2-4 вересня 2013 у гостях веб-конференції РІСУ — Блаженніший СВЯТОСЛАВ, Глава Української Греко-Католицької Церкви
Ваше Блаженство, православні закидують, що греко-католики не мають ніякого відношення до акту 988 року, бо їх тоді ще не було. А чому ж УГКЦ святкує цю подію? І святкує не лише в роки незалежності - ще до війни були святкування.
Запитання, чому так думають чи чому так говорять православні треба скерувати до них самих. Але незалежно від того що і хто про нас говорить, ми є церквою Володимирового хрещення. Ми є спадкоємцями Київської церкви, і сьогодні можна побачити як на основі різноманітних студій вивчається еклезіальна свідомість того періоду унійних змагань Берестейського та після Берестейського періоду. І всі наші владики і наші брати православні, якщо згадаємо Петра Могили, всі вони розуміли, що Унійна Церква є Церквою Володимирового хрещення. Ця позиція, яка відкидає нашу церкву від київського християнства, є доволі недавньою, конфесійною позицією, яку можна назвати певного роду вузько конфесійною доктриною, яка базується на баченні еклезіального ексклюзивізму, але тим не менше, ми завжди зберігали в нашій церкві ту спадщину київського християнства, сьогодні ми хочемо його глибше пізнати, хочемо її досліджувати.
Дуже цікавим для мене було спілкування, зокрема про ювілей хрещення Руси-України, з Патріархом Варфоломеєм під час моїх останніх відвідин Константинополя. Хочу сказати, що він сьогодні усвідомлює себе батьком матірної церкви. Ми, як греко-католицька церква, в його очах є частиною тієї церкви, яка народилася в водах Володимирового хрещення. Тому природно, що ми змагатимемось за розвиток наших стосунків. Отож, давайте всі разом пізнавати, що сталося 1025 років тому, яким сьогодні має бути київське християнство, як сьогодні живуть ті Церкви, які є спадкоємцями цієї спадщини і як нам побудувати разом спільноту.
Ваше Блаженство, чому під час Літургії в одних храмах УГКЦ згадають "і вас православних", а в інших - ні. Чому так?
Я вже багато разів відповідав на це запитання. Зокрема, до мене було окреме прохання про ширший коментар від Ватиканському радіо, оскільки я звертався з проханням дотримуватися наших літургійних текстів.
Отож, якщо будь-який наш віруючий християнин подивиться, згідно з якими літургійними текстами молиться сьогодні наша Церква, то побачить, що слово «православних» там завжди було присутнім. Річ в тім, що різні єпархії, зокрема в Західній Україні, мали різну історію. У деяких єпархіях, скажімо в Перемиській, у зв’язку з подіями Першої світової війни, коли присутність московського війська на тих теренах дала слову «православний» конфесійне навантаження, якого колись не було, владики на деякий час просили отців не згадувати це слово, щоб заспокоїти серця та уми наших віруючих. Але сьогодні отці нашої Церкви, як в Україні, так і на поселеннях, намагаємося жити в повноті своєї традиції і тому слово «православних» повинно лунати у всіх наших богослужіннях, а тих священиків, які ще того не роблять, я заохочую дотримуватися приписів літургійних текстів богослужбових книг нашої Церкви.
Ваше Блаженство, скажіть, будь ласка, які стосунки зараз між УГКЦ і Мукачівською греко-католицькою єпархією? Яким шляхом будуть вони й надалі йти?
Мукачівська єпархія сьогодні є єпархією багатонаціональною. Там моляться і на угорській мові, і на старослов’янській, і на українській, не знаю чи на словацькій. Це єпархія, яка має свою історію, свою літургійну традицію, зокрема мова йде про літургійний спів і т.д. Але незважаючи на всі ці відмінності, ми вважаємо Мукачівську єпархію теж частиною київського християнства, і на цій нашій спільній основі ми хочемо будувати наше спільне майбутнє в одній країні.
Очевидно, що нас не може не турбувати те, що дехто намагається вивести історію Мукачівської єпархії прямо від Кирила і Методія, так буцімто ці просвітителі слов’ян прямо заклали там основи для церковною юрисдикції і т.д., і дехто намагається штучно заперечити будь-яке походження християнства в Закарпатті у його зв’язку з київським християнством. Ми за цим спостерігаємо, я думаю, що це повинно стати предметом дуже серйозної літургійної, історичної, богословської дискусії, але ми сьогодні намагаємося розвивати глибокі контакти з Мукачівською єпархією, зокрема у душпастирському плані, для того, щоб підтримати цю єпархію. Бо ми зацікавлені, щоби наші брати на Закарпатті відчували, що ми є з ними солідарні, ми хочемо, щоб українці на Закарпатті відчували себе комфортно в структурах Мукачівської єпархії і, якщо мова йде про юрисдикційну чи структуральну єдність, думаю, ми над цим будемо далі працювати, в діалозі з Апостольською столицею відповідно до тих засад, які сформулював для нас спільно ще Блаженний Папа Іван Павло ІІ.
