14 лютого християни візантійської традиції відзначають пам’ять преподобного Костянтина-Кирила, а латинської та англіканської в цей день вшановують його разом з братом Методієм, котрі створили абетку слов’янської мови, названу кирилицею, переклали нею Святе Письмо й богослужбові книги та започаткували писемну культуру слов’янських народів.
Коли йдеться про просвіту слов’ян, свв. Кирило і Методій виступають як єдине ціле. Однак початково їхня пам’ять відзначалася окремо в дні переходу «солунських братів» до вічності: Кирила – 14 лютого, а Методія – 6 квітня. Свята на їхню честь разом – пізніша традиція. А у сучасному випадку – 11 травня – узагалі московська.
Київські пам’ятки ХІІ-XIV ст., найдавніша з яких – Студитська Мінея, пропонують святкувати пам’ять просвітителів 6 квітня, в день переставлення св. Методія. Ця традиція перейшла і в календарі деяких південнослов’янських народів. Латинська Церква віддала перевагу вшановувати обох братів в день переставлення св. Кирила. Натомість свято свв. рівноапостольних Кирила й Методія, учителів слов’янських, 11 травня виникло 1863 р. рішенням синоду Російської Православної Церкви, як і піднесення його до бдінного статусу, згадування свв. Кирила й Методія на усіх Литіях та єктеніях перед каноном Утрені протягом року започаткувала постанова 1885 р. цієї ж структури.
Московська пропаганда узагалі часто спекулює постатями свв. Кирила й Методія. Окрім банального їхнього привласнення, вона використовує «солунських братів» для розпалення сепаратистських настроїв на Закарпатті міфом, буцімто цю територію охрестили на сто років раніше, ніж рівноапостольний Володимир Русь. Московська Церква подає їх як непримиренних антагоністів Риму, нехтуючи фактами, що дозвіл використовувати слов’янську мову в богослужбовому житті дав саме Римський Архиєрей, а тіло Костянтина-Кирила покоїться у Вічному місті.
Свій земний шлях Костянтин почав близько 827 р. в Солуні. Етнічною особливістю цього міста та його околиць було те, що їхнє населення складалося з двох великих груп – греків і слов’ян. Не були рідкістю шлюби між ними. У такій сім’ї і народився Костянтин. Його батько Лев, помічник стратига міста, був греком, а мати – слов’янкою. Сім’я виховувала сімох дітей, з яких Костянтин був наймолодшим.
«Житіє Костянтина», одне з найважливіших біографічних джерел, імовірно давньоруського походження, розповідає про віщий сон, який приснився хлопцеві в дитинстві. У ньому Костянтинові довелося вибирати майбутню дружину, і він зупинився на найгарнішій – Софії, себто Мудрості. Тож усе своє життя Костянтин присвятив здобуттю та поширенню мудрості – людської і Божої.
Його віддали в Магнаврську школу у Константинополі — одну з найкращих в імперії. Наставниками Костянтина були Лев Математик та Фотій, майбутній Патріарх Константинопольський. Тож хлопець грунтовно засвоїв богослов’я, філософію, риторику, а також дисципліни, покликані демонструвати гармонію, яку Творець закладає у всесвіт, — арифметику, геометрію, музику, астрономію.
По закінченні школи Костянтин став патріаршим бібліотекарем, писав вірші, і найбільше прославився веденням філософських диспутів, за що отримав прізвисько Філософа. Це згодом стане йому у пригоді, коли доведеться обстоювати віру в Христа та можливість сповідувати її рідною мовою перед освіченими опонентами.
Талановитого юнака візантійський імператор Михаїл ІІІ згодом почав посилати на міжнародні місії, які включали поширення християнства. Двічі Костянтин їздив у Малу Азію. Потім з братом Методієм подався до Хозарії, частину якої становили сучасні українські землі (Крим, Приазов’я). Панівною релігією каганату був юдаїзм. Вирушаючи в подорож, Костянтин вивчив єврейську мову і самарянський різновид коптського письма.
Прибувши до Хозарського каганату, він вів полеміку з юдеями та сарацинами (мусульманами), найяскравіші моменти якої передає “Житіє Костянтина”. Результатом місії було Хрещення близько двох сотень хозарів та визволення двадцяти полонених греків.
860 р. Костянтин відвідав Херсонес — грецьку колонію на півдні Кримського півострова. Паннонська легенда каже, що тут він “знайшов Євангеліє і Псалтир, руськими письменами писані, і чоловіка, що розмовляв тією мовою, і вів розмову з ним”. Деякі дослідники заперечують можливість існування на той час біблійних книг місцевою мовою. Інші припускають, що це могла бути протокирилиця на основі грецького письма, яку потім Костянтин унормував.
У всякому разі, коли почалася місія свв. Кирила і Методія до Моравії 863 р., вони везли з собою туди корпус біблійних та літургійних книг слов’янською мовою і частину мощей св. Папи Римського Климента, які знайшли у Херсонесі. Перекласти книги мовою, яку брати знали з дитинства, не було для них особливо важко.
Їхньою заслугою стало створення абетки для слов’янської мови на основі грецької, що дозволило зберегти переклади в письмовому вигляді. Варіант, яким послуговувалися свв. Кирило і Методій, пізніші дослідники назвали глаголицею. А вже учні “солунських братів”, дещо змінивши її, впровадили новий тип письма, притаманний для пізніших пам'яток, за яким закріпилася назва кирилиці.
