Коли заходить мова про князя Романа Мстиславича, то іноді «спливає» легенда, що йому начебто Папа Римський пропонував королівську корону, а той відмовився. Насправді, ця легенда має під собою сумнівну основу й, радше, є витвором відносно пізніх часів, з’явившись задовго після смерті цього князя, вкінці XVI – на початку XVII століття.
У той час в Україні спостерігалося протистояння між католиками й православними. Роман Мстиславович продовжував тоді лишатися популярною історичною фігурою для українських православних книжників, які полемізували з католиками. Однак ці автори в його діяннях не знаходили для себе «актуального позитиву». А якщо так, то цей позитив треба було вигадати. Православні книжники починають акцентувати увагу на війнах Романа Мстиславовича з угорцями й поляками – і ті, і другі сприймалися ними як вороги, тим паче, що за віровизнанням представники цих народів переважно були католиками. Поряд з тим творилася легенда про неприязнь Романа Мстиславовича до Римського Папи. Так з’явилася повість про посольство останнього до цього могутнього князя.
Ось як виглядає вона в перекладі сучасною українською мовою Михайла Грушевського:
«Роман Мстиславич, мстячи Ляхам за кривди і рани свої, зібрав військо галицьке і володимирське і на весну пішов. Взяв два городи і багато спустошив, а прочувши, що Мешко вмер, сподівався від братанични королеви і сина її Лешка одержати приречену йому нагороду, і, не взявши мира, пішов назад. Почувши ж, що Лешка на королівство не взяли, розгнівавсь і пішов знову на Сендомир, і став ще більше нищити та села палити. Ляхи просили Лешка, аби послав від себе — просити Ярослава, а той, не розуміючи їх месті (бо був малий), послав від себе послів — просити Романа.
Також і папа, прочувши, що Роман побідив Угрів і Ляхів і всю Русь під себе привів, прислав до нього свого посла — намовляти його на свою латинську віру, обіцяючи йому городи і королем зробити на Русі. Роман сперечався з ними «отъ письма», але вони без сорому наставали з ласкавими словами. Одного разу, як той посол говорив Романові, який то папа сильний і може його зробити багатим, сильним і славним мечем Петровим, Роман, витягнувши меча свого, сказав послові: «Чи такий Петрів меч у папи? Коли має такий, може городи роздавати! А я поки маю свій при бедрі, не хочу купувати чимсь іншим, тільки кров’ю, так, як і батьки і діди наші розмножили Руську землю!»
А послам Лешковим сказав: «Я не хочу вам нищити землі, тільки заплатіть мені шкоду, як прирекли; а як не можете стільки серебра зібрати скоро, дайте мені Люблин з землею, поки виплатите». І відправивши тих послів, пішов до Галича» [1].
Михайло Грушевський вважав, що ця повість має давню основу, яка сягає ще часів правління його сина Данила, який все ж прийняв королівську корону. І вона начебто використовувалася «на осоромлення латинських замислів на православну віру» [2]. На нашу думку, говорити про цю давню основу повісті проблематично. Осудження Данила Романовича за його зближення з «латинниками» не було актуальним ні в тодішні часи, ні в пізніші, аж до кінця XVI ст., допоки різко не постало питання унії католиків та православних і не загострилася на цьому ґрунті боротьба. Саме тоді витворилася відповідна атмосфера, що сприяла появі легенді про антикатолицьку налаштованість Романа Мстиславовича.
Говорячи про «давню основу» оповіді про відмову Романа Мстиславовича від королівської корони, пропонованої Римським Папою, Михайло Грушевський все ж відзначає: «Мова того запису, з якого опублікована та повість, має характер пізніший, українсько-білоруський XVI-XVII вв.» [3] Саме до тих часів дослідник і відносить появу цього твору, його остаточне оформлення.
