Автор вже давно є завсідником доброго десятка туристичних груп в соціальних мережах. Досить корисно, до речі, – можна не лише повихвалятися власними мандрами, але й дізнатися про цікаві місця, які варто відвідати у майбутньому. Якщо фотозвіти про подорожі до «топових» Червоногороду, Буші, Бузького Гарду, Заліщиків, «Кам’яного Села» чи Вилкового з’являються ледь чи не щотижня (про Львів та Кам’янець – взагалі промовчимо), то Чернелицю, – добре як впродовж року хоч раз згадають. Дивне ігнорування цього унікального наддністрянського села, що потрапило у туристичні путівники ще наприкінці ХІХ століття, довго залишалося не аби якою загадкою – місце ж бо надзвичайно привабливе і цікаве! Чого вартий лишень місцевий замок, не лише добре збережений, але ще й з бомбезною декорованою брамою, що за кількістю архітектурних витребеньок немає конкурентів в Україні.
Якщо хто скаже: «А от в Язловці…», — то такому мудрагелю нагадаємо, що ота вся язловецька краса з колонами, лев’ячими та бородатими пиками, крилатими геніями та гербами – хоч і є формально «замковою», але з’явилася щойно у другій половині XVIII ст., коли колишня твердиня використовувалася виключно як палац Понятовських. Тож все то буяння декору — палацове, а не замкове.
Феномен «ігнорування» колегами-мандрівниками Чернелиці автор зрозумів, як сам дістався цього села. По-перше – воно лежить досить далеко від битих туристичних шляхів. По-друге, — у фінальній частині на мандрівника чекає ще й чимала ділянка «японської» дороги з розряду «тояма-токанава». Тобто потрібно ДУЖЕ захотіти, аби сюди потрапити. Правда, хто не полінується та не побоїться труднощів – нітрохи не пошкодує.
Почнемо з традиційної короткої історичної довідки. Куди ж без неї?
Топонім Чернелиця (нині село Городенківського р-ну на Прикарпатті) місцева легенда пов’язує з власниками місцевого замку князем Михайлом Григорієм (Єжи) Чарторийським та його другою дружиною Єфросинією зі Станіславських. Історія тривіальна — поки старий та негарний князь махав шаблюкою на війні, його зрадлива дружина завела собі юного коханця. Коли княгині, яка саме у той час активно порушувала 7-му заповідь, доповіли, що її грізний чоловік вже у дворі, вона ніби-то почорніла лицем (звідси Чорно-Лиця) та викинулася з високої замкової вежі. Чоловік, мовляв, по тому її, чорнолицю, поховав замурувавши в замковому мурі. Мовляв, після цієї пригоди замок, а по тому й усе поселення, почали називати «Чорнолицею». За іншим варіантом легенди зрадлива молодиця з башти не стрибала, а була замурована живцем, крім того є варіант легенди, де красуня просто була смуглявою – тобто «чорнолицею».
Насправді Чернелиця (цей топонім з’являється щойно XVII–XVIII ст.ст.) — то лише дещо спотворена і відома принаймні від XV ст. ЧерЛениця, що походить не від прикметника «чорний», а від зовсім іншого, «черленого» кольору. На думку істориків, як й у випадку з сусіднім Червоногородом (до якого, як навпростець, звідси не так вже й далеко), назва має «геологічне» походження і завдячує відслоненням червоних пісковиків. На ці відслонення можна помилуватися в каньйоні Дністра, до якого півгодини пішки. Трішки більше як за 2 км від Чернелиці на березі згаданої річки можна побачити вали давньоруського городища, що існувало тут в ХІ-ХІІІ ст.ст. Його назва й була прив’язана до червоних скель, а по тому й перенеслась на поселення, що згодом виникло поруч.
Певний час обидві Черлениці існували одночасно. В актах XV століття згадуються одночасно Велика (Magna Czerlenycza) і Гнила Черлениця. «Гнилою» називали поселення на місці старого городища. Останній раз вона згадується 1493 року у судовій тяганині між Яном Монастириським (Язловецьким) і Анною, дідичкою Чишок.
Перша писемна згадка про сучасну Чернелицю датується 1440 року. Того року юний король Владислав Варненчик зобов’язався передати Теодорику з Бучача Черленицю (в документі значиться Czelenycze — Челеніце) та ще 16 сіл на Покутті та Західному Поділлі в обмін на пару коней та чотири гаптовані золотом шуби. Є небезпідставна підозра, що насправді ціна була набагато більшою, але різниця осіла в кишенях невідомих придворних, які підсунули хлопчиську-монарху (якому тоді сповнилося заледве 15 років) відповідну "бумагу".