Владико Святославе! Маю кілька запитань: 1) Що конкретно дасть патріарший статус УГКЦ (якщо такий буде визнано) для українського народу і самих вірян? Чи вплине він позитивно для об'єднання народу і вірян традиційних конфесій? 2) Навіщо побудували такий великий собор, якщо парафіян всього лиш кілька десятків (чи може трохи більше)? Для кого ця показуха і надування свого статусу?
Я дуже хочу запросити відвідати Патріарший собор в Києві у звичайну неділю. Сьогодні щонеділі ми служимо три Літургії і собор є переповнений. Тому ми потребуємо цього храму для нашої громади у Києві.
Хочу згадати, що сьогодні у Києві ми маємо зареєстрованих 21 громаду, а маємо тільки чотири храми, з них повноцінними храмами є тільки два: церква святого Василія Великого на Львівській площі та наш Патріарший собор. Два інших храми на Аскольдовій могилі та на Подолі – це радше маленькі каплички, які сьогодні абсолютно не відповідають душпастирським потребам нашої Церкви у Києві.
Коли говорити про патріарший статус нашої Церкви. Кожна Церква східної традиції у своєму розвитку природно прямує до патріархату. Ми про це не один раз уже говорили. Важливо мати на увазі, що патріархат – це не є якась зовнішня прикраса чи якась особлива честь, яку хтось виявляє тій чи іншій помісній церкві східного обряду. Патріархат – це спосіб буття, спосіб існування. Чому він потрібен сьогодні нашій Церкві? Тому що наша Церква є Церквою глобальною, яка існує не тільки у всіх куточках України, але теж і цілого світу. І це показала подія святкування 1025-ліття хрещення Руси-України та освячення Патріаршого собору цього року.
Патріарший устрій, з одного боку, допомагає Главі Церкви правильно і повноцінно опікуватися, бути батьком для своїх вірних, незалежно від того, де вони знаходяться: чи там на тих територіях, де вони перебувають, є наші структури, чи нема, але Глава церкви відчуває себе батьком, а Вселенська церква визнає його право, так зване іus vigilantiae (закон-право чувати-опікувати), право опікуватися своїми вірними. А з іншого боку, дуже важливим є, щоб ми сьогодні відповідно до патріаршого устрою мали необхідні внутрішні механізми для будування єдності нашої Церкви.
Ми сьогодні живемо в глобалізованому світі і виникає велика небезпека розпорошення наших вірних, а відтак їхньої асиміляції. Тому-то Патріарх Йосиф, коли 50 років тому був визволений з концтабору і повернувся до Риму, тоді вперше під час Другого Ватиканського собору він заявив про необхідність Патріаршої гідності для нашої церкви саме для того, щоб збирати в розсіянні сущих, для того, щоб ця церква не була розчинена у різних єпископських конференціях Латинської Церкви у цілому світі, але зберегла свою ідентичність.
Сьогодні, коли ми переживаємо новий період – глобалізацію суспільства, ми є на порозі творення нової глобальної культури, то такий спосіб існування нашої церкви, який ми називаємо патріархальним устроєм, для неї є життєво необхідним. Очевидно, що наш патріархат матиме екуменічний вимір, і ми це добре розуміємо, тому що це буде патріархат Київської церкви з київським корінням. Тому для нас важливо є зрозуміти, що наш Патріарший собор в Києві є тим видимим знаком єдності, до якої закликали нас наші великі попередники. Блаженніший Любомир сформулював таке гасло: "Собор єднає всіх", тому він і є патріаршим.
У греко-католицьких церквах по-різному відмовляють Символ Віри. У деяких вживають Філіокве, у деяких (в основному студити) - опускають. Чи сприяє така практика єдності УГКЦ?
Уживання філіокве у нашій церкві на такому загально церковному рівні було запроваджено Замойським синодом 1720-му році, саме для того, щоб завести якусь однообразність літургійного життя в нашій Церкві. Після певних позицій, досягнутих у православно-католицькому діалозі цієї змішаної богословської групи католицько-православної, випрацювана позиція, що християн Східної Церкви, зокрема в яких мова певним чином може правильно або навіть неправильно передавати певні богословські моменти, тоді це питання є поручене на вирішення локальних єпископств конференції.
До речі, коли мова йде, наприклад, про римо-католицьку церкву у Греції, яка молиться грецькою мовою, вона не вживає філіокве. У нашій Церкві сьогодні ми це питання вирішили залишити до диспозиції наших митрополитів. Наприклад, в Північній Америці, я знаю, що в Канаді, США було прийняте рішення на рівні митрополії не вживати філіокве. Так само ми не вживаємо філіокве поза межами Галичини в України. Але ми розуміємо, що ми не можемо легко і швидко впроваджувати нові літургійні практики без того, щоб місцева громада дозріла до цього введення, скажімо так, чи повернення до якоїсь практики. І тому з тою ситуацією пов’язана, можливо, певна неоднорідність чи неоднозгідність літургійних практик, але я думаю, що це позиція у дусі Східної церкви, економії, такої душпастирської вирозумілості до певних потреб чи можливостей, для того, щоб пізніше можна було піднести до здатності сприйняти загальне правило, яке у церкві повинне існувати.
