Богословське кредо всіх християн має бути таким: Церква не зможе нічим допомогти суспільству, якщо не розпочне з себе.
Спершу вибір цього співрозмовника був зумовлений рекомендаціями колег. А потім, коли я натрапила на його передмову до бестселера «Хижа» Вільяма Пола Янга, в доцільності такого вибору переконалася сама.
Михайло ЧЕРЕНКОВ — доктор філософських наук, професор культурології Національного педуніверситету ім. М. Драгоманова, спеціаліст із соціальної теології протестантських церков. Він — віце-президент фонду «Духовне відродження». Автор багатьох книжок, наприклад, «Культура влиятельного меньшинства», «Разговор о вере в конце истории», «Лицом к лицу. Евангельская вера в современном мире», «Європейська реформація та український євангельський протестантизм», «Баптизм без кавычек»...
А ще Михайло любив читати нашого незабутнього філософа Сергія Кримського, зокрема на шпальтах «Дня». (Це з’ясувалося в процесі розмови.) Власне, з ним кілька разів спілкувався наживо. До речі, одна з тих бесід, як і ця наша, торкалася теми протестантизму.
— Зараз українці вкотре переживають розгубленість, зумовлену політичною ситуацією й економічною кризою. Чи може Церква їх якось спрямувати? Адже, як свідчать соціологічні опитування, саме Церкві ми довіряємо найбільше.
— Богословське кредо всіх християн має бути таким: Церква не зможе нічим допомогти суспільству, якщо не розпочне з себе. Сьогодні, слухаючи її критику щодо руйнації традиційних цінностей, хочеться сказати, що в неї самої не все гаразд. Бо в Церкви має бути перш за все євангельська, а не історична основа.
На мою думку, в нас не відбулося християнство як таке. За попередні двадцять років велася боротьба за преференції. Церква побачила, що звільняється місце для нових авторитетів і спробувала скористатися цим. Я не кажу, що це погано, якщо в Церкви є внутрішнє життя, а разом із тим суспільна позиція, яка дозволяє їй ретранслювати своє внутрішнє багатство в суспільство. Але коли такого життя не було — Церква знекровленою прийшла до перебудови, а потім до Незалежності.
Сказати б, Церква занадто переймається відродженням власного статусу, відродженням традицій не в змістовному вимірі, а у вимірі зовнішнього авторитету. Тобто заявляється, що ми — традиційні й авторитетні. А чим обумовлений цей авторитет? Про це ніхто не каже. І в чому полягає зміст традиції? Теж незрозуміло. Тому постхристиянство, яке спостерігаємо в Європі, в тій частині Ойкумени, яка з IV століття нашої доби затвердила християнство як свою духовну, культурну, соціальну, навіть політичну матрицю життя, не узгоджується з нашим християнством, яке ще не сповнилося. Або я скажу більш оптимістично — висловом Олександра Меня: «Християнство тільки починається». Сучасний світ мені нагадує перші часи християнства, коли воно тільки починалося, бо в Європі його вже, а в нас — ще немає. Якраз можна розпочинати діалог Заходу і Сходу як діалог християн, які продираються через постмодерн, і тих, які виходять з духовного й соціального постколоніалізму.
— Відомий культуролог Оксана Пахльовська вважає, що російське православ’я дискредитує все християнство. А ви як гадаєте?
— Православ’я не тільки московське, а й взагалі на наших теренах розпочиналося як політичних проект. (Читаймо історичні джерела!) Навіть російські письменники ХІХ століття вказували на це. Наприклад, є відомий вислів Лєскова: «Россия была крещена, но не просвещена». Інакше кажучи, втілювалося політичне рішення, але духовної просвіти так і не було проведено, колективної масової солідарності щодо переваг вибору християнства так і не було досягнуто. Тому московське православ’я в своїй історії є наскрізь політичним. І воно ще не відбулося як духовна традиція. Як Церква, власне. Отже, я згідний із тим, що сказала пані Оксана. Лише додам: московське православ’я дискредитує, можливо, не все християнство, а православ’я всесвітнє. Чому так відбувається? Тому що, на жаль, досі в православних церквах на пострадянському просторі розмірковують так: нас більше, значить — ми є першими. І наші люди не знають всесвітнього православ’я, а тільки той образ даної релігійної традиції, який нав’язується з боку Москви. А частину видавати за цілісність і повноту — це виключно політичний засіб маніпуляції масовою свідомістю.
Візьмімо суперечки навколо пентархії: заслуговує Москва на те, щоби брати участь у цьому, чи має поступитися Кіпрській церкві? (Йдеться про відродження пентархії — старого принципу розділення православного світу на п’ять патріархатів. — Ред.) Тут більше політики, ніж духовної основи, яка б викликала визнання і свідчила про авторитет РПЦ. За політичним фасадом у московському православ’ї ми мало що знайдемо. Особливо тепер.
