Для християнина, який живе поки що тут, на землі, бути «громадянином неба» і бути одночасно «громадянином своєї землі» – це норма, яка вберігає віруючу людину перед крайнощами. Протиставлення заповіді «любові Бога» і заповіді «любові ближнього» абсолютно незгідне зі Святим Письмом.
У деяких християнських спільнотах вірні позиціонують себе як «громадяни Неба». Все на цьому світі сприймають як тимчасове, тому патріотизм не вважають важливим і необхідним. Але чи це правильна християнська позиція – відкидати патріотизм? Що це загалом означає «патріотизм» з християнської точки зору? Чи в Святому Письмі згадується про патріотизм або ж у церковних документах? Як це бути патріотом по-християнськи?
Є різні рівні патріотизму. Державний патріотизм – любов до своєї держави, національний патріотизм – це любов до власного народу, регіональний патріотизм – прив’язаність до регіону, з якого хтось походить чи в якому проживає, локальний патріотизм – це любов до міста, села чи місцевості, звідки хтось походить, економічний патріотизм – це пріоритетність товарів вітчизняного виробництва чи фірми, яка є з країни походження тощо.
Найчастіше мається на увазі перші два види патріотизму, і також про них часто найбільше дискусій. Деколи їх також плутають, що також є приводом спорів і непорозумінь. Інколи також представники «державного патріотизму» звинувачують представників «національного патріотизму» в націоналізмі чи навіть нацизмі, натомість ті другі звинувачують перших у «псевдопатріотизмі» чи в інших якихось «спотвореннях істинного патріотизму». Як завжди, справжній патріотизм пізнається не по словах чи деклараціях, але по вчинках і по життю.
Розвиток ідеї патріотизму
Поняття «патріотизм» має світське походження, при чому з давніх-давен, хоча і мало там і тоді часто інше значення, аніж тепер. На приклад, у ранньо європейській історії «патріотами» вважали тих, які належали до даної області, чи країни, тобто по нашому «громадян даної країни». Також, ще раніше, поняття «патріот» мало деколи негативне значення. Приміром древні греки чи потім римляни називали «патріотами» варварів, твердячи, що ті не мають нічого: ані культури, ані освіти, ані цивілізаційного розвитку, лише «спільну батьківщину», яка їх об’єднує, тому вони «патріоти».
У Римській імперії існував «місцевий патріотизм», тобто прив’язаність до якогось міста, що виражалося у вшануванні місцевих богів. Імператори дбали про розвиток також «універсального патріотизму», постійно роблячи певні релігійні вірування не лише місцевими, але і загальноімперськими. Нічого дивного, що християни, які тоді з’являлися і розповсюджувалися у Римській імперії, нічого спільного не хотіли мати ані з «місцевими», ані з «універсальним» патріотизмами, бо це на практиці виражалося у вшануванні язичницьких богів.
Десь у часах пізнього Середньовіччя поняття «патріот» часто означає «мій» чи «наш земляк», тобто знову таки щось з адміністративної категорії. Натомість сучасне розуміння патріотизму починає формуватися приблизно у XVII столітті, і тоді воно означає «вірність королю». І вже у часах Просвітництва це поняття набуває статусу певної «світської чесноти». Світської, тому що часто воно протиставлялося релігійним чеснотам, виходячи з певного стереотипу. А саме, тут і там лунало твердження, що для духовенства їхньою батьківщиною є «небо», в той час, як для звичайних громадян батьківщиною є їхня держава. Відповідно, треба не допускати духовних до виховання молодого покоління, бо таке виховання буде «не патріотичним». Особливо Жан-Жак Руссо розвинув ідею цього патріотичного виховання дітей. Саме представники Просвітництва і ввели в обіг поняття «патріотизм».
У ХІХ столітті ідеї патріотизму розвиваються, все більше переходячи з етичної площини у політичну. Це час, коли завершується формування модерних націй, і відповідно виникають процеси з цим пов’язані, в тім теж зловживання. На приклад, виникає щось таке як «шовінізм», який характеризувався не лише надмірною любов’ю до своєї земної батьківщини, але теж «ненавистю до чужинців». Назва походить від на пів-легендарного наполеонівського солдата Ніколя Шовена, який з великим пафосом і одночасно популізмом висловлював свою любов до Франції і Наполеона. Пізніше став героєм літературних творів, в тім теж комедійних, а вже від його імені в середині ХІХ століття розповсюдився термін «шовінізм».
