Протестувальники вийшли на новий рівень усвідомлення можливої ролі Церкви та новий рівень зворотнього зв’язку зі своїми пастирями в намірі вплинути на характер та ефективність їхньої участі в подіях.
Ставлячи крапку в попередній частині нашого дослідження, ми хотіли вірити, що наступна й остання, якщо буде, стане плодом спокійніших спостережень за процесом осмислення українцями ролі церковно-релігійного фактора в Євромайдані та їхньому власному житті. Натомість маємо констатувати настання і тривання наступного (чергового?) етапу оцінок цього фактору – етапу, старт котрому знову дали не дії представників Церков, а подальше загострення політичної кризи.
З початком протистояння на вулиці Грушевського і першими смертями активістів (з 21-22 січня 2014 р.) ситуація незворотньо змінилася, у тому числі й у плані підходів до оцінок церковно-релігійного фактору Майдану з боку учасників народного спротиву[1], розпочався п’ятий етап таких оцінок.
Перш ніж перейти до відповідного аналізу, мусимо відзначити, що змінилися також, і не в кращій бік, можливості проведення відповідних польових досліджень для релігієзнавців. Тепер у їх ході серйозною проблемою може бути правова й навіть фізична захищеність релігієзнавця. Раніше, принаймні для вітчизняних науковців, найбільшими неприємностями могли бути неадекватні дії окремих представників як нетрадиційних, так і традиційних Церков та релігійних організацій (що фактично траплялося вкрай рідко), або ж – небажаний дестабілізуючий вплив певних екзотичних практик, до чого дослідник був зовсім не готовий. Однак прямо на наших очах робота релігієзнавця в сучасному «полі» впритул наблизилась за небезпечністю до роботи журналіста й медика. Якщо статуси останніх є більш-менш врегульовані у правовому плані (коли, звичайно, законодавство працює), то статус науковця-суспільствознавця, зокрема — релігієзнавця, що спостерігає за діяльністю своїх «піддосліджуваних», здається, досі неозначений, принаймні, в Україні. Хоча релігієзнавець так само може опинятися за робочими потребами в «гарячих точках», як ми це бачимо по свіжому вітчизняному досвіду. І йому, так само як і журналістам і медикам, ніхто не мав би принаймні перешкоджати виконувати свою роботу. Для цього його статус має бути захищений насамперед законодавчо. Нашим колегам, зокрема, Українській асоціації релігієзнавців, варто було б вивчити відповідний міжнародний досвід та наявні в Україні відповідні можливості з рамках існуючого законодавства, а також, за потребою, ініціювати необхідні у ньому доповнення.
Наразі ж для продовження польових досліджень релігієзнавцеві потрібна не тільки велика любов до своєї професії, але й неабияка сміливість та міцне здоров’я. Однак, на наше дослідницьке щастя, по-перше, очевидці могли ділитися своїми враженнями на «мирній території» (а те, що таким чином виникала певна часова дистанція, йшло тільки на користь спокійнішого викладу точок зору), а по-друге, ми користувалися спостереженнями з допомогою онлайн-трансляцій та переглядали численні документальні відео-матеріали.
Якщо виділити основні знакові події, дотичні церковно-релігійного фактору на Майдані, то це були в розглядуваний період (з 21 січня 2014 р.):
Ці події різнопланові, однак саме вони визначили початок та хід вже п’ятого етапу оцінювання церковно-релігійного фактору Євромайдану його учасниками та прихильниками. Поряд з тим, що духовна складова Майдану залишається в очах майданівців досить виразною та позитивною[3], а молитовний досвід Київського Євромайдану поширився і в регіони[4], під час нового оціночного етапу проявились і нові точки зору на наявну й бажану участь Церков та на власні відповідні ініціативи віруючих.
Коли 21 січня кілька священнослужителів (як з’ясувалося, це спершу були монахи УПЦ МП) вийшли між лавами протестувальників і силовиків, з хрестом та молитвами, внаслідок чого майже на добу запанувало відносне затишшя у протистоянні, майданівці поставилися до цього, з одного боку, схвально, а з іншого – обережно і навіть неоднозначно. Лунали підозріливі голоси, що така дія представників Церкви, якій небезпідставно не довіряють частина українців, дала можливість силовикам перегрупуватися для подальшого протистояння та підтягти відповідну техніку; були навіть зауваження, що після такого втручання якраз і сталися перші смерті активістів.