Слава Ісусу Христу! Ваше Блаженство, у багатьох наших церквах священники дозволяють собі одноосібно брати на себе функцію використання коштів парафії. Будь-які спроби парафіян створити церковну раду чи інші парафіяльні інституції, про які Ви згадували у посланні "Жива парафія" різко відкидаються настоятелем храму. У церкві нема ні дяка, ні паламаря. Як нам, простим вірним з цим боротися? Церква не може бути приватною чи належати якійсь окремій сім'ї. Вірний УГКЦ. Самбірсько-Дрогобицька Єпархія. Судововишнянський деканат.
Це питання потрібно поставити в ширший контекст про парафіяльне управління чи управління парафією. Як ми знаємо, в радянські часи в Руській православній церкві згідно їхнього уставу парафією керував церковний комітет, який наймав священика, як працівника, який мав звершувати ті чи інші літургійні богослужіння. Очевидно, що така ситуація викривлює розуміння місця і ролі священнослужителя у його громаді. Є ще інша крайність, коли священик, як тут мовиться, цілком авторитарно та одноосібно вирішує все, незважаючи, що його парафія є спільнотою. Тож ми маємо дві крайності: крайня клерикальна парафія і крайня парафія, де священик цілком майже усувається від прийняття рішень і, я б сказав, повноцінного виконання душпастирських обов’язків.
Правда є посередині. Ми сьогодні, в контексті нашої стратегії "Жива парафія – місце зустрічі з живим Христом" намагаємося допомогти нашим парафіям запровадити парафіяльне управління, яке би базувалося на основі присутності на парафіях душпастирських рад або парафіяльних рад. Тобто священик керує парафією, але разом з групою активних мирян, які йому в цьому допомагають. Тому має бути душпастирська рада, мають бути фінансова, економічна рада та інші ради, які б допомагали тій спільноті жити разом. Ми теж тепер опрацьовуємо новий парафіяльний устав в контексті цієї стратегії. Я думаю, що такого типу заходи, змагання, які ми у нашій церкві проводимо, вони допоможуть випрацювати симетричну модель, де священик є повноцінним душпастирем, але не одноосібним управителем чи керівником, який є свідомий того, що його парафія є спільнотою, а він є настоятелем, духовним батьком цієї спільноти, але вони разом живуть парафіяльним життям.
Сьогодні є різні можливості контролю. Найперше, сьогодні, дякувати Богу, внаслідок адміністративних реформ, які були проведені у нашій церкві за останні 20 років, єпископ стає щораз ближчим до священиків і до парафії. Ви добре знаєте, що коли поділені наші єпархії, створені нові єпархіальні структури і т.д., саме для того, щоб єпископ наблизився до життя громади. На сьогоднішній день ми бачимо, що інтенсивність церковного життя зростає і часом єпископові, який має 400 священиків, важко фізично бути до них, тому ми сподіваємося, що наші єпископи матимуть єпископів-помічників, які будуть допомагати звершувати їм цей уряд.
Але так само творяться і структури єпархіальні. Є різного роду організми, які відповідають за різні ділянки життя у єпархії. Зазвичай у нас є синкел у справах духовенства, тобто священик, який допомагає єпископу опікуватися саме священиками, їхнім життям, як вони функціонують, є економом єпархії, який відповідає за економічне життя і т.д. Тобто є ціла структура єпархіального управління, яка займається якраз допомогою єпископу у звершенні його служіння. Також у наших єпархіях є структура деканатів, тобто є декан, який відповідає, за, умовно кажучи, десять парафій, і таким чином, є безпосереднім наставником, який чуває над своїми співбратами. Очевидно, що в різних обставинах, в різних єпархіях, ми маємо різні ситуації. Все це залежить від того, хто є ці священики, яку вони мають освіту, яке вони мають виховання, яким духовним життям вони живуть. Тому-то перший рік впровадження нашої стратегії «Жива парафія – місце зустрічі з живим Христом» ми присвятили праці зі священиками, тому що найкращий контролер це є сумління. Жодні адміністративні заходи контролю чи стягнень ніколи не дадуть такого ефекту як справді душпастирське сумління того чи іншого священика, і тому я сподіваюся, що наші отці підтримають ці заходи нашої Церкви і відкриють ту допомогу, яку ми їм хочемо дати для більш ефективного душпастирювання серед своїх вірних.
