15 червня християни візантійської та латинської традицій святкують пам’ять одного з дванадцяти так званих “малих” старозавітних пророків та першого, хто з усього корпусу пророчих книг почав записувати свої видіння.
Середина VIII ст. до Христа для двох частин поділеного Ізраїльського царства — час відносного миру і благополуччя. Їм не загрожують зовнішні вороги. Цар Північного Ізраїля Єровоам ІІ і цар Південного (Юди) Уззія ладнають між собою, що в історії було рідкістю.
Добробут веде до того, що вибраний народ забуває Бога. Поширюються чужоземні язичницькі культи — їм ізраїльтяни і завдячують тим, що в них все гаразд. Придворні пророки пророкують, що так триватиме надалі. А між верхівкою Ізраїля та простим народом росте прірва та збільшується соціальна несправедливість.
І посеред того фізичного благополуччя та духовного занепаду “Господь гримить з Сіону, з Єрусалиму видає свій голос, і пасовиська чабанів сумують, вершина Кармелю сохне” (Ам. 1, 2). Цього разу Бог загримів через Амоса, котрий “був з-поміж пастухів із Текоа” (Ам. 1, 1), тобто з Південного царства. Але пророкує у Північному, здебільшого в Бетелі, центрі його синкретичних вірувань.
Амос відмежовує себе від пророків та їхніх шкіл. Можливо, через те, що в Північному Ізраїлі інститут пророків себе дискредитував, діючи й говорячи на догоду цареві та юрбі. Одному з таких бетельських священиків Амасії він каже: “Я не був ні пророком, ані сином пророка не був я. Я пастухом був і порав сикомори. Та Господь узяв мене від отари і сказав до мене: Іди, пророкуй моєму народові Ізраїлеві” (Ам. 7, 14-15).
Дослідники сперечаються, чи пастух — це справді рід занять Амоса, пов’язаний з випасанням худоби, чи алегоричний образ того, хто покликаний вести народ до Бога. Адже як автор книги пророк проявляє високу освіченість та обізнаність з тогочасним політичним контекстом. Старозавітні пророки до Амоса (наприклад, Ілля та Єлисей) не записували своїх видінь, про їхню діяльність збереглися свідчення в історичних книгах. Натомість Амос, хоч і не називає себе пророком (євр. “набі”), проте хронологічно відкриває плеяду тих, чиї твори сьогодні формують корпус пророчих книг Святого Письма.
Почувши Божий голос, Амос визнає себе безсилим противитися йому: “Зарикає лев, — хто не настрашиться? Господь Бог заговорив, — хто не запророкує?” (Ам. 3, 8). Він іде з Південного до Північного царства, викриваючи віровідступництво Ізраїля, облуду фальшивих пророків та несправедливість верхівки. До жіноцтва з-посеред останньої Амос слів не добирає: “Слухайте це слово, ви, корови башанські, що сидите на горі самарійській, що гнітите убогих, що утискаєте злиденних, що кажете до ваших чоловіків: “Нум лишень, будем пити!” (Ам. 4, 1). Наслідки такого життя, каже далі пророк, не забаряться: “Ось прийдуть певне на вас дні, і вас потягнуть геть гаками, останніх із вас — гарпунами” (Ам. 4, 2).
Ясна річ, такі пророцтва мало кому подобаються. Амасія як духовний вартовий режиму намагається перешкодити Амосові: “Іди, видющий, тікай геть у землю Юди; там їж собі хліб та й пророкуй там. А в Бетелі не пророкуй більше, бо то царська святиня і дім царський” (Ам. 7, 12-13).
Але й для царя Амос має слово Господнє, незважаючи на видимий мир довкола та запевнення у його триванні фальшивими пророками: “Єровоам від меча поляже, й Ізраїль напевно піде в неволю далеко від свого краю” (Ам. 7, 11). Амасію ж узагалі вражає наповал: “Жінка твоя стане блудницею у місті, сини твої та дочки від меча поляжуть; поле твоє поділять шворкою, і ти помреш у краю нечистім. Ізраїль же напевно піде в полон, геть із свого краю” (Ам. 7, 17).
Мине ще якихось два десятиліття, і Ассирійська імперія, набираючи сили, почне свою експансію. 722 р. від неї впаде Північне царство, більшість його населення депортують, а землі ці заселять чужинцями. Невірний народ Амос порівнює із зерном, яке просівають крізь сито. І цим ситом буде Ассирійська агресія. “Усі грішники мого народу від меча поляжуть, вони, що кажуть: Не наблизиться, не прийде на нас лихо!” (Ам. 9, 10).
Але, як й інші пророки, Амос дає надію. Руїна не триватиме вічно. “Того дня я підведу розвалену Давидову халупу, поправлю в ній проломи, підійму її румовища” (Ам. 9, 11). Час обіцяного відновлення можна віднести і до Нового Завіту, до приходу Ісуса Христа. Саме його слова: “Вже і жнець бере свою нагороду, плоди збирає для життя вічного, — щоб сіяч із женцем укупі раділи” (Йо. 4, 36) перегукуються з Амосовими: “Настане час, — слово Господнє, — коли орач женця застане, а той, що топче грона, — того, що зерно розсіває” (Ам. 9, 13). А хліб і вино як символи достатку у Старому Завіті прообразуватимуть Євхаристію в Новому.
Публікація вийшла у рамках проєкту РІСУ "Свята Літургійного року".
МОНОбанка для тих, хто бажає підтримати проєкт.
##DONATE_TEXT_BLOCK##