Спробуємо розібратися з цією повістю, проаналізувавши її текст. Скидається на те, що вона була витворена в Галичині. Цей твір не іменує Романа Мстиславовича князем Галицьким, чи тим паче Галицько-Волинським. А говориться, що він «всю Русь під себе привів», тобто, можна так зрозуміти: він був великим руським князем. Тут укладачі повісті йшли за руськими літописними джерелами, котрі саме так подають цього можновладця.
Однак у творі відчутні уже «галицькі акценти». Говориться, що князь «зібрав військо галицьке і володимирське». На першому місці, як бачимо, стоїть військо галицьке. А після того, як Роман Мстиславович розгромив ляхів й провів із ними переговори, то «пішов до Галича». Хоча насправді стольним градом цього князя був Володимир на Волині.
Ці «галицькі акценти» антикатолицької повісті про Романа Мстиславовича стають зрозумілими, коли врахувати те, що саме Галичина стала одним з головних місць протистояння католиків та православних на українських землях укінці XVI – на початку XVII століть. У галицьких містах у той час активно створювалися й діяли православні братства, що мали антикатолицьку спрямованість. Також саме галицькі єпископи (Львівський та Перемиський) були проти Берестейської унії 1596 р.
Не дивно, що галицькі православні книжники й творили відповідну антикатолицьку лектуру. Повість про неприйняття Романом Мстиславовичем корони від Папи Римського цілком могла бути написана ними. Звідси й «галицькі акценти».
Також Галичина в зазначений період була одним з тих регіонів України, де досить сильно давала знати про себе польська експансія, а також руська (українська) протидія цій експансії. Через те в повісті передусім зроблений акцент на війні князя Романа Мстиславовича з поляками.
Як подається ця війна? Мовляв, почалася вона незадовго перед кончиною Мешка ІІІ й точилася після неї. Цей князь краківський помер 13 березня 1202 р. Повість стверджує, що поляки після смерті Мешка ІІІ не захотіли посадити на краківський престол Лешека Білого. І це справді так. Після Мешка ІІІ князювати в Кракові став його син Владислав ІІІ Тонконогий [4]. Такі дії, мовляв, викликали незадоволення Романа Мстиславовича і він розгорнув війну з поляками. Однак давньоруські літописи стверджують, що цей князь саме в 1202 р. був зайнятий справами на центральноукраїнських теренах, зокрема підпорядкував собі Київ і здійснив похід на половців [5].
Хоча можна припустити, що він втрутився в боротьбу за краківський престол на боці Лешека Білого. На той час, наскільки можна судити, стосунки між Лешеком Білим і Романом Мстиславовичем лишалися добрими. 13 вересня 1195 р. саме Роман Мстиславович, взявши участь у битві біля річки Мозгави проти військ Мешка ІІІ, допоміг Лешеку Білому на кілька років зберегти за собою Краківське князівство [6]. Натомість Лешек Білий, як говорять польські хроніки, допоміг Роману Мстиславовичу підкорити Галич [7].
На початку повісті говориться, що Роман Мстиславович мстився ляхам за кривди і рани свої. Чи не є це натяком на битву під Мозгавою? Він там зазнав поранень від воїнів Мешка ІІІ. Через це й було бажання помститися цьому князеві.
Судячи з повісті, Роман Мстиславович вимагає від поляків плати за вчинений похід і за причинені йому кривди. Це теж видається правдоподібним. Війна і в той час, і в інші часи часто була «комерційною акцією». Роман Мстиславович начебто сподівався, що після кончини Мешка ІІІ отримає гроші від Лешека Білого та його матері. Але оскільки того «на королівство не взяли», з цією винагородою можна було попрощатися. Через те Роман Мстиславович йде знову війною на ляхів. І йде на Сандомир, де на той час князював Лешек Білий.
Чи не є то своєрідною алюзією пізнішого походу Романа Мстиславовича на це місто? Польські хроністи стверджують, що цей князь у 1205 р. воював проти Лешека Білого та його брата Конрада під Сандомиром [8]. Сандомир же, як бачимо, згадується в повісті – туди, мовляв, походом ходив Роман Мстиславович. Однак насправді під Сандомиром, біля Завихвоста, Роман Мстиславович загинув від рук поляків у 1205 р.