Ваше Блажество! Коли Вас було обрано я сказав що ви поєднуєте харизми Івана Павла Другого і Венедикта 16го. Я так вважаю і сьогодні. Але чому до цього часу не маємо суспільного лідерства УГКЦ? Чому греко-католицька церква уникає реальної роботи у справі побудови українського світу? Чому УГКЦ два роки "сосредотачивается", але оновлення немає як у внутрішньому житті Церкви, так і суспільній ролі УГКЦ? Яке Ваше бачення майбутнього УГКЦ? Чи має УГКЦ якусь відповідальність за Україну, за її майбутнє? Чи має сама УГКЦ бути лідером суспільної думки, а не перекладати відповідальність на рух 1 грудня і подібні ініціативи? Якою могла б бути роль Університету у цьому рухові? Якою роль богословя? Чи взагалі є екзситенційна потреба України та Києва в УГКЦ, УКУ, греко-католицькому богословї на Вашу думку? Дякую за відповіді!
Я дякую панові Юрію за компліменти, сподіваюся, що вони є щирі, бо, читаючи його коментарі, можна по-різному сприймати його позицію.
Якщо хтось неупередженим оком погляне на історію нашої церкви, то побачить, що наша Церква завжди усвідомлювала і усвідомлює відповідальність за долю українського народу і держави. Більше того, наша Церква завжди була душею українського народу, яка не дала йому розчинитися серед інших народів в усі часи його бездержавності. Навіть більше, кожного разу, коли в нашому народі бракувало державних інституцій, щоб представляти його інтереси чи його захищати, то роль держави проектувалася на Церкву і наша Церква з гідністю завжди ту роль виконувала. Згадаймо собі світлу постать митрополита Андрея Шептицького, зокрема у міжвоєнний час.
Отож, я думаю, що ці факти самі собою свідчать про те, що наша Церква завжди була народотворчим елементом і завжди в собі носила певні моральні правила, засади його соціально-державного будівництва. Знову ж таки, згадаймо твір митрополита Андрея «Як будувати рідну хату».
Але, коли сьогодні ми маємо українську державу, українське суспільство, Церква не мусить перебирати на себе усі функції суспільні, які вона колись виконувала в періоди бездержавності. Церковна спільнота дуже радо передає ці функції активним мирянам.
Я думаю, як ніколи сьогодні, у вільній українській державі, наша Церква має можливість бути собою, себто бути Церквою, бути перш за все боголюдським центром, осердям українського суспільства, і не перебирати на себе в прямий спосіб соціальні функції. Дуже часто комусь хотілося б бачити нашу Церкву виключно як соціально-політичний чи культурний феномен. І то часто дискутується чи це локального чи всеукраїнського значення. І це дуже редуктивне бачення Церкви як такої.
Але це не означає, що сьогодні Церква є пасивною в українському суспільстві. Я не хочу перераховувати усі наші види активної присутності, але хочу сказати, що ініціатива «Першого грудня» - це лише одна з багатьох ініціатив. Це була екуменічна ініціатива. Якщо ви пригадуєте, саме через те, що не дуже глибоко і усвідомлено ми переживали річницю цього референдуму за незалежність України 1 грудня, предстоятелі від трьох церков звернулися до українського народу із закликом. Отож, ініціатива першого грудня постала як відповідь на заклик церкви. Нам дуже приємно, що ми не мусимо переймати функції тих чи інших суспільних діячів, а радо можемо їх ініціювати. Думаю, нас чекають ще багато інших цікавих ініціатив в цьому плані. Отож нам потрібно бути Церквою.
Тепер щодо майбутнього. Майбутнє у нашої Церкви в суспільстві. Я є переконаний, що українське суспільство сьогодні потребує нової євангелізації. Ми є суспільство з більш ніж 1000-літньою історією, але бачимо, що сьогодні рівень воцерковленості, навіть тих, хто є охрещені, є досить невисокий. І тому я думаю, що українське суспільство потребує апостолів, які навчать сучасних християн жити вповні своїм християнським покликанням, тими таїнствами, які вони отримують. Тому майбутнє як нашої Церкви, так і інших християнських Церков, залежить від того наскільки повно ми зможемо відповісти на духовні потреби сучасного українця. Папа Франциск багато разів уже говорив, якщо Церква буде закрита тільки на собі, буде намагатися вивішувати лише свої «корпоративні» інтереси у суспільстві, зокрема прямуючи до якогось такого державного майже статусу, державної Церкви, тоді вона буде в майбутньому маргінальною структурою. Якщо Церква буде бачити себе у центрі громадянського суспільства і буде нести у собі відповіді на ті життєво необхідні питання, які ставить перед собою це суспільство, тоді голос Євангелія буде почутий, тоді така Церква буде мати майбутнє.
Думаю, тут наше майбутнє є спільне з іншими Церквами, зокрема нашими братами православними. Якщо говорити про якусь стратегічну ціль, до якої ми прямуємо і нещодавно вкотре озвучив Блаженніший Любомир. Освячення нашого Патріаршого собору у Києві – це не є мета, а це є засіб для досягнення якоїсь вищої і більшої мети. Цією метою є єдиний Патріарх для єдиної помісної церкви в Україні в соборі святої Софії. Це є те бачення, ця мрія Патріарха Йосифа Сліпого і всіх наших великих попередників. Тому я думаю усі непрості виклики, які тепер переживатимуть християни у глобалізованому суспільстві будуть заставляти нас очищуватися від усіх, я б сказав, геополітичних кліше, які хтось намагається на нас покласти, уживаючи нас, як якийсь культурний, соціальний феномен. Ми мусимо бути собою, бути Церквою, голосити слово Євангеліє в сучасному українському суспільстві і тоді, сподіваюся, ми швидше зможемо знаходити діалог з нашими братами.