Теодорик Бучацький герба «Абданк» увійшов в історію як засновник знаного шляхетського роду Язловецьких. Близько 1436 року він отримав містечко Язловець як посаг за такою собі Катажиною, облаштував там собі резиденцію та по тому підписувався в документах, як Теодорик з Бучача Язловецький. Його нащадки вже були просто Язловецькими та володіли увічненим у прізвищі містом до 1607 р., аж доки зі смертю Героніма Язловецького цей славний рід не припинив своє існування.
У власності Язловецьких Чернелиця перебувала понад два століття, але по собі вони залишили переважно нематеріальну спадщину – саме зусиллями представників цієї родини село розрослося настільки, що десь у 2-й половині XVI ст. отримало права міста.
В середині XVII ст. містечко переходить у власність Михайла Чарторийського та його дружини Єфросинії зі Станіславських, яких ми згадували вище, коли переповідали місцеві легенди. Насправді всі ті страшилки – то пізні вигадки, що не мали нічого спільного з реальністю. Варто зазначити, що князь став власником Чернелицького ключа саме завдяки пані Єфросинії – то був її посаг.
Згаданому подружжю ми завдячуємо основними пам’ятками, заради яких варто пхатися в це віддалене село. Зокрема, 1659 року було завершено добудову закладеного ще Язловецькими замку та трохи згодом зведено костел Михайла Архангела (присвяченого небесному покровителя князя). Останній був оборонного типу та зв’язувався з замком підземним ходом.
З костелу, закладеного 1661 року і вже 1664 р. переданого ченцям-домініканкам, й почнемо знайомство з Чернелицею, тим більше що саме він першим зустрічає кожного героїчного туриста, який наважився сюди дістатися.
Хрестоподібний у плані храм звели у ренесансному стилі, найвірогідніше за проектом єзуїта Войцеха Рожевського. Фронтон оздоблений білокам’яним бароковим різьбленням у вигляді спіралей, арочними нішами, обелісками та кам’яними вазами. Головна його окраса – розкішний білокам’яний портал, що обрамлює головний вхід. Це один з найкрасивіших ренесансних порталів в Україні. Ренесансно-барокову красу увінчує величезна «Погоня» — герб фундатора костелу князя Михайла Чарторийського.
Тут не обійшлося без ложки дьогтю. На фото зробленим попередніми мандрівниками видно, що перед храмом маємо лише невисокий, заледве у метр висотою живопліт. Відповідно знимкуй костел до несхочу з будь-якого ракурсу. Але насправді майже упритул до фасаду стояла густа стіна чималих американських кленів. Цей інвазійний вид славиться швидким поширенням на неймовірною швидкістю росту. От й вийшло, що милуватися різьбленням можна було скільки завгодно, а зробити хоч яке пристойне фото, навіть маючи повноформатну камеру та ширококутовий об’єктив – зась. До того ж тіні від гілок створювали ефект камуфляжу.
Від початку костел діяв як монастирський при невеличкому, усього на 4 ченці, домініканському конвенті (монастирі). Конвент утримували й наступні по Михайлу Чарторийському власники Чернелиці. Зокрема відомо, що 1690 року його взяв під опіку Франціск Дідушинський. Також відомо, що станом на 1708 р. в храмі зберігалися дві цінні та дуже шановані копії ікон Матері Божої Ченстоховської та Матері Божої Студинської.
Досить прикра пригода датується 1739 р. Під час російсько-турецької війни 1735-1739 років поляки вели перемовини з султаном на тему укладання антиросійського союзу. Інформацію не вдалося приховати і в серпні 1739 року у відповідь на це російські війська обложили Станіславів (тепер Івано-Франківськ). Місто зайди захопити не змогли, зате розграбували усі околиці, у тому числі Чернелицю з костелом та конвентом.
14 квітня 1787 року австрійська влада видала декрет про ліквідацію монастирів на території Австрійської імперії. Звісно, що монастирі закривалися поступово, особливо у глибинці. За одними даними домініканки тут господарювали до 1789 р., а за іншими – взагалі до 1815 р. Після закриття конвенту костел перевели до розряду парафіяльних храмів. Тоді ж змінилася його назва. Від тоді і до самого закриття у повоєнні часи костел присвячувався Св. Антонію з Падуї. Під час виселення поляків 1945 року основну частину костельного начиння – ікони, фігури, деталі декору вивезли до Польщі. В самому ж храмі, цілком традиційно, облаштували склад. Правда в 1961 р. храм було взято під державну охорону, як пам’ятку історії та архітектури. Ба! В 1985 року спромоглися навіть по новому перекрити його ґонтовий дах, який успішно спалили 2005 р. Кажуть перед тим місцеві школярі на горищі облаштували свій «штаб», от через необережне поводження з вогнем й спалахнуло.
