Людина і світ. — 2000. — №6. — С. 16-18
Анеля ДИЛЮС
Питання, винесене в заголовок статті, не є питанням фундаментальної теології. Тут мова піде про об’єднувальний потенціал Польської церкви. Правда, між обома рівнями — теологічним і суспільно-політичним — існує певний зв’язок. У тій мірі, в якій сама церква здатна й готова до примирення та єдності (тобто може користуватися цими благами, дарованими нам Божою милістю), вона завжди має деякі переваги в ефективності зусиль, спрямованих на досягнення єдності в суспільстві, перед мирськими інстанціями. І навпаки: якщо сама церква винна у своїй внутрішній розщепленості, ба навіть вносить розкол у суспільство, значить, вона ганебно відреклася від виконання своєї об’єднуючої функції. Як же з цього погляду стоїть справа з Польською церквою? Саме формулювання начебто дає зрозуміти, що всередині польського суспільства або між польським народом і його сусідами й навіть усередині самої церкви є якісь тріщини. Чи виправдана така передумова? Мости не будують на рівній місцевості, — вони звичайно з’єднують два різних береги. Що ж треба з’єднувати в Польщі? Які розриви, які хворобливі конфлікти роз’єднують суспільство й церкву? Які перешкоди стоять на шляху до єдності?
Питання про стан церкви в нинішній Польщі таке ж складне, як і питання про стан польського суспільства. На специфіку цієї «національної церкви» визначальний вплив, серед інших чинників, справляють усі світлі й темні аспекти того народу, який є її плоттю. З одного боку, це церква, сильна вірою своїх прихильників, готова до служіння, церква, яка приносить людям примирення й об’єднує їх навколо спільних цілей. Вона має розвинені організаційні структури, які довели свою ефективність у часи випробувань й у різних небезпечних ситуаціях. З іншого боку, ця церква ще не повністю пристосувалася до умов, що радикально змінилися після 1989 р. Як і все суспільство, вона також переживає труднощі, їй нелегко знайти своє місце у III Республіці й по-новому сформулювати свої завдання.
У перебігу цього важкого процесу в ній самій з’явилися нові тріщини. Минулого року редакція католицького щотижневика «Wiez» ініціювала мовби ревізію совісті віруючих, відкривши рубрику «Помилки й упущення церкви й наші власні помилки та упущення». Результатом цієї саморефлексії стала картина розділеної, внутрішньо розколотої церкви. Виявилося, що диференціація польських католиків останніми роками зайшла дуже далеко. Природно, що це знов-таки тільки одна сторона медалі — зрештою, предметом будь-якого дослідження совісті є гріхи й помилки, а не успіхи. І все ж ми вимушені погодитися з генеральним секретарем Польської єпископської конференції Тадеушем Перонеком, що «головна проблема Польської церкви — це сама Церква».
В якому значенні Польська церква є проблемою для самої себе? Які позиції її віруючих ослаблюють властивий їй потенціал творення людської спільноти й заважають їй наводити мости?
У період першої фази демократизації іноді спливали на поверхню — часто внаслідок розгубленості людей у скрутній ситуації — застарілі моделі взаємовідносин між церквою й суспільством або державою. Представники церковного керівництва нерідко вдавалися до традиціоналістських форм поведінки, відчуваючи себе єдиним суспільним авторитетом нації і не помічаючи плюралізму, який уже існував навіть усередині Католицької церкви. Заклик «тісніше зімкнути ряди» сьогодні вже не може бути правильною стратегією.
Беручи участь у протистояннях, характерних для переломного часу, церква не завжди діяла вміло й часом бувала агресивною до інакомислячих. Це, звичайно, психологічно зрозуміло, оскільки її саму часто запекло й несправедливо звинувачували. І все ж погано, коли на подібні закиди реагують у тому ж стилі. На жаль, у польському католицизмі є течії та угруповання, представники яких всюди чують ворогів, які нібито хочуть знищити церкву. Екстремістські елементи уподібнюють становище церкви становищу обложеної фортеці, тому їхня стратегія має апологетичний характер.
Єпископ Тадеуш Перонек називає подібну радикальну позицію, «фальшивим радикалізмом», що не має нічого спільного з Євангелієм. На його думку, всередині Польської церкви зараз формуються певні закриті групи, члени яких не готові до діалогу, бо їх неможливо переконати. Вони відштовхують інакомислячих, звинувачуючи їх у невірності церкві. У більшості випадків така поведінка є наслідком політичної ситуації, яка переноситься на внутрішньо-церковні відносини.
Часто здавалося, що церква хоче справляти безпосередній вплив на політику. Таке враження складалося, серед іншого, і з вини деяких представників націонал-християнських партій, які намагалися використати церковний авторитет в особистих інтересах. Ще недавно Польська церква в сумніві стояла перед гострою дилемою: політична єдність католиків чи єдність католиків у політиці? Всі спроби діяти відповідно до першої альтернативи хоч інколи і приводили до короткочасних успіхів, зрештою завдавали церкві шкоди. Вони провокували ворожі до неї кола на розмови про загрозу конфесійної держави, створити яку нібито прагне церква, а також посилювали підозру, що остання хоче втручатися в політику. У результаті церква зображалася не як хранителька етичної сили, духовної субстанції та єдності народу, а як інститут, що користується своєю владою й чинить тиск на людей.