Можливо, частково з приводу таких негативних форм «патріотизму», а властиво – із-за зловживання патріотичними почуттями, зроджується опозиція до цієї ідеї. Передусім у Маркса та Енгельса, і їхніх однодумців, а пізніше у комуністів в СРСР, для яких існував лише один-єдиний патріотизм: «вірність Радянській батьківщині». Зрештою, ще Маркс твердив у своєму «Маніфесті», що «робітник не має батьківщини», він має як би вознестися понад цим. Нічого дивного, що критики комуністів називали їх «збоченими космополітами».
Також деякі мислителі, у відповідь на зловживання патріотизмом на державному рівні, були його опонентами, як наприклад у Росії Лев Толстой. Він твердив, що патріотизм – це «пережиток варварських часів, це зло, яке неминуче веде до агресії та ворожнечі»[1]. Особливо космополітичні ідеї, відомі ще з часів Древньої Греції, розвинулися в часах глобалізації, міжнародної солідарності, вільного пересування і торгівлі. У відповідь на це часто тут і там розвивається «агресивний патріотизм» часто пропагований державою, як це, на приклад, має місце вже якийсь час в сьогоднішній Росії.
Виразні зловживання патріотизмом видно особливо у ХХ столітті, коли то формувалися такі ідеології, як комунізм в СРСР, фашизм в Італії чи нацизм в Німеччині. «Патріотичне виховання» там велося по суті в шовіністичному дусі, тобто в парі з ненавистю до «інших», до «ворогів народу» чи до «ворогів країни». Після падіння тоталітарних режимів, зловживання патріотизмом залишилося прерогативою ультраправих сил, як протиставлення «лівому глобалізму і космополітизму». Хоча не раз «патріотизмом» деякі держави прагнуть прикрити свої злочини.
Патріотизм і християнство
У Святому Письмі не має слова «патріотизм». Проте «любов до своєї батьківщини» є чимось нормальним для героїв книг Святого Письма. На сторінках Старого Завіту, особливо у ранніх книгах, таких як Книга Ісуса Навина, Книга Суддів, Книга Юдити, чи теж пізніших, на приклад Книга Естери, Книги Макавеїв бачимо не просто патріотизм ізраїльтян, але часто теж жертовну боротьбу за свою батьківщину з різними ворогами чи окупантами.
Новий Завіт на перший погляд може здатися «менш патріотичним», аніж Старий, а деякі фрагменти можуть навіть спонукати до мислення про заперечення патріотизму авторами Нового Завіту. Наприклад, на підтвердження цієї тези часто приводиться цитати з Послань Апостола Павла. На приклад, з Послання до Колосян: «Тим то немає грека, ні юдея, ні обрізання, ні необрізання, ні варвара, ні скита, ні невольника, ні вільного, а все й у всьому – Христос» (Кол 3, 11). Або з Послання до Галатів: «Нема юдея ані грека, нема невільника ні вільного, немає ні чоловіка ані жінки, бо всі ви одно у Христі Ісусі» (Гал 3, 28). Проте, дані цитати – це звичайне виривання з контексту сказаного Апостолом. Апостол Павло цим хотів сказати, що «у Христі» всі рівні, що віра у Христа нівелює різниці між народами, статями, соціальним статусом чи походженням. Натомість це все не відміняє дійсність, а саме, що існують у світі чоловіки і жінки, греки чи юдеї, різні соціальні статуси. Іншими словами, духовне не повинно нівелювати земне, тому що це абсолютно суперечить християнству, що і виразив іншого разу Апостол Павло, пишучи до Солунян: «Як хтось не хоче працювати, хай і не їсть» (2 Сол 3, 10).
Це правда, що у ранньому християнстві не раз домінували космополітичні ідеї, часто читаємо у ранньохристиянських творах про «небесну батьківщину», яка протиставляється «земній батьківщині», чи що ми тут на землі «паломники» або «чужинці». Так на приклад писав під кінець І століття папа Климент у своєму Посланні до Коринтян, але також додавав, що тим не менше, поки живемо тут, підчас цього «земного паломництва», не можемо ігнорувати земних законів і правил тих держав, в яких перебуваємо. Зрештою, протиставлення християнства локальному, тобто «полісному патріотизмові» часто бралося з приводу, про який було сказано вище, а саме із-за його язичницького характеру. Натомість, коли у Римській імперії язичництво перестало домінувати, церковні письменники починають позитивно висловлюватися про любов до батьківщини.