Пожежа знищила дах, частину склепіння та майже увесь стінопис. З того часу один з найстаріших римо-католицьких храмів на Покутті поступово руйнується та занепадає. Ліс виріс вже не лише перед храмом, але й усередині.
На що тут варто звернути увагу крім головного порталу. По перше, це ще один дуже красивий портал, що облямовує зсередини бічний вхід. Його прикрашено гербом «Пилява», що належав Єфросинії зі Станіславських. На це вказують зокрема й літери «Е» та «S» біля корони (Eufrozyna Stanisławska).
Цікавою є й основа центрального вівтаря на якій зберігся дуже красивий розпис. На підлозі видно кілька відкритих проходів до крипт. Поховання там давно розграбовані. 2018 р. медіа навіть повідомляли, що поруч можна було побачити й людські останки, але цього разу нічого такого автор не бачив. Враховуючи обтяженість роками, досвідом та зайвою вагою пхатися в ті крипти бажання не виникло, хоча років 20 тому повз таку пригоду навряд би чи пройшов повз.
Варто також звернути увагу на кам’яну чашу для святої води біля входу та на дуже красиву залізну оковку дверей.
Дорогою від костелу до замку варто звернути увагу ще на 2 цікавих об’єкти – плебанію (на жаль, фото вийшло неякісним) та дуже цікавий містечковий заїзд (щось на кшталт готелю).
Чотирибастіонний замок почали зводити ще за Язловецьких. Роботи розпочались десь на часовому відрізку між 1622 та 1636 роками, коли дідичем Чернелиці була Ядвіга Бельжецька, уроджена Язловецька, дочка великого коронного гетьмана Єжи Язловецького, вдова капітана Анджея Белжецького. Архітектурний аналіз показав, що укріплення зводили у два етапи. Зокрема, нижня частина мурів структурно схожа на мурування замку у Язловці. Це дозволяє припустити, що тут відзначилися ті ж архітектори чи майстри, які працювали на родину Язловецьких. Вища частина мурів, а особливо структура брами, мають інший стиль мурування. Є думка, що тут попрацював відомий інженер-фортифікатор Франческо Коррасіні.
Фасад надбрамної вежі, як про це вже говорилося на самому початку, рясно вкритий декором. Перше, що кидається в вічі – величезний герб «Погоня». Це сьогодні замок ховається серед старезних дерев та досить високої забудови. Але на момент зведення башту з гербом було видно ще на під’їздах до містечка. За свідченням сучасників то виглядало дуже ефектно та гонорово. По боках герб прикрашено бароковим спіральним декором. Далі описувати не будемо – все добре видно на фото. Особливо зверніть увагу на медальйони (круглі щити?), прикрашені композиціями з холодної зброї, шоломів, луків та сагайдаків. Впадає у вічі і пика лева з кільцем у пащеці по центру арки проїзду.
Праворуч від проїзду видно бійницю типу «замковий ключ». Вважаючи на низку ознак, ця деталь з’явилася під час якоїсь з реконструкцій першої половини ХІХ ст., а раніше там була фіртка.
А от зі сторони двору брама майже не оздоблена. Тут варто звернути увагу на невеличкий та сильно пошкоджений гербик, що увінчує арку проїзду. Якщо придивитися, тут можна помітити «Пиляву» та літери «E.S.X.C.W.B.», — що є абревіатурою «Єфросинія Станіславська, княгиня Чарторийська, воєводина Брацлавська». Крім того цікаві різьблені білокам’яні обрамлення вікон та дверей.
Замок двічі руйнували під час війни з османами — в 1672 та 1676 рр. Після укладення восени 1676 р. перемир’я в Журавно (тепер смт Жидачівського району Львівської області), Михайло Чарторийський подбав про відбудову спустошеного укріплення. Роботи прискорились після 1680 р., коли він отримав посаду сандомирського воєводи та додаткові можливості. Вважається, що до відбудови долучився й король Ян III Собеський, який дбав про будівництво системи укріплень вздовж захоплених турками територій.
За Яна III Собеського замок дійсно набуває великого значення. Зокрема, під час молдавських експедицій в рамках польсько-турецької війни в 1685-1691 роках тут зберігали боєприпаси, провіант та фураж для коронного війська. В замку не один раз зупинявся й сам король.