У повісті є ще одна цікава географічна прив’язка – Люблін. Із тексту випливає, що саме з Лешеком Білим (хоча той і не був Краківським князем) Роман Мстиславович вів переговори щодо грошової компенсації за похід на Польщу. Це можна зрозуміти й так, що Лешеку Білому він надав військову допомогу в боротьбі за краківський трон. А оскільки цей польський князь не спроможний був заплатити належну суму, то Роман Мстиславович поставив вимогу віддати йому на певний час (допоки викуп не надійде) місто Люблін і навколишні землі.
Це твердження повісті виглядає сумнівним. І, радше, є також алюзією пізніших подій. Справді, Люблін та Люблінська земля стали яблуком розбрату між польськими правителями й правителями Королівства Руського – але це було за часів Льва Даниловича та його сина Юрія Львовича. З часом легенда про взяття Романом Мстиславовичем Любліна (схоже, під впливом пізніших подій) з’явилася в польських хроністів й перекочувала до творів руських (українських) книжників.
Повість згадує матір Лешека Білого, яка називається королевою й братаничною Романа Мстиславовича. А про краківський престол фактично говориться як про королівський. Насправді ні Мстислав ІІІ, ні Лешек Білий не мали королівського титулу, а лише князівський. Зрештою, Лешек Білий доводився двоюрідним братом Роману Мстиславичу. Тому його матір, певно, не варто називати братаничною останнього.
Дещо дивно виглядає те, що повість називає Лешека Білого малим. У 1202 р. йому було близько вісімнадцяти років і він вважався повнолітнім. Правда, коли повість називає його малим, ймовірно, це є відголоском попередніх подій. Річ у тім, що з 1194 до майже 1199 року Лешек Білий займав краківський князівський трон, поки не був усунутий Мешком ІІІ. Останній же закидав Лешеку Білому те, що він неповнолітній і не може правити таким князівством.
Тепер щодо стосунків із папським престолом. Варто враховувати, що Роман Мстиславович був родичом польськими та німецькими аристократів, які належали до католиків. Його матір’ю була Агнешка, дочка польського князя Болеслава ІІІ Кривоустого. Вважається також, що він був поріднений з Філіпом Швабським – німецьким (римським) королем, фактично зверхником Священної Римської імперії. В той час у цій державі розгорнулася боротьба між Гогенштауфенами, до яких належав Філіп Швабський, та Вельфами. Участь у цій боротьбі брав участь Римський Папа Інокентій ІІІ. Переслідуючи свої інтереси, він знаходився спочатку на боці Вельфів, але в 1204 р. перейшов на сторону Філіпа Швабського. Існує думка, ніби невдовзі після того, у 1205 році, Роман Мстиславич, бажаючи допомогти Філіпу, пішов своїм військом через Польщу, де й загинув під Сандомиром [9]. Якщо така версія відповідає дійсності, то можна стверджувати: цей князь опинився в таборі Папи Інокентія ІІІ. До того ж є свідчення про його значну грошову пожертву (30 марок) для католицького бенедиктинського монастиря святого Петра в Ерфурті [10]. Також польські хроністи писали, що Роман Мстиславович спілкувався з католицькими священнослужителями, виявляючи до них повагу [11]. Отже, сумнівно, що ставлення цього князя до Папи було вороже. Інше питання, чи були якісь пропозиції з боку римського понтифіка про надання цьому правителю королівської корони? Принаймні ніяких реальних свідчень на користь цього ми не маємо.
Однак можливість надання Роману Мстиславичу королівської корони Папою Інокентієм ІІІ не видається чимось абсолютно безпідставним. Адже римські понтифіки задовго до цього трактували Русь як королівство й надавали деяким її правителям королівські титули. В умовах тодішньої боротьби, яка точилася в Священній Римській імперії, Папа, аби отримати ще одного сильного союзника, цілком міг запропонувати Роману Мстиславовичу королівську корону. Але, схоже, до цього справа не дійшла.
