Історичні корені українських православних товариств, що їх згодом почали називати церковними братствами, сягають ХVІ-ХVII ст. У цей період, коли вже «всі різновиди наруги й тортур було вчинено над православним духовенством та народом», на захист батьківської віри піднімаються осередки, що зцементували у своїх шерегах найсвідоміші національні сили, а у своїх статутах — релігійно-визвольні ідеї. Вони увійшли в історію під назвою братств, засновниками та членами яких ставали православні християни, вихідці з різних верств населення. Були серед них архиєреї, ченці та священики, князі, шляхтичі, міщани, що закладали при церквах монастирі, богадільні, лічниці, училища, друкарні. Середньовічні братства стали оборонцями православної віри, меценатами церковної справи.
Частина дослідників схильна вбачати витоки братств на Заході, де Католицька церква інтенсивно взасадничувала релігійні спілки доброчинного характеру. Інші ведуть їх родовід із середньовічних ремісничо-цехових союзів або цехових братств, що існували в містах магдебурзького права. Братчики допомагали один одному, дбали про поширення слави Божої, і не виключено, що церковні братства походять саме від них.
На початку XX ст. братства знов приходять на допомогу Церкві в Україні. У 1917-18 рр. українське православ’я постало перед викликом національного відродження. На єпархіальних з’їздах точаться запеклі дискусії: якою бути православній Церкві в Україні? Автономною чи автокефальною? Як відновити її соборноправність і «українськість»? Чи треба це робити взагалі?
Делегати Київського єпархіального з’їзду (квітень 1917 р.) наполягають на реформуванні церковного устрою, відновленні виборної традиції, пропонують почати реформу парафії. Катеринославський позачерговий єпархіальний з’їзд (травень 1918 р.) вже ставить на порядок денний питання про природу автокефалії, причому в доповіді «Автономія чи автокефалія?» однозначно висновується, що «найменша автокефалія краща і реальніша за найширшу автономію». Знаменитий професор Д. Яворницький так само обстоює необхідність українізації Церкви.
Приблизно в цей же час дискусія навколо автономії та автокефалії спалахує на Київському елекційному з’їзді. Делегати вносять пропозиції запровадити внутрішнє самоуправління, незалежне від Російської церкви, відродити староукраїнські богослужбові наспіви, які уславили Україну як другу Італію. Подібна атмосфера панує і на Полтавському та Подільському єпархіальних з’їздах. І вже на цьому початковому етапі відродження церковного життя формуються дві течії, представники яких дивились на майбутнє Української церкви з різних позицій, — консервативна, що обстоювала збереження існуючого церковного устрою з незначним його реформуванням, і національно-радикальна, яка поки що лише згуртовувала навколо себе національні сили.
Ця остання орієнтація дала імпульс рухові за автокефалію Української церкви, у самому серці якого й опинилися церковні братства.
Найпомітнішим і найрадикальнішим з-поміж них було, очевидно, Кирило-Мефодіївське братство. Це братство, яке мало в українській історії славних попередників (крім усім відомого братства, членами якого були Т. Шевченко, П. Куліш, М. Костомаров, у XIX ст. діяло Кирило-Мефодіївське церковне братство в Острозі), постало 1918 р. Воно об’єднало організаторів Всеукраїнської православної церковної ради та Всеукраїнського православного церковного собору, який вимушений був припинити пленарні засідання в січні 1918 р. через більшовицький наступ на Київ. Тому першорядним завданням фундаторів братства стало відновлення соборних діянь. А взагалі братство утворювалося як культурноосвітня організація з відродження національної православної Церкви та її традицій через освітньо-пропагандистську діяльність, видання релігійної та богословської літератури, передусім Євангелія, українською мовою. Для цього було створено комісію, що докладала всіх зусіль, аби видання стало суто українським за стилем.
Дійсні члени та співробітники Кирило-Мефодіївського братства, серед яких були такі знані діячі національно-церковного руху, як В. Липківський, М. Шараївський, І. Тарасенко, П, Мазюкевич, переклали українською требові відправи, постові канони, зібрали акафіст до Божої Матері, матеріали про старі українські церковні звичаї тощо.
У січні 1918 р. братство налічувало близько 100 членів, до літа воно поповнюється відомими церковними й державними діячами і збільшується до 160 осіб. Остаточно сформулювалася і його головна мета — відродження православної Церкви в Україні й перетворення її на національну, соборноправну і автокефальну.
Дуже близькими до згаданих були й цілі, що їх висувало перед собою братство Покрови Пресвятої Богородиці при Генеральній козачій раді у Києві. Статут братства, затверджений гетьманом П. Скоропадським 1918 р., передбачав, що воно опікуватиметься старими козацькими храмами і будуватиме нові, вестиме пошукові й реставраційні роботи щодо пам’яток української церковної старовини, займатиметься просвітництвом і доброчинством, закладатиме школи, лічниці, притулки. Почесним головою братства було обрано пана гетьмана, а дійсним — особу духовного сану, яка затверджувалась гетьманом і благословлялась митрополитом. Братство мало свою печатку із зображенням Покрови Пресвятої Богородиці, свою корогву і нагрудний значок, кожен братчик отримував диплом-посвідчення. Гаслом братства стало: «За віру православну, за народ український».
