Хто сказав, що в Церкві настає час менеджерів, а не молильників? Хто ще років п'ять тому готував на видні місця в патріархії аналітиків, стратегів, піарників? І що? Сьогодні в РПЦ аналітик номер один — Кирило Фролов. А головний піарник — Всеволод Чаплін.
У Росії до фріків звикли. Там їх навіть навчилися приймати серйозно. Ось буквально днями довелося читати на моїх улюблених Гранях.Ру статтю наче авторитетного автора Миколи Мітрохіна, який у статті про події в Україні цілком серйозно посилався на Василя Анісімова, «прес-секретаря УПЦ». Це тут, для нас з вами він фрік. А для російського аналітика — авторитетне джерело інформації.
А може, це нам звідси вони здаються блазнями? Може, у нас з оптикою щось не те? Чи телевізори зі спеціальним модулем від Держдепу — невпізнанно спотворюють сигнал, як тільки мова заходить про «східнохристиянську цивілізацію» та інші «духовні скріпи»?
Втім, їх ґротескність виглядає сміховинно і зблизька. Але на непідготованого глядача може іноді справити враження. Деякі мої знайомі цілком серйозно роздумували над словами о. Всеволода Чапліна про те, що всьому «Русміру» на чолі з Росією (природно) треба негайно втрутитися в ситуацію в Україні. О. Всеволод чудовий у своїй аргументації: все одно в неї (ситуацію) хто-небудь втрутиться. То ж чом би не ми?
Цього виявилося достатньо, щоб публіка захвилювалася. Ще б пак! РПЦ — це ж ідеологічний локомотив Кремля! До нас тягнеться довга рука Москви! Так тягнеться, тягнеться. Але Чаплін тут зовсім ні до чого. Як і Кирило Фролов зі своїми мареннями про негайне введення військ. Вони, до речі, чудово доповнюють один одного в цьому ляльковому театрі — талейранчик і наполеончик. Лейтмотив їхніх виступів, зрозуміло, заданий серйозною людиною — тим, який у властивій йому афористичній манері назвав Україну «заднім ґанком Росії». Звідсіля ці надсадні, як і належить петрушкам, крики про «Сьогодні Київ — завтра Москва!» І «зґвалтований історичний вибір», і навіть «в переддень найбільш значущих для нас подій у Сочі». Якби вони хотіли надати цій серйозній людині послугу, то вони помилилися жанром — вони з неї, швидше за все, насміялися.
Якщо читати те, що пишуть і говорять зараз в Росії придворні православні (як експерти, так і приналежні до сану люди) – можна луснути від сміху. Ні, я розумію, що все це вони роблять для внутрішнього ринку, а зовсім не для нас. Так само і один серйозний чоловік перефразував непристойний анекдот про «північні ворота» зовсім не для нас, і навіть не для колег у ЄС, а для російського телеглядача. Але оскільки у нас загальний інформаційний простір, хрестильна купіль і взагалі скріпи — то можна й нам посміятися.
Причини ґротескності цих персонажів очевидні — люди живуть химерами минулого. Вони марять імперією тоді, коли час імперій закінчився. Живуть «на телевізор», хоча ця технологія вже настільки застаріла, що нею перестають користуватися. Вони носяться з «Третім Римом», у той час як вже давно існує четвертий, п'ятий, шостий — і це ні в кого не пробуджує трепету. Вони тримають на замку межі своєї «території», в той час як географія скрізь втрачає актуальність. Вони знову готові до попередньої війни — у цьому сенсі вони дійсно прямі спадкоємці СРСР. Вони хочуть, щоб ми залишилися з ними в їхньому минулому, а не пішли туди, де ніхто не зв'язує стрілки годинника, у божевільній впевненості, що сам час від цього зупиниться.
Вони відчайдушно намагаються виглядати серйозними – достоту як їхній прототип. Але у прототипа в одній руці червона кнопка, в іншій — вентиль. Щоб виглядати серйозно, йому більше нічого й не потрібно. А що є в епігонів? О, вони з готовністю викладають карти на стіл. І стає ще смішніше. Тому що їх улюблені аргументи не тільки поточені міллю — вони ще й абсурдні до неможливості. Візьмемо, наприклад, аргумент «спільного хрещення». Нам постійно нагадують про «вибір князя Володимира». Наче не цей вибір відсилає нас просто в обійми Константинопольського Патріарха. Готова сперечатися, що на користь Москви Володимир Красне Сонечко вибору не робив.