У XVIII cт. замок втратив воєнне значення та використовувався під резиденцію дідичів Чернелиці.
В останні десятиліття ХІХ ст. замок набуває все більшого значення як туристичний об’єкт і часто згадується в путівниках, виданих як в Австро-Угорщині, так й в Німеччині. Тоді ж, зусиллями пам’яткоохоронної державної структури «Ґроно консерваторів Східної Галичини» замок береться під охорону, як пам’ятка історії. Зокрема, «консерватори» (тут в сенсі «консервувати пам’ятки», а не політичному) свого часу не дали тодішньому власнику замку Самуєлю Мосберґу здійснити його перебудову.
Прикра подія сталася 18 травня 1904 року, коли згорів ґонтовий дах брами та розташований у дворі будинок-палац. Зусиллями «консерваторів» почалася відбудова, але завадила Перша світова війна. В міжвоєнний час було кілька проектів відбудови, але все залишилося на рівні підготовки.
Цікаве свідчення незавершених реконструкцій бачимо одразу на фасаді замкової брами. На старих світлинах та малюнках добре видно, що герб «Погоня», хоч дещо пошкоджений, але практично цілий. Сьогодні ж видно, що ліва нижня його чверть якась «недороблена» — герб підготували до реставрації, але завершити не встигли.
Значну шкоду замку спричинили за "совітів", коли після Другої світової війни розібрали на каміння руїни палацу. Ці будматеріали пішли на зведення місцевого райкому партії – Чернелиця з 1940 по 1967 рік встигла побути в статусі райцентру.
Від 1963 року замок внесено до списку пам’яток архітектури національного значення (охоронний номер 251). Попри те жодної охорони крім чавунної дошки тут не спостерігається. Місцеві жителі й досі розтягують його мури на каміння і споруда поступово руйнується. Одначе, справедливості заради, варто зазначити, що територію в силу можливостей тут доглядають та намагаються тримати в порядку.
Під час відвідин Чернелиці автор детально дослідив лише дві пам’ятки — костел та замок. Аби сюди дістатися було подолано майже дві сотні кілометрів та оглянуто дорогою кілька не менш цікавих населених пунктів. Відповідно сил вже не було, а в перспективі ще й чекало повернення додому. До того ж розташована біля замку греко-католицька церква Різдва Пречистої Діви Марії різала око яскравою водоемульсійною на стінах та дуже модною нині блискучою бляхою під золото. Ентузіазму це не викликало,тож церква була проігнорована. Як пізніше виявилося – дарма. По-перше, храм досить поважного віку. Його звели ще 1817 р. на місці давнішого дерев’яного попередника. По-друге, — у цьому храмі зберігається чимало давніх реліквій, у тому числі й з сусіднього костелу.
Як з’ясував історик Левко Квятковський, цей храм уславлений ще й своїми парохами. Зокрема, у 1831-1835 рр. тут служив о. Григорій Шашкевич, відомий галицький громадсько-політичний і церковний діяч, посол до австрійської Державної ради та Галицького сейму, двоюрідний брат Маркіяна Шашкевича.
У 1887-1905-х рр. парафію очолював о. Денис Нестайко, громадський діяч, один з засновників чернелицької «Просвіти» (1897), дід відомого дитячого письменника Всеволода Нестайка, автора славетних «Тореадорів з Васюківки».
Як й у будь-якому галицькому містечку, в Чернелиці була своя єврейська громада. Правда відносно незначна. Зокрема, станом на 1939 тут нарахували лише 500 юдеїв, а також 2360 українців греко-католиків, 690 українців римо-католиків, 100 поляків «старожилів» та 120 польських колоністів міжвоєнного періоду.
Єврейських пам’яток збереглося небагато. Наприклад, вже згаданий заїзд. Можливо досі збереглися рештки синагоги ХІХ ст. Принаймні станом на 2010 р. вони ще були. Ніби щось залишилося від старого єврейського цвинтаря. Але нечисельні місцеві жителі, яких поталанило зустріти, ніщо про те не знали. Є інформація, що кілька різьблених надгробків перенесено на територію замка, але автор їх не бачив. Втім, занадто ретельно територія і не «прочісувалася».
Для тих, хто матиме час та натхнення, рекомендується прогулятися до городища. Кажуть там не лише цікаво, але й красиво. Крім того на місці впадіння річечки Должок до Дністра (менше 3-х км від Чернелиці) можна побачити рештки залізобетонних укріплень часів «Бабці Австрії».