Геннадій ДРУЗЕНКО, віце-президент Інституту європейської інтеґрації (Польща), член робочої групи з підготовки нової редакції Закону Україну "Про свободу совісті та релігійні організації"
Нещодавно Департамент у справах державно-конфесійних відносин та забезпечення свободи совісті Державного комітету України у справах національностей та релігій вперше за всю історію існування та численних трансформацій цієї структури очолила людина, щиро віддана ідеалам релігійної свободи. Та чи вдасться новому директорові, Юрію Решетнікову, викоренити наглядацько-репресивний дух цього органу, що корінням сягає посади обер-прокурора Священного Синоду часів Російської імперії і є прямим правонаступником Ради у справах РПЦ (згодом – Ради у справах релігій при РМ СРСР), фундатором якої був генерал МГБ Георгій Карпов?
Питання носить засадничий характер, оскільки сама наявність в структурі виконавчої влади спеціального державного органу у справах релігій (існування якого передбачає та основи правового статусу закладає стаття 30 чинного Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації») передбачає певне керування релігією з боку держави. Бо немає в Україні державного органу ані у справах громадських організації, ані у справах політичних партій, ані у справах благодійних та інших добровільних асоціацій. Тож, саме існування Департаменту у справах державно-конфесійних відносин та забезпечення свободи совісті спонукає останній доводити свою потрібність та шукати собі роботу.
Таке припущення підтверджує вже сама структура Департаменту, який судячи з назви відділів, що входять до його складу, покликаний:
- підтримувати зв’язки з релігійними організаціями;
- реєструвати та вести статистичний облік релігійних організацій;
- сприяти соціальній та гуманітарній діяльності релігійних організацій;
а також
- займатися науково-експертною роботою.
В принципі, окрім реєстрації релігійних організацій (а радше тих з них, що воліють набути статусу юридичної особи), решта напрямів діяльності Департаменту – чужий хліб. Так, науково-експертною роботою належало б займатися (і він цим успішно займається) відділу релігієзнавства Інституту філософії ім. Г. Сковороди та дотичних університетським кафедрам, статистичним обліком – Держкомстату, а з гуманітарною та соціальною діяльністю Церкви й самі собі якось дають раду – аби лише чиновники не заважали.
Штучність існування Департаменту також непрямо підтверджує його існування в структурі Держкомнацрелігій, парасолькова компетенція якого напевно ґрунтується на принципі: один державний орган для всіх (окрім сексуальних) меншин. Бо якщо об’єднання проблем національних меншин та мігрантів (абсолютна більшість яких до таких меншин належить) є природним, то релігія (якщо не вважати її суто національною ознакою) тут наче приший кобилі хвіст.
Але менше з тим. Насправді попри вельми обмежений простір для маневру (Департамент у справах державно-конфесійних відносин – лише один семи структурних підрозділів Держкомнацрелігій, чотири з яких мають статус департаменту), у нового керівника, на мій суб’єктивний погляд, є завдання, що без перебільшення можна назвати місією. Я б його сформулював так: стати на захист релігійної свободи від зазіхань релігійних організацій. Як би не крамольно це звучало на перший погляд, я не помилився.
Бо «традиційні» українські Церкви давно вже утворили «релігійний олігархат» в Україні. Захистити релігійну громаду, що по цеглинці за свої кревні збудувала храм, від майнових зазіхань напівкримінального архиєрея, що не декларуючи ані копійки доходів носить усипану діамантами золоту панагію та їздить на представницького класу авто… Дозволити громаді простим рішенням парафіяльних зборів змінити афілійованість з тим чи іншим релігійним центром, навіть якщо очільник цього центру ледве не щодня попиває коньячок із можновладцями найбільшого калібру… Змусити Церкви отримувати ліцензію та інші потрібні дозволи перш, ніж починати торгувати ювелірними виробами… Реєструвати громади, що хочуть називатися православними чи католицькими без підпорядкування «духовним» центрам…
Звичайно, все щойно висловлене напевно видасться «справжнім» церковникам, патріотам, державникам і кому там ще – закликом до анархії. Але насправді це те, що у світі називають «релігійною свободою». І ця свобода у сучасній Україні потребує на захист набагато більше, аніж будь-яка релігій.