І все ж після перших помилкових рішень церква сьогодні стала в політичному плані розумнішою. Вона значною мірою відмовилася від виконання деяких так званих екстенсивних представницьких функцій, які в часи комунізму були для неї обов’язкові (наприклад, функції опонента, представника, посередника, захисника цивільного суспільства, що самоорганізується), і взяла на себе інші (зокрема добродійні) функції. Вона, здається, зрозуміла, що час «після повороту» — час її політизації — минув. Тим часом чиновникам також стало ясно, що авторитет церкви страждає, коли її клір безпосередньо втручається в щоденну політику й виборчу боротьбу, бо це відволікає її від головного — забезпечення єдності в суспільстві. Поступово документи II Ватиканського собору, найважливіші висловлювання папи та єпископів про надполітичну, позапартійну роль церкви знайшли розуміння в широких колах католиків. У цьому сенсі, гадаємо, можна сказати, що церква вже перехворіла своїми «дитячими хворобами». Політична реальність через 8 років після початку перебудови означає для Польської церкви остаточну відмову від практичного мислення в категоріях політичної єдності католиків. Польські католики повинні працювати в усіх суспільних сферах та політичних угрупованнях (за винятком екстремістських — комуністичних у старому значенні й націоналістичних). Адже зі свободи християнської віри виростає безцінний об’єднувальний потенціал.
Загалом Польська церква сьогодні переконана, що готовність до діалогу є вимогою часу. Вона усвідомлює, що повинна визнати наукові досягнення нового часу й не відгороджуватися від філософської спадщини Просвіти з її ідеями автономії та емансипації. Вона не може відмовитися від того, щоб спільно з іншими силами нести відповідальність за будівництво вільного та плюралістичного суспільства. Церква повинна сприяти прогресові цього суспільства, а не думати про контрреформацію.
Передусім перед віруючими-мирянами стоїть завдання зміцнення у решти громадян консенсусу відносно тих неминущих цінностей, від яких за жодних обставин не можна відмовлятися і які є опорою суспільства та демократичної держави. Представники соціал-католицизму хочуть бути не тільки критиками, але і співробітничати з політичними колами, особливо на місцевому рівні (в тому числі й поза управлінськими структурами), і таким чином пропонувати конструктивні рішення. Вони не займаються політикою напряму, але «роблять політику можливою», оцінюючи політичні події, займаючи ту або іншу позицію в актуальних політичних дебатах і пропонуючи власні альтернативні проекти. Однак ця спрямована на досягнення консенсусу сила в усій своїй цілісності ще не отримала визнання в польському соціал-католицизмі.
Отже, після 1989 р. церква намагалася посісти належне їй місце в суспільній сфері й передусім визначити своє ставлення до політики. Збереження правильних відносин між церквою й політикою справа надзвичайно важка й делікатна. Якщо церква поводитиметься як «слон у посудній лавці», вона втратить свій авторитет і перестане користуватися довірою, а отже не зможе бути об’єднуючою силою й орієнтиром для суспільства. Невміла політична поведінка церкви стане також головною причиною її внутрішньої нерішучості, й тоді вона навряд чи зможе нести людям мир і єдність. Але попри минулі помилки й поразки церква все ж зберегла досить внутрішньої сили, щоб запропонувати суспільству, що роздирається протиріччями, свою заповідь божественного миру.
Як саме вона повинна виконувати це своє фундаментальне завдання? Якою буде та церква, що звернеться до сучасників зі своїм просвітляючим свідченням про примирення та єдність?
Оскільки розмежувальні лінії у багатьох сферах життя сьогоднішньої Польщі дуже глибокі, вони не обійшли стороною навіть саму церкву, й тому їх подолання буде важким і тривалим процесом. Свого роду програмою досягнення єдності став для неї останній візит папи. Саме так оцінили його численні коментатори. Єпископ Тадеуш Перонек прямо заявив: «Святий Отець приїжджав сюди, щоб об’єднувати й будувати, і це має особливе значення у зв’язку з наявністю — не тільки в Польщі — недавно утворених розмежувальних ліній». Далі він реалістично зазначив: «Однак навряд чи доцільно чекати, що примирення буде досягнуто протягом небагатьох днів». Він також висловив надію, що після візиту папи, незважаючи на політичну диференціацію всередині Польської церкви, багато хто усвідомлює, що в кожному зі своїх ближніх вони повинні бачити людину. Він також зауважив, що Павло II розчарував політиків, бо нікого з них не підтримав безпосередньо. «Він показав себе як істинний мостобудівник (Pontifex)». Своє усвідомлення множинності задач єпископ висловив у риторичному запитанні: «Скільки же ще таких мостів доведеться зводити в Польщі, щоб ми стали єдиним цілим, тобто зуміли об’єднатися навколо найістотнішого й залишити розмаїття в речах другорядних». Іван Павло II у своїх напученнях торкнувся самого ядра польської проблеми, всіх хворобливих точок, які необхідно привести в порядок. Він допоміг Польській церкві, де в чому ще дуже провінційній, побачити себе в аспекті належної універсальності.