Про початок посту, якого ми не зауважили.
Ось і закінчується перший тиждень Великого Посту. Час Посту - є часом великих сподівань для кожного, хто носить ім’я "християнин". При тому, кожен має власне уявлення того, що таке піст. Не є таємницею, що більшість наших знайомих вважають його часом суцільних заборон і обмежень. Обмеження в їжі, розвагах, бесіді, шкідливих звичках, тощо. Але забувається про його властиве значення: це є святий час, коли людина полишає свій звичний ритм життя, щоб пожити не для себе, а для Бога, ближнього, зрештою, сотвореного Богом світу. В слові "метанойя", що перекладається, як покаяння, міститься заклик перестати жити звичним для нас способом життя хижака і почати жити, як носій образу Божого в собі. Це тягне за собою зобов’язання "бути", а не "мати".
В цьому контексті, цікаво було спостерігати останній тиждень справжню істерію на ринках, супермаркетах, продуктових магазинах. Дивним чином, початок Великого Посту збігся із початком явища, яке не має нічого спільного ні з нашою вірою, ні нашою поставою, як християн. Ніби у страшному сні приходиться спостерігати, як люди витрачають останні гроші, щоб купити те, на що ще кілька днів тому навіть не звертали уваги! Це могло би бути навіть і смішно, якби не відбувалося тоді, коли Церква закликає своїх дітей здобувати те, що духовне, що має справжню цінність у Царстві Божому. Про яку віру можна говорити, про яку довіру до Бога, коли піддалися спокусі "мати", мати більше, ніж мав до цього, мати більше, ніж в мого ближнього. Піддалися панічним настроям і страху, замість миру і спокою. Піддалися захланству, замість щедрості і зичливості. Піддалися численним наріканням та обмовам, замість молитви та духовних розважань. Це справді не смішно, коли чимало з нас більше часу проводять в чергах у магазинах чи на ринку, замість храму, коли сподіваємося самі запевнити собі "сите майбутнє" при порожніх полицях в магазинах. І аргументи ніби "залізні", і зусилля які "титанічні". І ціни справді "космічні". І курс ніби "катастрофічний". Але духовний стан - "нікчемний". Ці дні, які ми проживаємо, ці моменти нашого життя, є справді неповторними. Більше може не бути тієї нагоди статися дітьми Божими, як зараз. Може не буде більше ніколи часу жити в повному довір’ї до Господа, як тепер. Може ніколи не матимемо нагоди подумати про ближнього, як вже. Можливо не матимемо більше бажання подякувати Богу за все, як тут.
Відкриймо свої очі для бачення, а вуха для слухання, серце до довіри, а ум до споглядання.
Залишмо ті візки та кошики, як розслаблений свої ноші і почнімо жити іншим життям. Життям без страху та непевності, богоносним життям. Відвернімо свій погляд від цінників, а спрямуймо до всіх дібр, які безкоштовно дарує нам люблячий Отець. Чому потопаємо , як маловіри, подібно до апостола Петра, хоча ще ніби недавно чулися з Ним певно на хвилях житейського моря? Чи не пора більше звернути погляд від вивісок на обмінниках і звернути на Того, хто був обмінений на тридцять срібняків? Чи не міняємо ми Когось на щось, прагнучи мати "синицю в руках", і чутися від цього певнішими? А це вже смішно!
Не даймо змарнувати той час до Воскресіння, що залишився ні собі ні нашим ближнім. Подбаймо один за одного, скажімо добре слово, що слугує збудуванню. Не "їжмо" ні себе ні іншого, і про звичну для нас їжу не надто турбуймося. Бог має більше ніж роздав, просто треба в це вірити.
Чому я про це пишу? По одній причині: не хочу, щоб мені цей піст запам’ятався чергами в магазинах і порожніми полицями, а чергами до сповіді і повними храмами.