“Мені здається, що дітей не сприймають як окремий субʼєкт у Церкві, це додаток до мами і тата” – такою дискусійною думкою із соціологічного дослідження розпочалось жваве обговорення за круглим столом, який ініціювали Патріарша комісія у справах молоді УГКЦ спільно з Центром гідності дитини Українського Католицького Університету на тему «Церква дружня до дитини”.
Джерело: Дивенсвіт
Тетяна Трачук
А й справді, чи є місце для дітей у Церкві, чи є спільнота Церкви дружньою до дитини? І як має проявлятись це дружнє ставлення? Пропонуємо зануритись у вир діалогу.
Отець Ростислав Пендюк, голова Патріаршої комісії у справах молоді УГКЦ.
Тема, про яку ми говоримо, дуже цікава і важлива. Як колись відбувалося християнське виховання у Церкві? Раніше це було питання спадковості – ти приймав християнство від своїх батьків. Якщо ти народився у віруючій сімʼї, то разом з батьками ходив до храму. Дитина просто була, була придатком до своїх батьків. А потім вона зростала і залишалась, бо не було інших варіантів, особливо, коли говоримо про невеликі села чи міста.
Одак в певний момент історії ми починаємо дивитись на дітей як на окремих особистостей і вже як Церква починаємо перейматися тим, щоби діти свідомо в майбутньому стали частиною Церкви. Не йдеться про те, щоби зорганізувати для дітей щонайкраще дозвілля, бо ми можемо це робити багато років. Церква має бути дружньою до дитини, але дитина водночас має розуміти, що це – Церква. І дуже важливо, щоби, подорослішавши, така дитина розуміла, що вона хоче бути частиною тої Церкви, яка була дружнім середовищем для неї колись і є зараз.
Тож якщо раніше ми не переймалися вибором дитини, бо в неї не було багато варіантів, тепер же ж ми розуміємо, що дитина в один момент може попрощатися з Церквою. Що ж тоді ми можемо запропонувати їй?
Отець Роман Демуш, заступник Патріаршої комісії у справах молоді УГКЦ.
Свого часу я був великим критикантом священників, але коли став священником – почав менше критикувати, бо зрозумів, що душпастирі справді багато працюють. Ще більше зменшилась моя критика тих священників, які працюють з дітьми, коли сам став батьком. Колись я пробував дивитися скоса на свою дружину, яка запізнилася з Марком на Літургію. Але потім мені довелося зібрати Марка самому, нагодувати і привести до храму, стати і молитися з ним – і я вже навіть не насмілився би дорікнути дружині. До чого я це говорю? Часто, коли йде розмова про працю з дітьми та молоддю, постає питання методички. А її просто немає, бо душпастирство молоді і дітей, я переконаний, є ніщо інше як душпастирство способів. Це бажання і постійні спроби. Завдяки салезіанському вишколу, я засвоїв три основні кроки у цій праці – навчитись застосовувати вміння, бути поруч, організовувати дозвілля.
Здається, ми як Церква свого часу забагато взяли на себе, запропонувавши батькам залишатись осторонь катехизації своїх дітей. Батьки, звісно ж, погодились. А тепер бачимо, що не справляємось, і намагаємось віддати частину обовʼязків батькам, які вже не готові взяти їх в силу ритму свого активного життя та зайнятості. Говорячи про співпрацю батьків і Церкви, варто мати цілісну картину парафії. Це не тоді, коли є Хрещення, Причастя і Шлюб, коли немає цілісної програми виховання. Дитина в Церкві не може бути просто “припаркованою”, залишеною на певний час, дитина має бути учасником великої спільноти. Нам варто повернутись до душпастирства сімей, щоби кожен у цій системі віднайшов себе.
Коли ми говоримо про місце дитини на парафії – мені дуже не подобається якраз це слово “місце”. Бо одразу спадає на думку, як дитині чи молодій людині якась бабця пропонує посунутись з її “місця”. Думаючи про те, як церковна спільнота має бути дружня до дитини, я би пропонував говорити про включеність, про повагу до дитини, про добро дитини – а це дбати про її виховання. Дбати також про безпеку – не тільки огорожа, але й добре, ціннісно зорганізований час для дитини. І не менш важливо – присутність, готовність послужити дітям.
Немає єдиної моделі, але всі ми можемо ділитися успішним досвідом праці з дітьми, взаємно збагачуючись.
Отець Петро Майба, отець-салезіанин, голова Комісії освіти та виховання УГКЦ.
Говоритиму з досвіду не лише теоретичного, а насамперед практичного, який маю. Десять років я працював директором школи – це праця і з вчителями, і з дітьми та їх батьками, зараз те, чим займаюсь – це формація директорів, вчителів. Отож, що для дитини важливо? Іноді діти приходять до нас на табори і наперед знають всі елементи програми. Тоді я запитую: “Якщо ви все знаєте, то навіщо приходите?” На що отримую відповідь: “Бо тут є аніматори, нам тут весело, ми гарно проводимо час. І не говорять про якісь такі передові активності та інтерактиви.
Коли я думаю про залученість дітей як рівноправних членів Церкви, то мені спадає на думку такий приклад. Колись ми були зеленими священниками і мали суто теоретичний досвід. Перша наша школа аніматорів постала з того, що ми разом розпрацювали всі методичні матеріали, спільно ставили собі цілі, втілювали їх і співпереживали. Коли ми говоримо про участь дітей в Церкві, це автоматично виключає навчання згори, коли я прийшов і навчив, сказав тощо. Це коли ми спільно працюємо, навіть з найменшими. А коли є спільні напрацювання – діти відчувають свою відповідальність. Ключове тут якісне пережиття. Не плутаймо духовність із релігійними практиками. Бо духовність – це не лише дитині говорити про певні речі, а вчити проявлятись. Бо що є справжнім досвідом дитини? Не те, що ми їй сказали: ти маєш бути чемний. Ні, або ми навчимо дитину проявляти цю чемність, або в цьому немає ніякого сенсу. Коли немає якісного пережиття, дуже часто все залишається формальним. Бог є Той, Хто є. Якщо ми хочемо спрямувати дитину углиб духовного життя, а не просто навчити якихось практик, то маємо бути поруч, маємо переживати разом ці духовні кроки. Або ми вчимося будувати разом з дітьми стосунки, або залишаємось тими, хто чогось повчає згори.
Підсумок розмови