Церква у своєму прагненні наздогнати сучасний світ, звертається до запозичень технологій і практик, передовсім із сфери бізнесу.
Церква у своєму прагненні наздогнати сучасний світ, звертається до запозичень технологій і практик, передовсім із сфери бізнесу. Все частіше в контексті життя церковного й релігійних організацій, зустрічаємо терміни на кшталт «маркетинг», «стартап» та інші, котрі презентують засади успішного ведення бізнесу. Тема розвитку церковних структур за законами успішного бізнесу настільки популярна, що кількість досліджень про праведного митрополита Андрея Шептицького як «бізнесмена в митрі», незабаром перевершить студії його духовного профілю. Хоча, саме його духовна складова забезпечила далекоглядність та второпність в багатьох питаннях, в тому числі й економічних.
Найбільш поширеною технологією насьогодні є піар (PR), себто відносини з громадськістю, в основі яких не лише формування громадської думки, а й управління нею. З цією метою, для розвитку релігійних інститутів та церковних структур стало модним запрошувати фахових «піарщиків», котрі навіть не обов’язково повинні бути віруючими, мовляв: «Нам важливо, що ця людина є добрий фахівець своєї справи». Цим релігійні організації намагаються продемонструвати свою відкритість до всіх людей доброї волі. Ключова засада полягає в тому, що PR – це просто інструмент, який рівною мірою можна використати для забезпечення «корпоративної репутації» й переконання «окремих цільових груп» як компаній, чи пак політичних партій, так і церковної організації та її лідера. Тобто, Церкву можна розглядати аналогічно до турфірми як бренд, про який слід в громадськості сформувати позитивну опінію, щоб він став максимально сприйнятливим для засвоєння цільовою авдиторією. На перший, погляд в цьому нічого поганого немає. А чому б ні?
Насправді, технологія піару в екзистенційні дилемі «бути чи здаватись?» завше ставить наголос на друге - дуже влучно формульоване в російській мові як «не быть, а слыть». Чи доводилось вам зустрічатись з ситуацією, коли піар-агенція «пропіарила» молодого графомана, як яскраву зірку, що почала сходити на небі сучасної української літератури? Новій «українській надії» влаштували тур всією Україною, аж до передових ліній оборони АТО, забезпечивши максимальні відносини з громадськістю цільової авдиторії. Волею-неволею, ви починаєте вірити у вигадану «піарщиками» оповідь про зірку, тим паче, що у книжки не лише цікава інтрига, захоплююча назва, але й яскрава обкладинка. Тож вирішуєте придбати новий «український бестселер», а розгорнувши, застигаєте в творчому «недоумєнії», запитуючи про назву відомого роману Достоєвського: «Хто з нас тут і….т? Нова надія української літератури, чи я?». Погортавши далі, приходите до висновку, що бути головним героєм роману російського класика залишиться таки за вами, бо так легко купились на дешевий піар яскравої обкладинки. За тим самим принципом живуть сьогодні політичні партії та їхні лідери, яких піарять політтехнологи. І якщо для останніх принцип «не быть, а слыть» є класичним способом існування, до якого ми звикли, в тому числі й до того, що після чергових виборів всоте запитуватимемо про причетність до статусу головного героя роману Достоєвського, – то для Церкви піар-технологія «не бути, а здаватись» достоту є фатальною.
Наведу конкретний приклад
Нещодавно мав необережність втрутитись у фейсбучну дискусію на стіні ченця-василіянина о. Теодора Дутчака. Мав необережність, бо вже давно нічого не коментую з церковного життя. Стаття «Про автокефалію й патріархат як богословську проблему» (Патріярхат, 5 / 2018) в якій натякнув, що «не томосом єдиним» мають жити українські церкви, мабуть була таки останньою в царині міжцерковних дискусій, які особисто мене вже не цікавлять. Отож, сталося так, що на сторінці згаданого ченця я прокоментував світлину, на якій блаженніший Святослав клячить в колі діточок під час відвідин української громади в Чикаґо, наступними словами: «А Блаженніший наші сиротинці відвідує?) Чому картинку лише подаєте з Чикаґо, бо діаспора бабло даватиме?)». Згідний, мій коментар видався доволі різкий, що сталося не випадково. Характер коментаря продемонстрував, що піар-технології у просторі церковного життя є абсолютно провальними. Особливо, якщо до офіційного піарщика, додається ще декілька добровільних, котрі починають репостити картинку із солодкавими коментарями на адресу архиєрея як люблячого батька і т. д. На цьому добре спеціалізуються семінаристи та різні младоієреї, котрі завбачливо шукають прихильності в церковних очільників, аби останні звернули на них увагу. Шукачі архиєрейської прихильності полюбляють для контрасту, подавати інших, не дуже чемних, мовляв: «Бачите, я ж хороший, на відміну від оцього, що насмілюється вас критикувати». Хоча, досвід церковного життя свідчить, що підлабузники, зазвичай, кудись зникали в моменти серйозних випробовувань для Церкви. Сподіваюсь, про це пам’ятають архиєреї, читаючи солодкаві коментарі своїх підлеглих.