Роль в цьому нашого університету (УКУ) є надзвичайно важлива, тому що університет є необхідним інтелектуальним простором для того, щоб ми сьогодні осмислювали виклики і готували адекватні відповіді. Ми бачимо як сьогодні нам потрібно знання історії, для того, щоб правильно будувати наше сьогодення. Ми бачимо наскільки нам важливо шукати нові форми діалогу з українським суспільством, зокрема з його інтелектуальним прошарком, і без такого потужного, але справжнього наукового осередку, яким в католицькій церкві завжди був університет, думаю, нам сьогодні годі справитися з цими викликами. Та якщо говорити про роль богослов’я в католицькому університеті, то воно в світлі тих викликів показується, знову таки, унікальним і важливим. Нам потрібні сьогодні богомислія людини третього тисячоліття. Людини, яка торкається таїнства Божої присутності, виходячи з того екзистенціального моменту, в якому вона знаходиться. Тому що Бог є присутній не тільки вчора, не тільки 1025 років тому під час хрещення Руси-України, а Він є присутній сьогодні і ми сьогодні повинні досвідчувати Його присутність, її осмислювати, про неї говорити. Якщо сьогодні Церква як наша, так і православні Церкви, не будуть мати глибокої, але теж і зрозумілої, для постмодерного суспільства богословської науки, то голос церкви буде або дуже тихий, або відсутній. Отож, ми сьогодні справді багато очікуємо і від богослов’я, тому його плекаємо, і від богословів, тому їх виховуємо, і від українського університету, тому будуємо, і від нашого Патріаршого собору у Києві, тому ми його освятили, і нашого спільного екуменічного зусилля нової євангелізації, до якого прямуємо.
Слава Ісусу Христу! Блаженніший, коли євангелізація та катехизація торкнеться парафій у селах та малих містечках? Яка робота проводиться для підвищення т.з. професійності священників? Чи планується випуск безкоштовних маленьких брошурок, де б стисло викладались основні тези катехизації та євангелізації, основні молитви саме для тих парафій, де немає книжкових крамниць. Дякую за відповіді. З молитвою за Вас та всіх священників, Василь Лудчак, (Івано-Франківська обл)
Дуже дякую за таке питання. Хочу сказати, що на багато таких питань відповідаю «Так».
Отож, ми сьогодні розпрацьовуємо цілу низку засобів як дійти з катехитичними програмами до кожної нашої парафії, зокрема малих парафій у сільській місцевості. Ми свідомі того, що дуже часто ці парафії є бідні, дуже часто ці парафії не мають достатніх ресурсів, наприклад не кожна наша громада має катехитичний клас біля церкви, не в кожній нашій громаді і церкві є належно підготовлені катехити, але ми сьогодні намагаємося все зробити для того, щоб це було. Такі програми є, такі брошурки готуються. На нашому останньому Синоді у Києві ми зробили, на нашу думку, дуже важливе рішення - постанова нашого Синоду звучить так, щоб в кожній нашій парафії була програма катехизації для дорослих. Часто думають, що катехизм, катехизація – це справа лише малих дітей і то лише для приготування урочистостого Святого Причастя. А це цілковито не так. Думаю, що кожна віруюча людина на кожному етапі життя потребує катехитичного супроводу, для того, щоб щораз глибше пізнавати правди віри, і щораз глибше оцерковлюватися, входити в життя і таїнства Церкви. Так само з цією метою у кожній нашій єпархії існують програми постійного виховання для духовенства. Ми це називаємо інститутами постійної формації. Ми сьогодні ще намагаємося допрацювати такого типу програму освіти та виховання, постійної освіти і постійного виховання.
