30 січня Церкви візантійської традиції відзначають також пам’ять священномученика Іполита Римського, ранньохристиянського письменника, з чиїм іменем пов’язане “Апостольське передання” — одна з найдавніших літургійних пам’яток. Латинська Церква вважає його антипапою, однак таким, що примирився з чинним Римським архиєреєм Понтіаном, і вшановує їх разом 13 серпня.
Церква Апостольської столиці на зламі ІІ і ІІІ ст. не була монолітною. В Римі існували три християнські спільноти зі своїми очільниками. Перша складалася з вихідців з юдаїзму. Друга була латиномовною, а що перейняла з римської культури точність у веденні документації, то зберегла список своїх єпископів аж до апостола Петра, який сьогодні вважається офіційним переліком Римських архиєреїв. Третя спільнота розмовляла грецькою, і її, власне, очолював Іполит.
Мовні та культурні відмінності не дозволяли громадам активно комунікувати між собою, тож вони жили ізольовано одна від одної. А Рим мав одночасно трьох єпископів. Єпископство Іполита ішло паралельно з єпископством Зефірина, а потім — Понтіана, котрі керували латиномовною громадою.
Це дозволяло Іполиту без перешкод користати з екзегетичного методу Оригена, незважаючи на його засуд Папою Зефірином. Передання каже, що Іполит особисто був знайомий з олександрійським богословом і зустрічався з ним у Римі. Алегоричний метод тлумачення Святого Письма, притаманний Олександрійській школі загалом і Оригенові зокрема, Іполит частково використає у своєму “Тлумаченні на Книгу пророка Даниїла”, яке збереглося до наших днів.
Іншим богословом, який вплинув на творчість Іполита, був св. Іриней Ліонський. Він у своєму відомому творі “Проти єресей” зібрав та систематизував усі відомі на той час хибні вчення. Іполит продовжив цю працю у “Філософуменах”, де вивів джерела єресей аж від творів давньогрецьких філософів.
“Філософумени”, як і ще один збережений трактат Іполита “Про Христа і антихриста”, наскрізь христоцентричні. Гоніння, які на той час спадали на християн, єпископ трактує як переслідування самого Христа, а під антихристом розуміє владу, яка їх проводить.
Крім систематизації відомих на той час єресей, Іполит у своєму творі “Проти Ноета” кидає виклик одному з очільників руху, який заперечував триєдиність Бога, і через свої доводи підтримує ортодоксальне вчення про три Особи Пресвятої Трійці.
З гомілетичних праць Іполита збереглося “Слово на день Богоявлення”, де автор відображає притаманну цьому святові напругу, спричинену несподіваними Ісусовими діями (зупинення вод Йордану, бажання прийняти Хрещення, призначене для грішників, з рук Івана Предтечі).
Особливої уваги заслуговує “Апостольське передання”, підписане іменем Іполита. З ранніх століть християнства не збереглося цілісної картини богослужінь. “Апостольське передання” є одним з небагатьох джерел, які дають нам принаймні фрагментарне уявлення, як тоді ті чи інші літургійні чини відбувалися.
Воно, наприклад, розповідає про вимоги, підготовку та прийняття Таїнства Хрещення катехуменами, рукоположення єпископів, священиків і дияконів, поставлення в чини читців та піддияконів, благословення страв, прийняття Євхаристії. Містить анафору Божественної Літургії, схожу за структурою до укладених св. Іваном Золотоустим та св. Василієм Великим. Під час вечірнього зібрання спільноти описує обряд внесення світла та молитву на його благословення єпископом, що закладає одну з підвалин розуміння сучасної Вечірні: Христос є Світлом, котре Отець послав у світ просвітити затьмарене людство, і за це належить постійно дякувати.
“Апостольське передання” укладене в часи жорстокого переслідування християн, тому в ньому відведено окремі розділи тим, котрі страждають за Христа. З нього дізнаємося зокрема про Хрещення кров’ю, коли особа ще не встигла прийняти Хрещення водою, однак визнала свою віру і за це потерпіла смерть. Велику пошану виражає “Апостольське передання” до ісповідників — на тих, котрі витримали серйозні муки за Христа, можна не покладати рук при прийнятті в священичий сан.
Зрештою, сам Іполит зазнав мученицької смерті, обставини якої різні джерела передають по-різному. Римський Мартиролог розповідає, що святий загинув, волочений кіньми по колючках та ожинниках, і цього ж дня ще двадцятьох осіб з його дому стяли мечем.
В інших джерелах знаходимо детальнішу історію про примирення Іполита та Папи Понтіана. Обох очільників римських громад заслали на рудники Сардинії, що було рівнозначне смертному вироку. Тут вони призначили свого єдиного наступника на Римську катедру Антера і близько середини ІІІ ст. відійшли до вічності. Латинська Церква вшановує їхню пам’ять в один день — 13 серпня. Вона більший акцент ставить на останній історії мучеництва Іполита, оскільки в ній утвердилася єдиність Римського Архиєрея.
Церкви ж візантійської традиції у літургійних текстах на честь священномученика віддають перевагу першій версії. Оскільки 30 січня їхній календар вшановує Трьох Святителів литійною службою, яка не поєднується з іншими службами, то канон Іполиту, авторства Івана Монаха, приписують молитися на Повечір’ї. З нього Іполит постає як оборонець віри в Пресвяту Трійцю, “всеславний священномученик”, котрий “собор страждальців привів і за благочестя прийняв муки, славлячи єдиного Бога Отця із Сином і Божественним Духом” (3 пісня).
Публікація вийшла у рамках проекту РІСУ "Свята Літургійного року".
МОНОбанка для тих, хто бажає підтримати проект.
##DONATE_TEXT_BLOCK##