— Кількість протестантських церков в Україні зростає. Як і зростає чисельність їхніх спільнот. Наприклад, нещодавно моя знайома із УПЦ МП перейшла до протестантів. Чим, на вашу думку, викликаний такий запит?
|
Можливо, це викликано тим, що протестантизм різний. Є такі протестантські церкви, де люди якраз не знаходять чогось відповідного до їхніх духовних запитів. А є навпаки такі, які свою позицію формулюють так: сучасна церква — для сучасних людей. Очевидно, це певний ризик. Тут не відчувається історичної спадщини. Зате відчувається відкритість і віра, що Господь присутній у цьому світі, незважаючи на всю його знебоженість. Власне, протестантизм якраз не апокаліптичний у тому сенсі, що все так погано з нашою епохою. Він стверджує, що Бог продовжує діяти, і Церква є осередком, де саме Він діє. «Церква, що була реформована, повинна продовжувати реформи» — одне з класичних формулювань протестантизму. Власне, воно й забезпечує його актуальність.
До речі, нещодавно подивився цікаву програму по ТВі, де була оприлюднена інформація про аудиторію телеканалу. Протестанти там були на четвертій позиції з числа конфесій і охоплювали понад 6%, а не 1%, як зазвичай оцінюють соціологи. Інакше кажучи, протестанти частково становлять значну аудиторію ЗМІ, які утверджують демократичні, може, навіть ліберальні цінності. Це одна з ілюстрацій того, що протестантизм ближче до сучасної самостійно й критично мислячої людини: в певному сенсі протестантизм в Україні є каналом демократизації.
— У свої передмові до бестселера «Хижа» Вільяма Пола Янга ви написали: «...люди втомилися від традиційних розмов про Бога, від релігійних систем і церковних бюрократій, але не припинили думати про Нього, звертатися до Нього, сперечатися з Ним, перейматися вічними питаннями... Виявилося, що в пострелігійному і постхристиянському світі Бог аж ніяк не помер, застаріли й вмерли тільки образи, звичні слова й стереотипи». Виходячи з власного досвіду, скажіть, будь ласка, які проблеми в контексті пошуку Бога зараз найбільше хвилюють людей?
— Сучасний українець почувається бездомним. Можливо, більше, ніж німець, італієць чи американець. Він не відчуває вже такого міцного зв’язку з Церквою. Точніше, якщо цей зв’язок взагалі є, то він радше з культурною традицією. А Церква для людини має бути перш за все родиною й домом, а вже потім суспільною інституцією з ієрархією, традиціями, правилами...
Які найбільш поширені проблеми в контексті пошуку Бога? Це — пошук постійного балансу між колективізмом й індивідуалізмом, між несвідомою ритуальною й свідомою вільною вірою. Сучасна людина знає, що традиція не так вже й погана на тлі таких руйнівних наслідків індивідуалізму, що відчуваються сьогодні. Але куди їй приткнутися? Де приймуть, не позбавляючи її свободи. Питання залишається. Тому що церкви часто говорять, мовляв, бачите ж, до чого призвели демократія та гуманізм. Давайте повертатися до традиції, де навзамін вашій свободі запропонуємо стабільність, достаток і патронаж.
Раніше, у студентські та аспірантські роки, я гостро відчував, що світ настільки знебожений, що годі щось доброго шукати. І був дуже здивований, коли знайшов Бога в філософії, збагнувши, що філософи інколи можуть знати про Господа більше, ніж церковні люди. Те ж стосується культурології, яку лають як бездуховну і низьку. Це я веду до того, що сучасні люди часто кидаються в крайнощі: шукають Бога тільки в Церкві. Інші навпаки категорично стверджують, що Його в Церкві немає. Але правда в тому, що Він присутній усюди. І той, хто Його шукає, обов’язково знайде.
— Михайле, які ви зараз книжки читаєте? І що порекомендуєте читати українцям?
— Читаю американського теолога Джеймса Сміта, книжка якого під назвою «Церква постмодерна» скоро вийде в Україні. Також білоруського протестантського теолога Олександра Жібріка «Бог під арештом». Завжди під рукою «Сповідь» Августина.
Для українського читача важливо перекласти «Теологію звільнення» перуанського теолога-революціонера Густаво Гутьереса, фундаментальні праці німецьких теологів Юргена Мольтмана, Вольфхарта Паненберга, Карла Ранера.
— А згадану «Хижу» — з огляду на порушені в романі питання?
— Звичайно. Ця книжка показує, що люди часом втомилися не стільки від Бога, скільки від Його різних образів. Сьогодні в церквах теж часто проповідують і сповідують не стільки Бога, як Його ідилічні образи. Тому настав час замислитися, в кого я вірю (чи не вірю). Можливо, в того, в кого вірю (чи не вірю), немає нічого спільного з реальним Господом? Якраз найбільшою цінність «Хижі», як на мене, є те, що автор зустрівся з Живим Богом. І реальний Бог «шокував» його. Сучасна людина має замислитися: а чи зустрічав я Живого Господа? Якщо ні, то чи хочу Його зустріти? І чи готовий?