Згадана картинка не мала іншої мети, як створення іміджевого рівня «корпоративної репутації» й поширення її в простір цільової авдиторії суспільства. Її невдалий характер полягає не у фаховому рівні піар-агента, а в тому, що це більше не працює в просторі церковному, просто не працює і баста. Точніше, ідеально працює в сенсі негативному. І чим більша відповідальність лягає на Церкву та її очільників, чим вище підноситься планка перед УГКЦ, – а сьогодні вона злетіла дуже високо, позаяк це Церква, котра має вражати не гарними картинками, і не кількісним складом, а передовсім ЯКІСТЮ – тим гірше працюватимуть технології світу цього: піари, маркетинги, стартапи. Адже, чим виразніше церква демонструє своє євангельське лице, тим сильніше працює євангельське правило: «Уважайте добре, щоб ви не чинили ваших добрих учинків перед людьми, які бачили б вас, а то не матимете нагороди в Отця вашого, що на небі. Отож, коли даєш милостиню, не труби перед собою, як роблять лицеміри по синагогах та вулицях, щоб їх хвалили люди. Істинно кажу вам: Вони вже мають свою нагороду. Ти ж, коли даєш милостиню, нехай твоя ліва рука не знає, що робить твоя права: щоб твоя милостиня була таємна, і Отець твій, що бачить таємне, віддасть тобі» (Мт 6:1-4). Ця засада цілковито суперечить побудованим за принципом «не быть, а слыть» піар-технологіям, бо чітко ставить акцент на «бути» і категорично забороняє «видаватись».
Але справа на цьому не закінчилась. Існує така структура, як «Союз православных журналистов», котра, як і личить журналістам, а тим більше православним, шукає за чимось таким «смаженим», особливо компроматом на уніатів. Саме такою, «смаженою», видалася їм дискусія під світлиною з блаженнішим Святославом. Тож невдовзі з’вилася коротка новина із скріншотами фейсбучної дискусії під назвою: «Богослов УГКЦ упрекнул главу своей Церкви в стяжательстве» (див.: spzh. news). Утім, слід подякувати «православним журналістам», котрі не полінувались виставити скріншоти дискусії, які дають можливість читачам, особливо православним, дізнатись про амбітні плани греко-католицького духовенства, огорнути душпастирською опікою всі медичні заклади і що зволікання з цими планами багатьох дратує, особливо лікарів, на кшталт Лева Чміля. Сподіваюсь, що православні, перечитавши дискусію, почухаються в потилицю, мовляв: «А бач, вони про це одверто говорять, навіть главу своєї Церкви не милують. А що робимо ми?». Особисто мені приємно, що «православні журналісти» стежать за мною саме як за богословом УГКЦ, котрий викладає на кафедрі богослов’я УКУ, бо ця інформація на моїй сторінці у фейсбуці відсутня. Щоб удостоїти мене високо звання «богослова УГКЦ», мусіли перед тим щось таки прочитати.
А своїм колегам-священикам порадив би частіше до рук брати книжки, а якщо не книжки, то принаймні читати корисні статті в інтернеті, а не жити плітками з фейсбуку. Бо мені особисто соромно перед «православними журналістами» за ваше невігластво і примітивність. Один з них (свідомо не називаю його імені, щоб не уподібнитись до його стукацько-пліткарської ницої душі) дописався на мою адресу до такого: «Критикує Блаженнішого колишній брат василіянин, який тепер і критикує покликання до безженного духовенства. У перешкоді патріарху Йосифу Сліпому до проголошення патріарху звинувачує «василіянську опозицію». Хоча саме ця «опозиція» проплачувала йому стадії у Загребі, на які він тепер посилається як здобуття богословських знань» (Оригінал тексту повністю збережений. Кого ж цікавлять деталі, відсилаю на сторінку у фейсбуці того ж таки Теодора Дутчака. Ці перли ви знайдете акурат під постом згаданої вище статті СПЖ). Оскільки, мій апель до згаданого ієрея та його колеги по Стрийській єпархії УГКЦ надати факти, себто в яких статтях я писав таку маячню (або скріншоти коментарів у фейсбуці), не дали жодного результату, я звертаюся до Вас, дорогі «православні журналісти», поясніть моїм колегам по УГКЦ, що я запеклий уніат, котрий захищає право на целібат духовенства, як природне право (див. мою статтю на сайті credo.pro), що термін «василіянська опозиція» вже давно «гуляє» в літературі, присвяченій патріарху Йосипу Сліпому та Патріархальному руху (сподіваюсь, на відміну від моїх колег, ви прочитали книжку видатного історика Ярослава Пелікана про Йосифа Сліпого), а найголовніше, прошу пояснити на основі моїх дописів, що моє актуальне ставлення до питання автокефалії та патріархату дуже близьке за духом саме до тієї «василіянської опозиції». Наперед буду вдячний за поміч, адже інший мій колега порадив з вами (себто СПЖ) розпочати співпрацю. А взагалі, життя цікаве, хоч і трагічне, і дуже мені шкода витрачати його на усілякого роду маячню….