Два цих дослідники разом складають дивну й незвичайну пару. Перший – високий, худорлявий, виважений філософ, автор революційної теорії секуляризації, викладеної у його головній праці «Секулярна доба». Другий – низенький, кругленький, експансивний соціолог, який з фантастичною легкістю оперує величезною кількістю «польових» фактів та статистичних даних, здатних спантеличити ледь не кожну загальну релігієзнавчу теорію.
Два цих дослідники разом складають дивну й незвичайну пару. Перший – високий, худорлявий, виважений філософ, автор революційної теорії секуляризації, викладеної у його головній праці «Секулярна доба» (яку я мав за щастя перекласти українською). Другий – низенький, кругленький, експансивний соціолог, який з фантастичною легкістю оперує величезною кількістю «польових» фактів та статистичних даних, здатних спантеличити ледь не кожну загальну релігієзнавчу теорію. Здавалося б, вони є повною протилежністю одне одному – від зовнішнього вигляду (чимось це нагадувало відому пару булгаківських персонажів…) й до способу мислення. І втім, кожний міг на власні очі переконатися, що ці двоє дослідників не лише добре товаришують, а й прекрасно доповнюють одне одного.
Цю останню тезу можна було б ще розвинути у політологічній площині, вказавши на те, що сучасні «секулярні держави» не є однорідними у своєму ставленні до релігії – навіть при тому, що вони всі поділяють деякі ознаки секулярності у згаданому вище «першому» розумінні (як взаємне відокремлення церковних та політичних інституцій). Зазвичай вважається, що така «секулярна» держава може запропонувати релігіям, котрі представлені на національному духовному «ринку», лише одну версію «нейтрального» ґрунту у вигляді фактичної позиції державного атеїзму. Але в такому разі держава одразу виявляється не стільки «нерелігійною», скільки «антирелігійною», а отже аж ніяк не «нейтральною» – що викликає справедливе обурення її релігійно налаштованих мешканців (а також відповідних теоретиків, включно з Тейлором). Втім, чи обов’язково «нерелігійна» держава є (чи мусить виявитися) де-факто атеїстичною? Практика (зокрема й українська) показує, що це не так; а світоглядний досвід елліністичної філософії показує, чому це не так і які ще світоглядні альтернативи тут можливі. Дещо спрощуючи картину, я наважуся припустити, що серед секулярних держав двадцятого й початку двадцять першого століття можна виділити «секулярно-прорелігійні» (США або сучасна Російська Федерація), «секулярно-проатеїстичні» (СРСР та його сателіти) і… «секулярно-скептичні», тобто такі, що не виявляють послідовної схильності ані до державної підтримки релігійних ідей та інституцій, ані до державної підтримки ідеології атеїзму. До якого з цих типів (якщо вони мають місце) відноситься сучасна українська держава – цікаве питання для можливої подальшої дискусії.
Лекція Тейлора в Києво-Могилянській Академії формально відбулася в рамках дослідницького проекту, профінансованого Фондом Темплтона. Головним ініціатором проекту, спрямованого на переосмислення «секулярності» у східнослов’янському та західному контекстах, виступила Загальноцерковна аспірантура і докторантура імені святих рівноапостольних Кирила та Мефодія РПЦ; виконавцями – відібрані на конкурсних засадах українські, російські та білоруські дослідники; консультантами – четверо провідних західних фахівців-релігієзнавців, в тому числі Чарльз Тейлор і Хосе Казанова. Наступного дня після лекції в Києво-Печерській лаврі, на базі Київської духовної семінарії та академії УПЦ, відбувся одноденний семінар, упродовж якого учасники проекту провели презентації запланованих ними досліджень і отримали перші коментарі (схвальні, критичні та доповняльні) від обох присутніх консультантів, які і в цьому разі блискуче доповнили один одного, аналізуючи кожну представлену дослідницьку програму водночас з позицій соціології, історії та філософії релігії. Розпочата у такий спосіб дослідницька робота триватиме наступні три роки, а її наслідки безумовно збагатять наше розуміння теперішніх процесів (де-)секуляризації в Україні, Росії, Білорусі, та й загалом у сучасному світі.
Про автора
Олексій Панич, доктор філософських наук, професор Донецького національного технічного університету, науковий радник Донецького християнського університету
Фото НПУ імені М.П. Драгоманова і Ольги Рибачук