Того ж року було затверджено статут Всеукраїнського Антонієво-Феодосіївського братства, яке ставило перед собою завдання захищати й зміцнювати православну віру не лише у Великій Україні, а й за її межами, особливо в тих регіонах, що пережили період австро-німецької окупації і населення яких перебувало «під впливом католиків, уніатів та баптистів», а також «вести боротьбу із засиллям старообрядців та атеїстів». Братчики планували створювати школи й видавати відповідну літературу власними силами.
Найрадикальнішим з православних братств того часу було невелике Братство Воскресіння Христового, яке очолював архиєпископ Олексій (Дородніцин); фактично керував його діяльністю В. Липківський. Братство виступало за відокремлення Української церкви від Російської, висилку з Києва митрополита Володимира (Богоявленського), єпископа Никодима (Кроткова) та інших проросійськи настроєних духовних осіб, утворення тимчасового українського церковного уряду і т. ін.
Набагато поміркованішими були братства «Білий Хрест» та Київське єпархіальне Свято-Володимирське. Перше прагнуло передовсім допомагати біженцям-українцям з Волині та Холмщини — для них влаштовували їдальні, притулки, бараки на кордоні, бюро з працевлаштування, інформаційне бюро. Що ж до Київського єпархіального Свято-Володимирського братства, то воно утворилося ще 1864 р, при Києво-Софійському кафедральному соборі і ставило собі за мету збереження православної віри, забезпечення церковно-парафіяльних шкіл якісними підручниками та загальне піднесення народної моралі. 1897 р. братство налічувало 170, а 1901 р. — 233 члени.
На новому етапі братство зробило наголос на своєму моральному,— культурно-економічному й освітньому призначенні, яке намічалося реалізувати шляхом будівництва нових церков і підтримання в належному стані діючих, зміцнення віри, відкриття позичково-ощадних товариств, споживчих крамниць тощо. Покровителем братства вважався митрополит Київський і Галицький. З 1917 р. братство очолював єпископ Никодим. Імена братчиків заносились до особливої книги, а імена померлих — до братського синодика й поминались у відповідні дні.
На Волині активно діяло єпархіальне Володимирське братство при Житомирському кафедральному соборі, покровителем і безпосереднім керівником якого був архиєпископ Житомирський і Волинський Євлогій. На 1918 р. воно налічувало 130 дійсних, 40 пожиттєвих і 13 почесних членів. Центром братської діяльності став житомирський Богоявленський монастир, у якому щочетверга та у вихідні проводились релігійно-моральні бесіди для парафіян; тут же братчики відкрили ятку для поширення релігійно-просвітницької літератури. Традиційними в діяльності братства стали виїзди на фронти Першої світової війни.
Близьким за духом до волинян було засноване 1917 р. в Києві братство в ім’я Ісуса Сладчайшого, яке налічувало 4 тисячі членів. Серед завдань братства — заснування шкіл, видання літератури релігійно-морального змісту, що виховує повагу до православ’я.
Збори членів братства відбувалися щотижня в чайній Товариства тверезості на Галицькому базарі (нині площа Перемоги). Починались вони з молебня з акафістом Ісусу Сладчайшому, відтак виступали з проповідями священики. Щоп’ятниці читались лекції на релігійні теми, по суботах братчики проводили дитячі збори з проповідями, декламуванням віршів, а на Великдень та Різдво — дитячі хресні ходи в Лавру.
Зрозуміло, що згадані братства істотно, а часом кардинально різнилися за своїм ставленням до.церковного устрою і статусу православної Церкви в Україні. Розмежування діячів церковного руху на два табори, про які ми вже згадували, позначилось і на орієнтації церковних братств та напрямах їх діяльності.
Після проголошення автокефалії Української православної церкви в жовтні 1921 р. ситуація навколо церковних братств стала ще більш драматичною. З одного боку, голосно заявили про себе нові товариства, такі, як Полтавське українське церковне братство, що залишило по собі українські переклади «Часослова», «Требника», «Молитовника» та іншої релігійної літератури. З другого боку, у 20-і рр. з’являються і «братства», ініційовані ДПУ з метою нищення Української церкви .зсередини. Як правило, вони створювалися за єдиною схемою: певній церковній групі пропонували прийняти назву братства і відповідну парафію, в разі ж незгоди в неї відбирали храм і віддавали його тій групі, яка беззастережно приймала умови влади. Саме до таких зініційованих радянською владою груп належали Братство Відродження та Діяльна Христова Церква. Втім, виконавши свою роль руйнівників церковного життя, вони самі дуже швидко пішли у безвість...
Нова ж сторінка в історії українських православних братств відкрилася лише наприкінці 80-х рр.
Людина і світ. — 1996. — №5. — С. 34-36.