладення будь-якої унії, обидві сторони зазнають змін. І тому зміни неминуче відбуватимуться й у характері уній. Цілком можливо, що ідея Англіканської церкви sui iuris повернеться на порядок денний (у середовищі англо-католиків тривають розмови на ці теми) і великою мірою це залежатиме від того, наскільки їхній досвід буде переконливим для інших англіканських груп.
Інколи унійні церкви називали мостами між Сходом і Заходом. Алегорія не надто вдала, бо нівелює суб’єктність цих церков, цілком їх інструменталізуючи. Гадаю, що алегорія мосту, який так люблять вживати англікани, більше підходить самій унії. Однак мости можна і необхідно вдосконалювати, перебудовувати відповідно до нових технічних стандартів, розширяти і додавати додаткові смуги руху. Вони не можуть залишатись тими самими протягом століть, попри те, що їхня суть «поєднувати береги» є незмінною. Зрештою, одним з титулів римського єпископа є «той, хто будує мости», — понтифік, а ми, греко-католики, повинні йому в цьому допомагати, вдосконалюючи старі та будуючи нові.