Місію свв. Кирила і Методія до Моравії зініціював візантійський імператор на прохання князя цього краю Ростислава. Населення Моравії було охрещене римськими місіонерами, однак правитель боявся німецьких та латинських впливів на своїй території. Тож звернувся до Константинополя, і йому прислали одних з найосвіченіших мужів імперії.
Активна просвітницька діяльність братів у Моравії, поширення Святого Письма та відправа богослужінь слов’янською мовою зацікавили Папу Миколая І, і він запросив їх до Риму.
Залишивши в Моравії та сусідній Паннонії своїх учнів, свв. Кирило і Методій наприкінці 866 р. або на початку 867 р. вирушили до Апостольської столиці. Під час подорожі у Венеції їхня апостольська діяльність наштовхнулася на спротив. Священні тексти відмінною від грецької, латинської і єврейської мовою місцеве духовенство сприйняло як блюзнірство та єресь.
В пригоді став полемічний дар Костянтина-Кирила. Він у довгих диспутах переконував опонентів у потребі розуміння текстів для молитовного життя, у величі Бога, яку применшують “триязичники”, вважаючи неможливою комунікацію з ним ще якоюсь мовою. Врешті, коли в опонентів не залишилося інших доказів крім того, що трьома так званими “священними” мовами Пилат зробив напис на хресті Ісуса, Костянтин висміяв їх, назвавши у притаманній йому іронічній манері “пилатниками”.
Усі сумніви щодо правомірності використання слов’янської мови у богослужбовому житті розвіялися, коли свв. Кирило і Методій прибули до Риму. На той час Папа Миколай І помер, і на його місце став Адріан ІІ. Він вийшов назустріч братам до воріт Сан-Себастьяно і тепло їх прийняв.
Свв. Кирило і Методій передали Папі мощі св. Климента, які везли ще з Херсонесу. А понтифік освятив книги слов’янською мовою та поклав їх на вівтар базиліки Санта-Марія-Маджоре. З благословення Папи “солунські брати” служили Божественні Літургії в базиліці св. Петра та інших святинях Риму.
Пробули свв. Кирило і Методій в Апостольскій столиці два роки. Тут 869 р. Костянтин-Кирило помер. Папа наполіг, щоб його тіло, яке виявилося нетлінним, залишилося в Римі. Його поховали в базиліці св. Климента і над могилою поставили ікону просвітителя.
Під час римської місії свв. Кирилові і Методію допомагали єпископ Арсеній з м. Орте та книжник Анастасій Бібліотекар. Лист останнього до єпископа Гаудеріха є джерелом цінних даних про життя Костянтина-Кирила. З нього зокрема дізнаємося про оригінальну творчість святого, яку заступають винайдення слов’янського письма та переклад на нього церковних книг.
Анастасій пише, що, перебуваючи в Хозарії, Костянтин-Кирило написав кілька творів, присвячених св. Папі Клименту, чиї мощі він знайшов у Херсонесі. З них збереглося лише “Слово на перенесення мощей преславного Климента” та його частина, яка може виступати як самобутній твір, “Похвальне слово Климентові Папі Римському”.
Кирилове “Писання на оборону правдивої віри” подає його раціональну методологію аргументації в дискусії з мусульманами. В “Житії Костянтина” є згадки про такі його твори як “Гимн на честь Климента”, “Молитва до Григорія Богослова”, “Молитва при подорожі”, “Молитва перед прийняттям монашества”, передсмертна молитва, тексти двох останніх з яких у цьому джерелі є наведені.
Учні свв. Кирила й Методія довго в Моравії не затримались і через гоніння були змушені переїхати до Болгарії. Тут вони продовжували здійснювати переклади, писали оригінальні твори слов’янською, складали богослужбові тексти й церковну музику, і таким чином виробили самобутню кирило-методіївську традицію. Деякі джерела стверджують про її наявність у Х ст. на західноукраїнських землях, зокрема на Волині. А мова, відома нам сьогодні як церковнослов’янська, довгі століття на руських землях була мовою релігії, культури, освіти, діловодства, юриспруденції.
З кроків, які зробив Апостольський Престол у вшануванні “солунських братів” у наступних століттях, можемо зробити висновок, що їхні заслуги виходять далеко за межі культури слов’ян. 1880 р. Папа Лев ХІІІ впровадив день пам’яті свв. Кирила і Методія 5 липня для всієї Католицької Церкви, що сьогодні збереглося як державне свято у Чехії та Словаччині. Через сто років Папа Іван Павло ІІ проголосив їх співпокровителями Європи і присвятив їм енцикліку “Slavorum Apostoli”.
Не так винайдення письма окремої групи народів, як зсув у релігійній свідомості зробили “солунські брати”. Вони заклали першу цеглинку в будівлю, яку згодом намагатиметься зводити Реформація, і завершить на сучасному етапі Вселенська Церква. Будівлю віри людей на основі народних мов.
Публікація вийшла у рамках проєкту РІСУ "Свята Літургійного року".
МОНОбанка для тих, хто бажає підтримати проєкт.
##DONATE_TEXT_BLOCK##