А чого варті верески про нашестя «нової орди»! Неможливо читати без сліз цю адаптацію Оруелла для садочкового свята. У даному випадку «ордою» чомусь назване місцеве населення України, і в першу чергу, Києва. І від них пропонується порятунок ззовні — зі Сходу, як ви розумієте. Вони готові вогнем і мечем рятувати нас від нас заради нас. Вони запевняють себе (і нас), що ми самі себе зґвалтували — і поспішають врятувати нас від цього самокатування.
Хочеться заспокоїти особливо вразливих. Все сказане нас не стосується. Все сказано не для нас — ми всього лиш «заднє...», пардон, «задній ґанок». Якщо вони щиро вірять у те, що ми «єдиний народ», то вони можуть щиро боятися, що завтра, саме так, Москва. І Київ їм шкода втрачати — адже це їхня «купіль», їх «традиція». У плані «духовних скріп» ми їм потрібні. А вони для нас — тягар. Якщо українська незалежність — та, яку вони досі вважають непорозумінням — вистоїть, зміцниться, тим більше, інтегруватиметься до Європи, питання про вихід УПЦ зі складу РПЦ виявиться всього лише питанням часу. Причому, не надто далекого. Втрати «православної цивілізації» вже чималі — інтеграцію в ЄС почали Грузія і Сербія. Втрата України — це втрата будь-якої надії на свій власний «цивілізаційний проект». Тому так багато крику, розмахувань кулаками і бризкання слиною.
Виглядає смішно. Навіть не тому, що будь-яка істерика дорослих чоловіків завжди виглядає смішною. А тому, що вона, крім всього іншого, ще й запізніла. Тому що Україну вони вже втратили. А разом із нею — надію на проект «Русскій мір». Причому зовсім неважливо, чим саме закінчиться протистояння в Україні — диктатурою, відкочуванням «в совок», черговим етапом стагнації в «багатовекторності», черговим розчаруванням, апатією, кривавою лазнею, розпадом країни на дві або кілька частин, мирним переворотом. Все це не буде мати ніякого значення для проекту «Русскій мір».
Занадто вразливих глядачів, які в сльозах покидають черговий спектакль навколоправославних паяців, я прошу випити. Підійде бром, але краще чогось міцнішого. Ні! Вони на нас не нападуть! Росія ніколи не зважиться на пряму інтервенцію. Просто тому, що для господіна Путіна дуже дорогі його рахунки у швейцарських банках і нерухомість в Ніцці. Все, що може зробити з нами Кремль — купити. І це він уже зробив.
У своєму шаленому бажанні «втримати Україну», залишити її своїм «заднім ґанком», своїм васалом, своєю іграшкою, заручником своєї «величі», російська влада зробила все, щоб відкинути українців від Росії. Уже незабаром ніхто не згадає, що Янукович не збирався підписувати асоціацію з ЄС, а просто ламав комедію перед Путіним, щоб отримати побільше грошей. Усі пам'ятатимуть про те, що асоціації завадив тиск з боку Росії. Всі пам'ятатимуть, що за «братерство народів» Росія запропонувала величезного хабара. Всі пам'ятатимуть, що ціною «збереження України в орбіті Росії» стали кров, приниження і смерть наших громадян. Проект «Русскій мір» вбили тим же, чим і породили — великодержавними, імперськими мріями. Такими смішними і недоречними в наш час.
А ви знаєте, мені його шкода. Хороший був проект. З розмахом і часткою благородного божевілля. Вірніше, міг би стати таким, якби не потрапив у руки людям, позбавленим уяви, з очима, спрямованими в минуле, і спинами, зігнутими перед царем-батюшкою. Для них велич — повністю в минулому. Їх очі спрямовані тільки туди. Тому вони просто не здатні відповідати теперішньому. Тим більше, будувати майбутнє.
А може, не варто відправляти «Русскій мір» на смітник історії? Може, ми його усиновимо? Адаптуємо — і спробуємо ще раз. Якщо комусь з нами не по дорозі — хай ідуть з Богом і не заважають. Нам, корінному народу Київської Русі, не звикати повставати з попелу після чергової орди і починати свій проект спочатку.