Справедливості ради варто відзначити: якими б не були наміри монахів (а нам хочеться вірити в їхню християнську щирість), що першими вийшли на «гарячу лінію», до них згодом приєдналися і священики й миряни інших Церков, у тому числі й миряни УПЦ (МП), тож «відповідальність» тут – поліконфесійна. Однак, походження висловлюваних підозр можна зрозуміти у тому сенсі, що від окремих, і то не рядових, представників саме УПЦ (МП) трохи раніше були оприлюднені засудження майданівців, вірні саме цієї Церкви пройшли антимайданівською хресною ходою.
В наступні дні активісти, скажімо так, відклали свої остаточні судження про священичу «миротворчу варту» в місці протистояння до того моменту, коли з’ясуються її довгострокові реальні наслідки (тобто, чи перемир’я внаслідок неї наблизить та полегшить перемогу протестувальників). Така поміркована точка зору, як ми це висвітлимо й на інших прикладах, стала помітною особливістю нового підходу до оцінок церковно-релігійного фактора Євромайдану, що викристалізувався якраз під час п’ятого відповідного етапу.
В цей же час виразно дозріла і друга особливість реакції учасників народного спротиву на цей фактор: представники Церков стали ідентифікуватися майданівцями не за принципом моя чи інша конфесія, і взагалі не так за конфесійною ознакою, як за функціональною: є церкворечники (які закликають, письмово чи принаймні з безпечної відстані, до припинення насильства обидві сторони без чіткого характеризування їхньої за це – різної – відповідальності) та Пастирі (котрі однозначно і практично стали на сторону учасників народного спротиву і роблять все можливе як священнослужителі для свої пастви, перебуваючи поруч з нею). В ролі перших перебували майже всі офіційні представники – очільники Церков, крім тих, хто особисто приміряв на себе роль Пастирів з перших «гарячих» днів. З нині діючих голів Церков лише Патріархи Філарет, Святослав та архиєпископ Ігор (Ісіченко) (кожен у міру своєї натури та можливостей) зрештою спромоглися проявити сміливість як єрархи та громадяни та назвати бодай частину речей своїми йменнями, що й не пройшло повз увагу учасників народного спротиву.
Взагалі (і це третя нова особливість оцінок), на звернення і промови стомлені й розгнівані люди здебільшого перестали реагувати так, як це було спочатку, а відсторонені висловлювання в дусі «мир, дружба, кукурудза» стали викликати відверте роздратування, незалежно від авторитету того, хто так казав (що жваво обговорюється в соціальних мережах, зокрема, у Фейсбуці). Активісти вважають, що потрібна перемога (звісно, краще мирна), а не просто припинення протистояння без суттєвих позитивних результатів. Хоч поки що не дійшло до того, щоб так судили поза колом приватних розмов, однак Церквам доведеться це якнайскоріше враховувати, щоб не зменшити свій високий ліміт довіри в українському суспільстві й не почути таку думку дуже голосно на Майдані. Такі загостренні очікування від Церков: чітко називати зло – злом (і допомагати присікти його, щоб встановився справедливий мир), а добро – добром блискуче відзначила досвідчений журналіст Катерина Щоткіна[5].
Натомість ще зросла повага, довіра й любов до Пастирів, котрі працювали на паству та разом з нею, як це доводить, зокрема, рішуча, смілива й масштабна підтримка майданних капеланів (наприклад, отця Михайла Димида[6], котрого намагаються засудити за начебто невиконання вимог ДАІ). Фактично, таких Пастирів вже мають за живих святих, до них приходять з усіма духовними та світоглядними питаннями, їм радіють, як діти, їх оберігають, їхніми іменами обіцяють називати своїх дітей та онуків.