Слава Ісусу Христу ! Ваше Блаженство, прошу дати відповідь на 2 наступні запитання: 1. Відносини УГКЦ із українським Православ’ям перебувають зараз у великій кризі, свідченням чого став той факт, що на освяченні Патріаршого Собору УГКЦ не було офіційних представників українських православних Церков – і це незважаючи на відповідне запрошення. Від УГКЦ відвертаються вже навіть ті православні, котрі дружньо ставилися до нашої Церкви. Чи не вважаєте Ви, що за ті провали у відносинах між греко-католиками і православними, які відбулися останніми роками й особливо останніми місяцями хтось в УГКЦ повинен перейняти персональну відповідальність ? Я маю на увазі безпосередньо відповідальних за екуменізм в УГКЦ осіб. 2. В Бучацькій єпархії продовжується латинізаторська вакханалія. Наприклад, на липневому «відпусті» в Улашківському монастирі, де був присутнім владика Дмитро Григорак, на Архієрейській Літургії незаконно пропускалося слово «православний», св. Причастя уділялося не за звичаєм Східної Церкви, а опісля ще й була відправлена «Суплікація». Таким чином, тутешній архиєрей не тільки не виконує свого обов’язку, слідкувати за додержанням рідного візантійського обряду в довіреній йому нашою Церквою єпархії, а й подає місцевим священикам поганий приклад, порушуючи літургійні приписи Східної Церкви. Чи не могло б найвище керівництво УГКЦ замінити його іншим архипастирем, який поборював би поширену в нас латинізацію і таким чином виконував би свій обов’язок нагляду за належною відправою богослужінь ? Адже саме цього вимагають рішення Другого Ватиканського Собору, наше церковне право і відповідна Інструкція Конгрегації Східних Церков.
Я б сказав, що п. Микола є недостатньо поінформований про життя нашої Церкви і він, бачите, виступає радше як суддя. Тому мені навіть цікаво до якої конфесії він належить. Але відповідаючи на його питання щодо першого, я не бачу жодного провалу у наших стосунках з братами-православними. Очевидно, я б сказав, ми хотіли кращого і більшого, але сьогодні наші стосунки є стабільними. Відчувається, зокрема з боку наших православних братів уникання показових зустрічей чи намагання якихось таких проектувань показових жестів. Чому? Тому що, я думаю, цілком логічно є намагання не так грати на публіку, але відповідати на важливі питання в двохсторонньому діалозі. Цей діалог ведеться на різних рівнях, з різним успіхом. Він не є менш інтенсивний, ніж перед тим, але потребою постійного моніторингу та уваги. Тому я не бачу необхідності когось карати за якісь кардинальні провали.
Теж не можна оцінювати якість нашого діалогу чи співпраці лише на підставі присутності чи відсутності тих чи інших представників на певних заходах. Думаю, що це доволі обмежений спосіб вимірювання інтенсивності стосунків. Якщо можна так ширше прокоментувати, то події святкування 1025-ліття хрещення Руси-України, які ми переживали у Києві, вони були ширшими, ніж тільки подія освячення Патріаршого собору. Хочу вам сказати, що на різних подіях були представники різних Православних Церков. Не тільки їх, але й інших членів Церков і релігійних організацій. Нам дуже було приємно, що під час молебні на Володимирівській гірці був присутній єпископ Лютеранської Церкви, який спеціально приїхав з Одеси для цього. На початок Синоду Церкви прибув з окремим посланням від Патріарха Філарета владика Євстатій (Зоря). Так само на бенкет після собору прийшов посланець від Патріарха Філарета, який передав нам свої вітання. Теж на бенкет прийшов головний рабин України Яків Дов Блайх і казав, що з тих всіх заходів вибрав той, де буде почувати себе вільно і дуже хотів до вас прийти. Ми бачили, що на нашій літургії і на урочистому концерті в палаці «Україна» був присутній архиєпископ Вірменської Церкви Григоріус Буніатян. Так само були присутні в палаці «Україна» протестанти, голова Біблійного товариства і т.д. Отож в тих наших святкуваннях представник кожної конфесії обрав собі такий формат присутності, в якому він відчував себе комфортно, але мета була та сама – заявити нам свою повагу, солідарність і нашу радість розділити.
Я не знаю чи була така сама присутність на святкуваннях інших конфесій, які мали наші брати православні. Я не знаю, але мені було дуже приємно, що на наші запрошення всі члени Всеукраїнської Ради Церков радо відгукнулися.
Що стосується Бучацької єпархії. Я думаю, що пан Микола не встиг глибше познайомитися із життя своєї єпархії, відчути. І виступати не у ролі судді, але у ролі сина своє Wеркви і трохи краще познайомитися з владикою Дмитром (Григораком). Ця єпархія має свою історію, тому у світлі східного бачення ікономїї, єпископ відчуваючи чутливість своєї єпархії, дбаючи про її добро, про її духовну єдність, намагається не ранити її тими чи іншими релігійними практиками, а радше об’єднувати. Що і робить владика Григорій. Знаючи його і його педагогічний підхід, я думаю, що він дуже спокійно, але впевнено веде свою єпархію дорогою східного благочестя, до якого він прямує.
Ваше Блаженство, цього літа секта Догнала знову активізувалася. Щонеділі їх адепти ходили шумними процесіями Львовом, а в інтнеті появилися відео, на яких чітко видно, що Догнал відкрито "править" в центрі Києва. У той час, як його самого шукає чи то міліція, чи то еміграційна служба. Чи є в УГКЦ якийсь план дій щодо мінімалізації впливу догналітів на паству? П.С. Про т.зв. антисектантський центр практично нічого не чути.