Цікавим у повісті є такий момент, де говориться, ніби Роман Мстиславович сперечався з папським послом «отъ письма». У цьому випадку маємо перенесення реалій кінця XVI чи початку XVII ст. на події ХІІІ ст. У час написання повісті українські православні полемісти чимало дискутували з католиками, при цьому, звісно, посилаючись на Священне Писання. І ось у зазначеному творі Роман Мстиславич, вважайте, постає не лише як князь, що воює мечем, але і як своєрідний полеміст, котрий сперечається з релігійних питань із посланцем Папи. Звісно, тут бажане видавалося за дійсне.
Як бачимо, повість про Романа Мстиславовича, котрий відмовився приймати королівську корону, містить низку історичних похибок і натяжок. Хоча її автор все ж використовував певний історичний матеріал, створюючи свою міфічну картинку.
Твір цей цікавий для нас у дещо іншому плані. Він фактично стверджує, що римський престол вважав Русь королівством, а його правителів достойними королівської корони. І таке бачення відповідало дійсності.
Натомість витворений українськими книжниками кінця XVI – початку XVII століть антикатолицький образ Романа Мстиславовича виявився прийнятним для російських авторів. Історик Василь Татіщев, який вперше в своїй праці «Історія російська з найдавніших часів» спробував узагальнити й послідовно викласти історію Росії як історію російського самодержавства, дав доволі позитивну характеристику Роману Мстиславовичу. Він змалював останнього як мудрого й вмілого російського державника, який успішно захищав свою землю від іноземних завойовників, передусім поляків [12].
Образ «російського князя», який воює з чужоземцями і не йде на угоду з Римським Папою, знайшов відображення і в російській літературі. Письменник Олексій Толстой (1817-1875), який, до речі, був пов’язаний з Україною, написав вірш «Роман Галицький», де обіграв легенду про посольство римського папи до Романа Мстиславовича.
Ось як звучить цей вірш:
«К Роману Мстиславичу в Галич послом
Прислал папа римский легата.
И вот над Днестром, среди светлых хором,
В венце из царьградского злата,
Князь слушает, сидя, посольскую речь,
Глаза опустив, опершися на меч.
И молвит легат: «Далеко ты,
О княже, прославлен за доблесть свою!
Ты в русском краю
Как солнце на всех изливаешь щедроты,
Врагам ты в бою
Являешься божиим громом;
Могучей рукой ты Царьград поддержал,
В земле половецкой не раз испивал
От синего Дона шеломом.
Ты храбр, аки тур, и сердит, аки рысь,—
Но ждет тебя большая слава,
Лишь римскому папе душой покорись,
Святое признай его право:
Он может по воле решить и вязать,
На дом он на твой призовет благодать,
На недругов — божье проклятье.
Прими ж от него королевскую власть,
К стопам его пасть
Спеши — и тебе он отверзет объятья
И, сыном коль будешь его нареком,
Тебя опояшет духовным мечом!»
Замолк. И, лукавую выслушав речь,
Роман на свой меч
Взглянул — и его вполовину
Он выдвинул вон из нарядных ножон:
«Скажи своему господину:
Когда так духовным мечом он силен,
То он и хвалить его волен,
Но пусть он владеет по-прежнему им,
А я вот и этим, железным своим,
Доволен.
А впрочем, за ласку к Червонной Руси
Поклон ему наш отнеси!» [13]
Тобто, як бачимо, тут трансльована згадана повість про неприйняття Романом Мстиславовичем королівської корони від Римського Папи. Вона також транслюється і в романі сучасної російської письменниці Галини Романової «Роман Галицький. Російський король» [14].
Завдячуючи такій та подібній лектурі, власне, й набула поширення вигадана історія про відмову Романа Мстиславовича від королівської корони.
Примітки:
Ця публікація вийшла у рамках проекту РІСУ "Історична пам'ять VS русскій мір".
##DONATE_TEXT_BLOCK##