Прагматичність оцінок миротворчого потенціалу Церков виразніше означилася після того, як представники ВРЦРО в умовах, коли переговори між владою та опозиціонерами фактично зупинилися, а рівень насилля – зріс, вирішили втрутитися у процес вже не зверненнями, а активнішими діями: добилися зустрічі спершу з представниками влади, а потім – і опозиції, щоб схилити обидві сторони до продовження діалогу, що, до певної міри, і сталося. На зустрічі 25 січня з опозиційними лідерами представники ВРЦРО вмовили їх піти на перемовини без відповідної санкції Майдану та запевнили, що зможуть пояснити такий крок майданівцям. Як засвідчив учасник події владика Станіслав Широкорадюк[7] (РКЦ), охочі на таку, скажімо так, небезсумнівну роль не поспішали зголошуватися серед його колег, і зрештою довелося піти йому разом з представниками УГКЦ, УПЦ (МП) та диякном з кірхи святої Катерини. Досвідчений єрарх у своїй промові зі сцени Майдану зумів завоювати довіру активістів та підтвердити авторитет представників ВРЦіРО, завдяки чому й переконав присутніх у слушності вчиненого[8]. Однак пізніше нам стало відомо, що люди, хай з незлою посмішкою, говорили про те, як «хитрому єзуїту» вдалося уговорити майданівців погодитися з тим, що вже сталося. Але, знов-таки, остаточну оцінку таким діям церковників буде зроблено після того, як з’ясується, що дадуть наступні перемовини[9]. Тобто, миротворча функція Церков буде оцінюватися з огляду на те, що саме принесе закінчення протистояння: мир влаштовує тільки справедливий.
Нарешті, протестувальники вийшли на новий рівень усвідомлення можливої ролі Церкви та новий рівень зворотнього зв’язку зі своїми пастирями в намірі вплинути на характер та ефективність їхньої участі в подіях. 24 січня «християнська громада Майдану та всі небайдужі до долі України віруючі християни усіх конфесій» передали народному депутатові Миколі Томенку своє Звернення до Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Володимира (Сабодана), у якому просять його вплинути на владу (серед котрої багато хто декларує свою приналежність до УПЦ МП), щоб та припинила насилля та почала враховувати вимоги протестувальників. Збір підписів під цим Зверненням триває в наметі-громадській приймальні депутата М.Томенка, проте наразі невідомо, чи буде (і яка) відповідь Митрополита Володимира. Очевидно, від останнього теж залежить судження майданівців про УПЦ МП та, ширше, на можливості впливу ієрархів на перебіг вирішення політичної кризи в Україні.
Отже, як бачимо, в цілому п’ятий етап оцінок церковно-релігійного фактору Євромайдану характеризується більшим їх розбігом та «відкладеними» висновками. Основними особливостями цього етапу є такі:
Церквам доведеться враховувати цей новий рівень усвідомлення ролі церковно-релігійного фактору Євромайдану, і частині – доростати до нього. Висока планка довіри до Церков з боку громадян тепер має постійно підтримуватися ефективною діяльністю священства. Мирянам же і симпатикам — доведеться брати на себе більшу відповідальність як у своїх Церквах, так і у всьому суспільстві, в усіх справах, повсякденних та віхових, приватних та громадських, котрі дотичні релігійного, духовного, культурно-цивілізаційного вибору.
Наразі не хочеться навіть думати про те, як муситимемо продовжувати це дослідження далі, про те, що наступний етап оцінок церковно-релігійного фактору Євромайдану може бути спричинений не справедливим суспільним миром та спокійним осмисленням всього, що сталося, а ще резонанснішими, ще гострішими подіями. Не дай, Боже.
[1] У попередніх частинах нашого дослідженням ми користувались таким визначенням як робочим, очікуючи соціологічних даних щодо протестувальників, як це ми й мали робити, дотримуючись принципів об’єктивності. Тепер, враховуючи дані Дослідження, проведеного Фондом «Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва» та соціологічною службою Центру Разумкова з 20 по 24 грудня 2013 р. (50% українських громадян підтримують Майдан, у центрі 63%: Євромайдан підтримує 50% українців, Антимайдан – 27% // Українська правда), ми підставово зупиняємося на обраному визначенні.
[2] Християнська громада Майдану звертається до Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Володимира // Рідна країна. Світоглядний портал.
[3] Наприклад: Юлія Завадська. Реколекції на Майдані // Блог Юлії Завадської. Сredo. Католицький суспільно-релігійний сайт.
[4] Кожне віче у Полтаві відтепер розпочинатиметься із молитви. // РІСУ
[5] Екатерина Щеткина. Амвон на нейтральной полосе // Дзеркало тижня
[6] Світлана Одинець. Вертеп свободи у старій реальності // Дзеркало тижня.
[7]Майдан не має права не перемогти, — єпископ Станіслав Широкорадюк // Релігійно-інформаційна служба України.
[8] Протоієрей Миколай Данилевич. Враження очевидця: За що Майдан скандував церквам «Дя-ку-є-мо!» // Православіє в Україні.
[9] Наприклад: А коли саме Майдан дозволив опозиції продовжити переговори? // Клуб ФУП. Українська правда.