Спочатку я б хотів висловити своє велике здивування бездіяльністю державних органів, бо перша частина питання стосується саме того. Тобто якщо якийсь іноземець, не залежно від того чому перебуває в Україні, є незаконно, тим більше чинив злочини, в будь-якій державі органи влади оберігають суспільство своєї країни від присутності впливу такої особи. Чому сьогодні наша держава тут є бездіяльна – я не знаю. Деяким нашим вірним видається, що ця діяльність може мати політичний підтекст, для того, щоб тиснути на Греко-Католицьку Церкву, зокрема напередодні нових виборів, але думаю, що такого роду політика буде безуспішною.
Зі свого боку ми здійснили низку заходів для того аби вберегти нашу паству від впливу цієї тоталітарної секти. Найперше ми намагаємось інформувати наших вірних про її діяльність. Про це вже не одноразово в наших храмах було сказано. Я би сказав, що переважна більшість вірних дуже добре розуміє хто вони є, а тому вони вже не становлять якоїсь глобальної загрози, яка існувала на початку. Тому що ця група займається маскуванням під Греко-Католицьку Церкву, не маючи до неї жодного відношення. Крім цього Апостольська столиця зробила окрему декларацію і вона чітко та ясно каже, хто є ці люди. І стверджується, що вони не мають права вживати слово "католицький" для окреслення своєї ідентичності.
Хочу сказати, що рішенням нашого Синоду єпископів з України при нашій курії Києво-Галицького верховного архиєпископства створено окреме бюро для того, щоб протидіяти впливам сект і нових релігійних рухів на наших вірних. Це бюро перебуває в стані встановлення, але якраз метою є помогти тим сім’ям і тим вірним, які потрапили в тенета різних сектантських угруповань, надати допомогу для їхньої духовної, а часом психологічної реабілітації і повернення до суспільства та тіла Церкви. Сподіваюся, що при підтримці наших вірних такий центр якнайшвидше і якнайефективніше запрацює.
Блаженніший владико, скажіть будь ласка, чи були застосовані якісь покарання щодо тих священнослужителів, які рік тому вчинили відвертий непослух Вам напередодні виборів, займаючись агітацією? Так багато відвертих фактих агітації священиків і навіть єпископів УГКЦ перед виборами, але жодного прикладу твердого покарання. І вони переважно агітували не за порядних людей, а за "мішки з грошима", які рідко бувають чесно заробленими. А найгірше, що вони вчинили відвертий непослух Синоду і Главі Церкви особисто!
Хочу поінформувати, що за фактом таких випадків ми створили окрему комісію, яка по кожному з фактів провела окреме дослідження. Головою цієї комісії був наш Львівський митрополит владика Ігор (Возьняк). Була проведена чітка і гостра розмова з кожним з тих священиків. Частина фактів не підтвердилася, частина – підтвердилася, і були дуже чіткі, я б сказав, дисциплінарні заходи відповідно до вини цього священика. Хтось отримав усне попередження, хтось – письмову догану, хтось отримав канонічне попередження і т.д. Про більшість цих заходів можливо не відомо ширшій громадськості, бо це був внутрішній аналіз, дослідження, які наша Церква проводила.
Хоча, я б сказав, що метою цього дослідження було не так когось покарати (хоча це можливо було б корисно), метою було зрозуміти наскільки агресивно і в який спосіб наших священиків використовувалося для недозволеної виборчої агітації. Ми бачили, що методи були дуже підступні, дуже різні. Часом були випадки, що сам Блаженніший Любомир не був свідомий, що його використовують з політичною агітацією, коли хтось ставав біля нього, робив фотографію, а потім друкував у своїй агітаційній газеті як факт чи декларацію підтримки Блаженнішого Любомира тому чи іншому кандидату. Це прямо-таки аморальне використання, інструменталізація незрячої особи. І таких випадків було дуже багато.
Ми хотіли осмислити і зрозуміти як нам цьому протидіяти. Не реактивно, тобто не реагуючи на ті чи інші факти, але проактивно, щоб на майбутнє їх вберегти. Як наше намагання захоронити наших душпастирів, нашу Церкву від інструменталізації під час виборчої кампанії, ми готуємо окрему інструкцію щодо поведінки священика в період передвиборчої агітації. Вона є в стадії приготування. Сподіваюсь, що можливо в кінці цього року ми зможемо на Синоді мати бодай перше читання цього документу. Вона мусить пройти певне обговорення і тоді вона буде доведено до кожного священика як правило поведінки і його ламання буде мати певні дисциплінарні наслідки.
Слава Ісусу Христу! Скажіть будь ласка, чи буде перехід ГКЦ на григоріанський календар, адже це б зміцнило б та зближило б все христсянство світу. Хай Вас оберігає Господь
Бачите, питання календаря в історичному плані показує, що воно не було основним інструментом зближення чи єдності Церкви. Питання календаря – це питання радше внутрішньої дисципліни, яка може сприяти єдності або бути на перешкоді. Сьогодні УГКЦ живе за Григоріанським календарем в різних країнах, відповідно до локальних потреб. Хоча часом ми були свідками дуже болючих календарних воєн в Північній Америці, наслідки їх тривають ще деколи по сьогоднішній день. Ми маємо часом випадки, що є одна парафія, частина якої живе за одним календарем, частина – за іншим. Священик з одною частиною мусить співати "Христос Воскрес", а з іншою – Страсні богослужіння. Тут бачимо, що якось по-іншому потрібно вирішувати це питання.