Амвросій Медіоланський у своєму творі «Про обов’язки священнослужителів» писав так: «Справедливість вимагає, щоб ми перш за все вшановували Бога, далі – батьківщину, потім – батьків, і врешті – всіх інших людей»[2]. Як видно, «вшанування батьківщини» стоїть у Амвросія на досить високій позиції у ієрархії цінностей, відразу після шани Богу. Дещо пізніше, Григорій Богослов писав у своєму Листі до Софронія: «Шанувати матір – це свята справа. Проте, у кожного своя матір, а спільна для всіх – Батьківщина»[3].
У Середньовіччі терміном «patria», тобто «батьківщина» часто називали «Царство Боже», «небо», «рай». Так, приміром, часто пише Тома Аквінський. Джерелом цього твердження могла бути цитата з Послання Апостола Павла до Филип’ян: «Бо наше громадянство в небі, звідки і Спасителя очікуємо, Господа Ісуса Христа» (Фил 3, 20). Щоправда, тут з’являється не «patria» латиною чи «patriotes» грецькою, лише «municipatus – politeuma», що власне і перекладено українською як «громадянство», хоча деякі переклади воліють «батьківщина». Тим не менше, якщо Тома Аквінський чи інші середньовічні богослови говорили про «небесну батьківщину», то не заперечували вшанування і любов до «батьківщини земної».
У сучасному вченні Церкви про патріотизм декілька разів говорить ІІ Ватиканський Собор. У Декреті про місійну діяльність Церкви «Ad gentes» читаємо наступне: «Християни, зібрані у Церкву з усіх народів, «не відрізняються від інших людей ні державним ладом, ні мовою, ні політичними інституціями» (Лист до Діогнета, 5), тому їм слід жити для Бога і для Христа за доброчесними звичаями свого народу. Як добрі громадяни, нехай вони плекають справжню діяльну любов до своєї батьківщини; цілковито уникаючи презирства до інших народів і екстремального націоналізму, хай вони плекають загальну любов між людьми»[4]. Тобто, Собор повністю підтримує патріотизм, протиставляючись одночасно шовінізмові чи нацизмові.
В іншому документі ІІ Ватиканського Собору, а саме в Конституції про Церкву у сучасному світі «Gaudium et spes» читаємо: «Нехай громадяни великодушно і віддано плекають любов до батьківщини, однак при цьому хай уникають вузькоглядності; тобто вони мають завжди прагнути до блага всієї людської сім’ї, яка складається з рас, народів і націй, поєднаних між собою різноманітними узами»[5]. Іншими словами, патріотизм не може бути «вузьким» чи «закритим», лише відкритим на інших, разом з любов’ю до свого має характеризуватися пошаною і повагою до іншого.
Врешті, Катехизм Католицької Церкви так говорить про патріотизм: «Обов’язком громадян є співпрацювати разом із цивільною владою для добра суспільства в дусі правди, справедливості, солідарності і свободи. Любов до батьківщини, служіння їй випливають з обов’язку вдячності та з порядку любові»[6]. Тобто, патріотизм є одним з виразів головної заповіді про «любов ближнього як самого себе».
Висновки
Для християнина, який живе поки що тут, на землі, бути «громадянином неба» і бути одночасно «громадянином своєї землі» – це норма, яка вберігає віруючу людину перед крайнощами. Протиставлення заповіді «любові Бога» і заповіді «любові ближнього» абсолютно незгідне зі Святим Письмом. Бути, отже патріотом своєї батьківщини і бути вірним Богу християнином – це те, до чого нас Слово Боже закликає.
Не лише християнам, які є патріотами, але і патріотам, які є невіруючими, слід уникати крайнощів, тобто екстремальних проявів патріотизму, які є фактично його запереченням, таким як крайній націоналізм – сповідування вищості свого народу над іншими народами, чи шовінізм – проголошування ненависті до інших народів, релігій чи груп, або теж расизм – ненависть чи приниження інших рас.
Патріоти своєї країни чи свого народу живуть не лише у своїй країні, але і на планеті Земля, яка є нашим спільним домом. Тому любов і пошана до інших є складовою здорового патріотизму. Зрештою, коли інші бачать чиюсь любов до свого народу, яка до того ж проявляється з одного боку у дієвій боротьбі за свою свободу чи права, то це викликає повагу. А коли ще крім цього є повага до тих інших народів чи держав, то це викликає дружбу.
Християни, які прямують до Царства Небесного, є одночасно громадянами земних країн. Їхньою батьківщиною є одночасно: вічне небо і дочасна країна, в якій вони проживають чи народилися. Головна християнська заповідь, яка подвійна і нероздільна, власне передбачає одночасну любов Бога усім серцем, усією душею, усіма силами і всіма думками, і любов батьківщини чи власного народу подібно усім серцем, усією душею, усіма силами і всіма думками.