Якщо мова йде про нашу Церкву в Україні, ми поки-що не бачимо необхідних передумов і необхідного консенсусу ні серед нашого єпископату, ні серед духовенства і вірних, для того, щоб переходити на Григоріанський календар в Україні.
Ред: Більша частина Православних Церков світу живе за Новоюліанським календарем, коли Різдво є за Григоріанським, а Пасха за Юліанським. Чи це би міг бути календар для УГКЦ?
Теоретично так. Але я думаю, що це питання потрібно делікатно розглядати. Ви зачепили конкретний приклад, який нам демонструє Греція. Справа в тім, що президент Греції прямо заставив грецьке суспільство перейти на Григоріанський календар. Це спричинило розколи, є кілька старокалендарних, неканонічних православних церков у Греції, які в цьому випадку не послухали президента, хоча Церква там є державна. Сьогодні офіційна Елладська Церква живе за Григоріанським календарем відповідно до нерухомих свят, скажімо Різдва та інших, але святкує Пасху за старим стилем з усім іншим православним світом, мовляв Пасха – це є найбільше свято в церковному році. І такого типу підхід до цього питання не порушує православної ідентичності. Але і в православному світі це питання не є уніфікованим, але питанням, на яке відповідає кожна помісна Церква у свій спосіб.
Тому тут треба брати до уваги саме локальні потреби наших вірних, для того, що питання календаря не творило прецеденту, причини до додаткових церковних поділів чи схизм.
Ваше блаженство! Скажіть будь-ласка, чи існує конкретна програма будівництва церков-храмів на Сході України, хоча б в містах мільонниках Харкові, Дніпропетровську, Одесі? На цих теренах ситуація за останні 25 років не змінилася, так що вірні УГКЦ перебувають досі на етапі перестройки Горбачова... Маючи тисячі священиків, масу семинаристів, катехитів можна було би хоча би на певний час висилати сюди їх для євангелізації, катехизації... Виходить, що з США тисячі місіонерів приїзжають сюди, а перетнути Дніпро своїм майже не вдається...
Я б хотів заспокоїти п. Ігоря, що справді робота ведеться, інтенсивно ведеться у Харкові – йде будівництво величезного храму, маємо гарну територію. Але справа в тому, що на тих теренах часом ми зустрічаємося з великими перешкодами бюрократичного характеру, перешкодами, які базуються на упередженому ставленні до нашої Церкви. Ви знаєте, що одне з найважливіших питань будівництва храму – це виділення земельної ділянки і погодження всіх необхідних дозволів для будівництва храму.
Коли мова йде про Одесу, справді, відколи є створений екзархат в Одесі, ми ніяк не могли законним чином отримати ділянку для будівництва храму. Тобто наші зусилля не припиняються, навпаки вони наростають. Сподіваюся, що саме через те, що буде чути голос наших віруючих людей у тих містах, як ми чуємо голос з Харкова, ці питання на рівні місцевої влади будуть швидше вирішені.
Блаженніший Святославе! Як Ви дивитеся на ситуацію в Сирії? США кажуть, що зібрали достатньо доказів про застосування хімічної зброї урядом Сирії і планують атакавути. На Вашу думку, цивілізований світ повинен просто спостергіати, як у Сирії винищують мирне населення?
Ми маємо прямі контакти з християнами в Сирії, сирійський Патріарх Григорій є нашим добрим приятелем, і я йому обіцяв ще минулого року на освяченні відновленого собору св. Софії у Римі нашу солідарність і молитву. Тож ми постійно спостерігаємо за подіями в Сирії і з певністю можемо сказати, що саме християни стають першими жертвами цього конфлікту, терплять фізичне і моральне насилля, є жертвами жахливих вбивств, викрадень, шантажу, і тому, думаю, найважливішим є почути голос християн, тих, хто є там, щоб зрозуміти як правильно можна допомогти мешканцям цієї країни. Нещодавно Патріарх Григорій назвав будь-яке військове втручання в Сирію прямо злочином. Святіший отець Папа Франциск закликав всіх християн до молитви за мир у Сирії і очевидно, що не підтримує будь-яку військову інтервенцію у Сирії. Тому ми в Україні будемо долучатися до заклику Святішого Отця. Якраз сьогодні, сподіваюся, буде оприлюднене моє звернення до вірних, щоб провести суботу, 7 вересня, у пості і молитві за мир у Сирії. Очевидно, ніколи насилля не може вирішити насилля, тому християни у всьому світі і ми в тому числі будемо молитися до Бога за мир у Сирії і мирне вирішення затяжного, тривалого конфлікту у цій країні.